Про об’єднання і гіркі уроки

«ВСЕ ПОЧИНАЛОСЯ МИРНИМ, ЦИВІЛІЗОВАНИМ ШЛЯХОМ...» 

На долю українців випало багато поневірянь: століттями землі, на яких проживали наші пращури, були роз’єднані, знаходячись під владою  чужинців. Тому українці змушені були проливати кров за їхні інтреси. Проте наші пращури століттями плекали надію на об’єднання в «одну велику українську родину», як писав поет.

Нагадаю, що ідея соборності бере свій початок від об’єднання давньоруських земель навколо князівського престолу в Києві, а її філософське коріння сягає часів Візантії. Протягом віків її намагалися втілити в життя князі Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах та Ярослав Осмомисло, Роман Мстиславович і Данило Галицький. А також українські гетьмани Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Петро Дорошенко, Пилип Орлик. У ХVIIІ— ХХ століттях, коли українські землі вже були поділені між Польщею, Московією, Румунією, Австро-Угорщиною, цю ідею «проштовхували» у своїх працях кращі вітчизняні філософи-мислителі.

І князі, і гетьмани  жили за різних часів і різних історичних обставин, кожен по своєму уявляв майбутнє України, але всі вони  прагнули мати єдину соборну Україну. В роки  Першої світової війни наші діди, які воювали як у складі війська Австро-Угорщини, так і Російської імперії, браталися на фронті. Але російський царат жорстко придушував будь-які спроби вирватись з «братніх обіймів старшого брата».

У лютому 1917 року в Росії скинули «царя-батюшку», а до влади прийшов так званий тимчасовий уряд на чолі з О. Керенським. Звістка про цю подію до Києва надійшла на початку березня. А вже 4 березня за участю представників  політичних партій і духовенства, студентства і громадських та культурних культурних організацій, робітників і військових була проголошена Українська Центральна Рада. Її головою обрали Михайла Грушевського.

Десятого червня того ж року УЦР  проголосила 1 Універсал, у якому, зазначалося, що, «не відділяючись від усієї Росії... народ український повинен сам господарювати своїм життям»: це була відповіть тимчасовому уряду, який негативно поставився до проголошення Центральної Ради.

7 листопада того ж  року в Росії  стався державний переворот і до влади прийшли більшовики. Буквально через кілька днів, усвідомлюючи небезпеку, у Києві проголосили створення Української Народної Республіки...

У листопаді  1918 року, у Львові  зібралися представники західноукраїньских політичних партій. І оголоисли про створення Західно-Української Народної Республіки. Відразу ж після цієї події між урядами УНР і ЗУНР почалися перемовини, метою яких було їх о’бєднання. Воно розглядалося як реалізація прагнення українського народу, який впродовж століть був розділений, жити в одній державі, а також як засіб об’єднати сили в боротьбі проти Польщі, яка зазіхала на українські землі. Правда, голова Української Національної Ради Євген Петрушевич застерігав від цього кроку. При цьому він посилався на думку американського президента Вудро Вільсона, який вважав, що народи Австро-Угорщини мають право на самовизначення, а Росію розглядав як єдину країну. Оскільки наддніпряньска Україна входила до її складу, то, як вважав пан Євген, для східної Галичини існувала загроза після такого обєднання опинитись у складі Російської імперії

Зважаючи на ситуацію, уряд Західноукраїнської Народної Республіки опинився в політичній і диплматичній ізоляції. І змушений був звернутись по допомогу до  УНР. Не переповідатимемо весь хід переговорів між ними, а скажемо лише, що вже 1 грудня 1918 року у Фастові був укладений договір, який передбачав «злуку обох українських держав і одну державну одиницю». А 3 січня 1919 року Українська Національна Рада Західно-Української Народної Республіки схвалила закон «про об’єднання з Наддніпряньскою Українською Народною Республікою». 21 січня Всенародні збори ухвалили приєднати до УНР і Закарпаття, а вже 22 січня на Софійській площі зібралися тисячі людей. Про перебіг  подій, що відбувалися того дня,  пише у своїй книзі  «На схилку віку» Левко Лукасевич.

«Стоїть морозний день, дерева вкриті інеєм. З самого ранку місто має святковий вигляд. Скрізь національні прапори і транспаранти. На балконах будинків розвішано килими й полотна з яскравими українськими малюнками. Особливо гарно удекоровано Софійську площу та сусідні вулиці. З-поміж них вирізняються будинок, де міститься центральна контора телеграфу, та дім Київського губернського земства. Тут, на балконах, портрети і погруддя Тараса Шевченка, прикрашені національними стрічками,  прапори. Член Директорії  Федір Швець урочисто зачитав Універсал Директорії Української Народної Республіки:

«Іменем Української Народної Республіки Директорія оповіщає народ український про велику подію в історії землі нашої української. Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України — Західно-Українська Народна Республіка, Галичина, Буковина, і Угорська Україна, і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка. Однині народ українській, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду».

«НАШІ НАЩАДКИ МАТИМУТЬ ВЛАСНУ ДЕРЖАВУ...»

У листопаді 1920 року Українська Народна Республіка припинила своє існування: її теритоія опинилася під владою більшовиків. Їх панування тривало до серпня 1991 року. За часів СРСР ні про яку соборність України і мови не могло бути. Події січня 1919 року можна було згадувати лише як «намагання українських буржуазних націоналістів створити свою державу». Ті ж, хто насмілювався згадувати їх в іншому ключі, за часів «товариша Сталіна» безслідно щезали в нетрях НКВС, а пізніше, при «дорогому Леонідові Іллічу» опинялися в психлікарнях або ж за колючим дротом. Словом, це «контрреволюційне свято» всіляко намагалися стерти з людської свідомості. Не вдалося: 21 січня 1990 року — за більш як півтори року до проголошення незалежності — близько 3 мільйонів людей взялися за руки, з’єднавши Львів і Київ. Він проліг  через Стрий, Львів, Рівне, Житомир і закінчувався аж у Києві. Його початок в Івано-Франківську  був зумовлений тим, що саме це місто, яке на той час носило назву Станіслав, у 1919 році було столицею ЗУНР. У ланцюзі взяло участь — за офіційними даними — близько 450 тисяч чоловік. А за неофіційними — від 1 до 5 мільйонів.

Давньогрецький філософ Сенека стверджував, що «історія  час від часу дає нам гіркі уроки, і люди, щоб не пожинати тяжких наслідків, мають робити  правильні висновки».  У 20-х роках минулого століття ми отримали урок, надто трагічний за своїми наслідками: не створивши власної держави, українці згодом розплатилися десятками мільйонів життів.

У серпні 1991-го ми, нарешті, отримали незалежну, демократичну країну. Та духовні нащадки тих, хто втопив у крові Українську Народну Республіку, а потім винищував нас як «ворогів народу, «клятих куркулів» і «посібників імперіалізму», знову пішли на нас війною. На цей раз так званою гібридною. І знову гинуть кращі сини і доньки України, відстоюючи ті цінності, які не зуміли відстояти їхні діди і прадіди майже 100 років тому. Але ми  переможемо. Обов’язково!