Про референдум, «оксамитову революцію» та олігархів
Читаючи і слухаючи все, що пишеться й говориться з приводу референдуму, процесів, які відбулися в парламенті, ролі олігархів тощо, не перестаю дивуватися.
Коли про перехід Верховної Ради під контроль нелівої більшості кажуть і пишуть ліві — тут усе зрозуміло й природно. Як ще може ставитися до цього, скажімо, великий фахівець з міжнародних справ і довірена особа екс-спікера Ткаченка товариш Чародєєв або колишній голова парламентського комітету від фракції КПУ? Їхня реакція цілком природна і прогнозована.
Важче зрозуміти мотиви тих критиків, які зараховують себе до «захисників демократії». Я говорю саме про мотиви реакції цих людей, тому що, коли внутрішня настанова дозріла, завжди знайдуться зовнішні аргументи для обгрунтування неприйняття того, що відбувається. Як правило, ці аргументи вельми прості й нехитрі, наприклад, у всьому винен Президент — він хоче бути диктатором (варіант: в усьому винні олігархи — вони хочуть все загребти тощо, непотрібне викреслити).
Спробую висловити гіпотезу щодо внутрішніх настанов «захисників демократії».
Але спочатку — трохи історії українського парламентаризму.
Отже, український виборець двічі за останні шість років мав можливість шляхом майже демократичного волевиявлення обрати своїх представників до вищого законодавчого органу країни. Маленька деталь: обидва рази через рік після виборів, як свідчать опитування громадської думки, переважна більшість виборців не могла назвати депутата по своєму округу.
1994 рік — тоді вибори відбувалися за чисто мажоритарною системою — понад половина депутатів були або комуністами- соціалістами, або вже безпартійними, але ще цілком радянськими начальниками. Природно (але не зовсім законно!), що тоді спікером парламенту став Олександр Мороз, ну а Президентом того ж року був обраний Л. Кучма, який заявив про намір проводити ринкові реформи. Так само природно парламент, очолюваний лівим спікером, який спирається на ліву більшість, досить успішно блокував спроби, нехай і недостатньо послідовні, реформування української економіки. Саме протягом цього періоду було закладено підвалини української версії парламентського лобізму, коли при безвідповідальному загалом і практично некорисному для суспільства парламенті вельми успішно вирішувалися приватні питання депутатів і окремих фінансово-промислових груп, що й зробило депутатський мандат привабливим для бізнесменів.
Але вже 1998 року, попри полегшену для лівих схему виборчого закону і завдяки активному «походу бізнесу у владу», ліво-радянська частина депутатського корпусу за чисельністю не перевищила однієї третини складу парламенту. Втім, після двомісячної «спікеріади» крісло голови Верховної Ради дісталося яскравому представнику радянсько-колгоспної номенклатури, колишньому заступнику голови Радміну УРСР Олександру Ткаченку. Вже тоді я писав про принципову можливість створення нелівої більшості. Але протиріччя між окремими групами правих і центристів виявилися сильнішими за здоровий глузд і прямий політичний розрахунок. Протягом усього першого року парламент благополучно блокував проведення реформ і успішно просував лобістські рішення знову ж таки в інтересах окремих фінансово-промислових груп. А тут настали президентські вибори — і провідні постаті парламентського Олімпу ринулися в бій за перше крісло країни. Прекрасно те, що в цей період Верховна Рада демонструвала чудеса політичної безпринципності, коли за відверто антиринкові рішення легко набиралася більшість із ситуативних антикучмівських союзів лівих з правими — благо всі ці голосування були анонімними.
Взагалі об’єднання лівих з правими — модне зараз явище серед політиків, які полюбляють називати себе «захисниками демократії»: головне — мати спільного ворога, ідеологічні розбіжності можна винести за дужки (останній приклад — союз СПУ і «Вперед, Україно!»).
Що мав зробити Кучма, перемігши на президентських виборах? Вважаю, будь-хто на його місці був би змушений, передусім, вирішувати ключову проблему — реформувати інститути державної влади. Адже неефективність діючої системи очевидна для всіх. Причому часу для розкачки вже не залишалося — всі види ресурсів вичерпано, фінансова й енергетична кризи практично невідворотні.
Чи може реформу інститутів державної влади провести Президент, так би мовити, одноосібно, видаючи відповідні укази й не виходячи при цьому за рамки діючої Конституції? Ні, не може. Точно кажучи, указами не можна реформувати навіть одну гілку влади — виконавчу, не кажучи вже про законодавчу і судову. Цікаво, яку стратегію запропонували б Президентові «захисники демократії» в ситуації, що склалася? Можливо, Президенту потрібно було почекати, поки парламент, керований Ткаченком, у черговий раз проголосує за «соціально-справедливий» бюджет (вкладе черговий мільярд у бездонну бочку колгоспної системи) або затіє дискусію з мордобоєм на надзвичайно актуальну тему на кшталт приєднання до Союзу Росія—Білорусь або подавання заявки на вступ до НАТО?
