Про «невідомий» Голодомор 47-го

І загинули вони не під час воєнних дій, бомбардувань чи локальних конфліктів. І навіть не в наслідок Голокосту, як спочатку дехто стверджував, а два роки по війні, під мирним небом України. Внаслідок Голодомору 1947 року, про який ми ще мало знаємо.

Розслідуванням трагедії зайнялося товариство «Меморіал». Розкопки, дослідження, співставлення обставин та знахідок тривали з початку 2005 року і лише зараз оприлюднено висновки. Розповісти про все це ми попросили львів’янина, заступника голови Всеукраїнської організації «Меморіал» Євгена Гриніва.

— Євгене Андрійовичу, голодомор 1947 року для багатьох невтаємничених — це маловірогідний факт...

— І все ж таки він був. У 1946— 1947 роках в так званій Бессарабії, частині Буковини, Поділлі, Поліссі та на Західній Україні. Виник він внаслідок шалених темпів колективізації, у селян узагальнювався реманент, зерновий посівний матеріал, однак організувати обробку землі колективним шляхом не вдалося — не дозволяла влада. Сотні тисяч напівживих, як тоді говорили у Західній Україні, «басарабів» переповнили Галичину. Їх було так багато, і були вони такі нужденні, що підтримувати їх матеріально було майже неможливо. Звичайно, люди давали, що могли, але на ніч боялися пускати до хати. Боялися хвороб, бруду, вошей... А до того ж, голодні люди, доведені до відчаю, були готові на все. Влада не опікувалася цими нещасними, хіба що кожен ранок їхала фіра і працівники комунальних служб складали на цей транспорт штабелі замерзлих, мертвих людей, які ночували у брамах будинків. Це було так жахливо, що в це сьогодні складно повірити... Та найкраще свідчення — документи. Ось що нам вдалося відшукати в архівах компартії Львівської області. Приміром, з інформації секретаря Львівського обкому КП(б)У Грушецького — секретарю ЦК КП(б)У Кагановичу: «...за третью декаду июня 1947 года обострилась классовая борьба, кулачество яростно сопротивляется (агитация против колхозов, саботаж, теракты)... ОУН (направляет свои усилия) на обработку прибывших с восточных земель за покупкой продовольствия и хлеба, вручая им листовки и воззвания, (полученные ими материалы) передаются всякий раз в органы советской власти. Борьба усугубляется тем, что наш низовой советский актив засорен, примирился, притупил политическую бдительность. Отдельный классово враждебный элемент пролез в комсомол и разлагает наш актив».

А ось — ближче до життя, з інформації завоблздороввідділом Ганули і начальника санітарної служби Львівської залізниці Гуревича — секретарю КП(б)У Грушецькому , голові Львівського облвиконкому Козирєву: «Резко возросло прибытие товарными поездами во Львов мешочников. Так в ночь на 20 марта 1947 года на ст. Львов-пассажирский их скопилось более 2500 человек. Вся масса мешочников расположилась на Привокзальной площади, где были расположены костры из досок разламываемых заборов ...прямая угроза разноса паразитарных тифов. Большинство мешочников крайне завшивлены... при наличии женщин и детей.

Необходимо для разгрузки ст. Львов-пассажирский от мешочников... иметь ежедневно один товарно- пассажирский поезд направления Львов-Харьков. Ввиду высокой заболеваемости паразитарными тифами в г. Львове и в связи с продолжающимся громадным потоком мешочников встает необходимость временного запрещения выезда последних в западные области Украины...».

— А як приїжджі опинилися на станції Підзамче, адже це за львівськими мірками далеко від привокзальної площі?

— З архівних документів відомо, що начальнику Львівської залізниці Гуревичу вдалося організувати декілька товарних потягів «здоровых, не завшивленых и не тифозных мешочников отправить в г. Харьков». Однак значній частині людей вдається перейти на станцію Підзамче. Генерал НКВД Воронов рекомендує не перешкоджати «мешочникам передислоцироваться на территорию станции Подзамче, так как не хватает транспортных средств для вывоза их на Восток Украины и, таким образом, немедленно очистить центральный вокзал».

Новоприбулим зі східних областей теж не вдавалося зійти на центральнiй залізничній станції, війська НКВД та працівники залізниці зсаджували на Підзамче. Таким чином, тут накопичилась величезна кількість голодних людей.

А в кінці лютого — на початку березня 1947 року війська отримують наказ «очистить вокзальные станции и прилегающие территории от социально-деклассированных элементов». Наказ виконується ретельно. Каральні загони оточують всю територію станції Підзамче і витісняють «мішечників» на залізничну колію, в бік гори Високий Замок, де таким чином зосередилося понад 2,5 тисячі людей.

— Однак і тут формуються товарні поїзди на схід України та в Молдавiю. Можна ж було продовжувати вивозити людей. Чому ж відбулася трагедія?

— Усіх вивезти не вдається, чимало людей були знесилені та хворі, чимало помирало. У 2005 році знайшли 40 останків, потім 94, а потім і решту. За визначенням наших «меморіальних» експертів (а рахували спочатку по черепах), ми думали, що це останки 252 осіб, а коли запросили паталогоанатомів зі Львівської медичної академії імені Гжицького (20 з них працювали протягом тижня), виявилося, що знайдено останки до 500 осіб. Рахували за кількістю хребців, черепів — за наукою.

Розкопали територію сім на п’ять метрів та глибиною два метри. В цій ямі в хаотичному стані й були останки. З’ясували, що абсолютна більшість кісток належала чоловікам. Серед них було 96 підлітків та декілька дитячих черепів. Сім із них прострілені, в тому числі два з двійними вхідними кульовими отворами. В 22-х черепах дорослих жертв теж виявилися вогнестрiльнi ушкодження. В більшості постріли були зроблені в тім’яну чи скроневу ділянку лобної області. Балістична експертиза, яку проводили на вимогу транспортної прокуратури, встановила, що стріляли не в людей, які стояли, а в лежачих. Наша версія така: понаскидували туди мертвих, замерзлих, а тих, хто виявляв ознаки життя, дострілювали. Встановлено й калібр — малокаліберні пістолети.

Коли ми тільки почали розкопки, то деякі громадські організації пустили чутку, що це — замордовані німцями євреї. Однак ми знайшли натільні хрестики та медальйони. А медична експертиза встановила, що це повоєнний період — такий є документ судово-медичної експертизи. Серед останків знайшли й копійки 1945-го і 1946 року чеканки.

— І що із цим усім тепер робити? Як перепоховати?

— Ми б закінчили значно швидше усі роботи і перейшли до етапу перепоховання, однак не знали, хто ж заплатить за домовини. У нас грошей немає. Та, на щастя, зголосилася Львівська залізниця. Її керівництво в особі П. Мостового та його заступника В. Чернеги виявило активність і фінансують виготовлення домовин. (Місто не дало жодної гривні, це ж можу сказати і про область.) Кожна домовина коштує приблизно 260 гривень, тобто потрібно приблизно 70 тисяч гривень тільки на самі домовини. І от Мостовий взяв на себе це питання, погоджував це з Києвом і отримав санкцію на фінансування транспортних витрат і витрат, пов’язаних із виготовленням домовин. Перепоховання планується весною наступного року, раніше це зробити неможливо. Домовини з останками будуть звезені на вулицю В’ячеслава Чорновола, де розташован так званий львівський ГУЛАГ, де стоїть пам’ятний знак жертвам Голодомору. Поряд серйозний меморіал жертвам Голокосту, і нам в урвищі роблять пам’ятний знак.

Місто Львів, хоч як це дивно, завжди прохолодно ставилося до нашої діяльності. Вірніше, — влада, а звичайні люди, ясна річ, дуже емоційно до цього ставляться. Ще за Куйбіди, в його каденцію, територію, де закопано 419 останків (ми усіх знаємо по прізвищах), віддали під автостоянку. Ми протестували, писали в міську раду, але, незважаючи на наші протести, територію залили асфальтом, і там тепер стоять машини. Вже за наступного мера міська рада нам виділила територію урвища, і ми поставили тимчасовий пам’ятний знак. Саме туди будуть звезені домовини, а потім пішим ходом перенесені на Личаківський цвинтар у крипти. Оскільки про цю знахідку проінформовано Секретаріат Президента України, є надія, що у перепохованні візьмуть участь найвищі посадові особи на чолі з Президентом.

— А скільки останнім часом вам вдалося загалом здійснити перепоховань на Львівіщині?

— Усю свою роботу здійснюємо на громадському рівні, ніколи ніяких закордонних грантів не мали. І все ж таки знайшли вже дев’ять місць масових поховань. Так, працювати складно, однак працюємо. Шукаємо якихось спонсорів, складаємось і, чесно кажучи, видихаємось, сил вже немає. Раніше люди могли більше пожертвувати. А зараз тяжко...

Та й за цих умов минулого року, 2006-го, ми здійснили перепоховання в місті Жовква, це 260 останків, знайдених у монастирі отців василіан, де стояв гарнізон МВС. Цього ж року здійснили перепоховання 150 останків із Замарстинівського урвища у крипти на Личаківському кладовищі. Цю землю, дачні ділянки, після того як там закопали людей, роздали представникам комунальних служб, пожежникам і представникам МВС у 1949 році. У нас є документи, рішення про це. А виявляється, що там були закопані останки 264 людей, які повмирали, а частково розстріляні в пересильній тюрмі на вулиці Чорновола. Це був так званий львівський ГУЛАГ, куди звозили із Закарпаття, Буковини, Галичини. Знаємо, що 1274 особи померло після суду. Бо в камерах на 20 квадратних метрів сиділи до 60 людей, вони чекали на етап, поки етап сформується на Колиму чи Мордовію. І чекали досить довго, 3— 4 місяці перебували в камерах і вмирали, ясна річ. 419 iз них закопані вздовж залізничного насипу (саме на території, яку Куйбіда віддав під автостоянку). Це були 1944—1945 роки. А пересилку будував СМЕРШ 4-го Українського фронту.

Потім у 1946-1947 роках військові вже не боялися виїжджати за межі міста й почали ховати за містом. Знаємо усіх поіменно. 18 відсотків були звинувачені у зв’язках з ОУН—УПА, а решта — це цивільне населення. Четверо лікарів за проведення абортів, є такі, що засуджені за спекуляцію (нову річ мали право продавати тільки через комісійний магазин. Якщо продавали з рук, це вважалося спекуляцією), є за самогоноваріння, недопостачу контингенту, непідписування відозви за мир... Одна справа доволі цікава. Чоловік взяв і змішав зерно з піском, бо, певно, не мав що здавати. Це виявили і дали сім років, а потім розстріляли.

— Скільки вас пам’ятаю, здається, ви весь час займаєтеся «Меморіалом»...

— «Меморіал» створив 1988 року академік Сахаров. Він тоді почав створювати «Меморіал» у Москві, його підтримував Горбачов. А я був далекий від політики, завідував відділом в Академії наук. Сахаров тоді по лінії Академії наук і звернувся до академічних установ, щоб когось виділили для створення організації та приїхали на установчу конференцію. Вчена рада запропонувала, і ...потрапив я, як сливка в компот. Поїхав до Москви і, признаюся чесно, на першій нараді, коли Сахаров почав говорити чим ми будемо займатися, то мені волосся на голові дибки ставало. І якби я не сидів далеко від дверей, то був би втік з переляку. Ну, ясно, думаю: мене з роботи знімуть, дружину з університету виженуть, дітей повиганяють звідусіль... То тепер так усі говорять: я — герой, нічого не боявся, говорив відкрито... Знаєте, коли ми 1989 року розмовляли з В’ячеславом Чорноволом, то я запитав: «В’ячеславе, чим воно усе закінчиться?». Це ж був іще Радянський Союз. «А ти не знаєш, чим закінчиться? — відповів він. — От подумай. Я піду у тюрму третій раз. Ти підеш перший раз...».

І не знаю, чи він жартував на 50 відсотків. На 50 відсотків так і думав. Саме тому тоді я загітував Юхновського, Влоха, Голубця... А знаєте, чого я до них офірувався? Думав, як арештовуватимуть, а це ж такі поважні люди, то не наважаться їх заарештувати — і мене не арештують... Тепер вдячний долі, що так сталося, і намагаюся ще прислужитися Україні. А на місці перепоховання хотілося б бачити принаймні хрест. Залізниця обіцяла побудувати капличку, видрукувати буклет, брошуру. Пообіцяла створити й 20-хвилинний документальний фільм про знахідку на Підзамче.

Організуємо конференцію, скличемо людей з цілої України, запросимо i з-за кордону. А фільм, брошуру, буклет, матеріали конференції розішлемо усюди. Галичан не треба переконували, а от жителі Сходу України, які слабо вірять в нашу антикомуністичну агітацію, мають можливість дещо переосмислити, наочно побачити наслідки «діяльності». У будь-якому випадку йдеться про дику акцію вандалізму, бо всюди серед жертв були підлітки та діти. І це була не боротьба з ОУН—УПА, а просто нищення цивільного населення. Якщо йдеться про Підзамче, то це 550 безневинних душ. А загалом лише під час Голодомору 1946—1947 років загинуло щонайменше 900 тисяч осіб...