Чи були в Президента природні союзники у Верховній Раді, на яких він міг розраховувати як на партнерів у реформуванні інститутів державної влади? Безумовно, були. І серед них майже ключову роль могли зіграти представники бізнес- політичних груп (БПГ), які підтримали Кучму у виборчій кампанії. Але які підстави були вважати, що процес формування більшості не затягнеться на багато місяців? Так що доводиться визнати, що звертання до референдуму як спускового гачка трансформації системи влади було якщо не безальтернативною, то принаймні природною спробою Президента підштовхнути і прискорити цей процес. На мій погляд, інших засобів форсувати реформу не було — Президент просто змушений був використати доступний йому ресурс. При цьому не має значення — подобається мені ідея проведення референдуму (мені не подобається, в принципі!) чи ні. Навіть не так важливо — чи адекватно сформульовано питання референдуму (по- моєму, не адекватно!) Важливо лише те, що іншого розумного рішення ніхто запропонувати не зміг, а часу для роздумів, як було сказано вище, вже не залишилося. Зовсім інше питання — як мінімізувати витрати «прямого волевиявлення громадян», не адекватно сформульованих питань референдуму, неясності його наслідків тощо.
Референдум ще не відбувся, а позитивні підсумки його анонсування — в наявності. Парламент уперше за всі роки його існування знайшов цивілізовану структуру — в ньому нарешті з’явилися політично більш або менш однорідні більшість і меншість. До речі, в цьому ми, мабуть, уперше випередили Росію. На неї ще чекає (думаю — після виборів Путіна) створення правоцентристської більшості та ізоляція КПРФ від впливу на політику Думи.
Всі розмови «захисників демократії і парламентаризму» про нелегітимність дій більшості насправді представляються просто неадекватними. В нашому суспільстві з «рафінованою правовою культурою і глибоко вкоріненими традиціями поваги до закону» за лозунгом «Або суворо за законом-Конституцією, або ніяк!» майже завжди стоять суто політичні інтереси. Не кажучи вже про те, що коли я чую: «давай за законом-Конституцією», мені хочеться запитати: «так усе ж таки — за законом або за Конституцією, згідно з цією статтею Конституції або з тією?» Або, може, нагадати деяким «захисникам демократії», як приймалися ті рішення Верховної Ради, щодо яких вони не люблять говорити про їхню «нелегітимність»?
Мені здається, що ключовий мотив негативної реакції «захисників демократії» на процеси, що відбулися в парламенті, полягає в глибоко помилковому уявленні щодо суті системи розподілу влади. Мабуть, на їхню думку, парламент тоді заслуговує на повагу як справді демократичний інститут законодавчої влади, коли він «у єдиному пориві» виступає в ролі колективного опонента виконавчої влади в особі Президента. Якщо ж ця роль йому не вдається, це означає «кінець парламентаризму», «кінець розподілу влади», «загроза авторитаризму стає реальністю» тощо.
Насправді ж парламент, котрий не здатний сформувати більшість, просто нікому (крім, зрозуміло, самих депутатів) не потрібен. І виступати в ролі «колективного опонента» Президенту парламент зовсім не зобов’язаний, навіть якщо цей конкретний Президент не подобається «захисникам демократії». Чи означає це, що парламент, який утворив більшість, має стати «ручним», тобто перетворитися на сліпого виконавця волі Президента і «штампувати» всі запропоновані урядом законопроекти? Зовсім ні. Якщо Президент узяв на себе роль ініціатора реформ, парламентська більшість, підтримуючи в принципі цілі цих реформ, має перебрати на себе не тільки функції їхнього законодавчого забезпечення (тобто «штампувати» законопроекти), але й деякі функції «консервативно- творчого» характеру. Що я маю на увазі? Реформатор, особливо в ситуації «цейтноту», схильний до «стрибка через безодню». Не дати зірватися в безодню, «наламати дров» — ось про що йдеться. Але для цього бажано, щоб парламентська більшість отримала можливість брати активну участь у розробці тактики реформ, чого поки що, на жаль, не відбувається — програма уряду готувалася «під великим секретом» від… більшості.
Відсутність ясності в розумінні принципу розподілу влади, на жаль, характерна не тільки для парламентських лівих і «захисників демократії», а й для представників виконавчої гілки влади. Спроби в межах адміністративної реформи раціоналізувати діяльність виконавчої гілки влади навряд чи будуть успішними, якщо ми не відмовимося від контрпродуктивної практики розподілу влади всередині однієї гілки. А саме так ми, як і раніше, живемо. Виконавча влада розділена в нас на дві «підгілки»: виконавчо-стратегічну (адміністрація Президента) і виконавчо- тактичну (Кабмін). Іншими словами, або В. Литвин має сісти в крісло прем’єра й готувати для Президента стратегію економічного розвитку, або цю роботу мав би взяти на себе В. Ющенко. І тоді були б виключені можливі конфлікти між стратегією — Посланням Президента — і тактикою — її реалізацією в Програмі уряду. Остання при цьому має бути спільним плодом уряду й парламентської більшості. Інакше — як може з’явитися «солідарна відповідальність»?
І нарешті — декілька слів про «олігархів». Знову ж, коли про олігархів кажуть ліві — професійні «захисники інтересів бідних», використовуючи різного роду «нехороші» епітети, тут усе зрозуміло. Але коли ті самі епітети використовують праві, журналісти, «захисники демократії» і, що зовсім смішно, професійні політологи, тут уже варто розібратися в мотивах такого ставлення.
Не хочеться сперечатися про те, чи вдало вибрано назву для лідерів бізнес-політичних груп. По-моєму, невдало. Але не в цьому суть. Навряд чи хтось сперечатиметься з тим, що БПГ суттєво впливають на українську політику. Але треба бути цілком некомпетентним, щоб бачити в існуючій (або такій, що формується) в Україні системі влади ознаки «олігархічного капіталізму», історично актуалізованого в своїх латиноамериканських версіях. Жодних ментальних або історичних (наприклад, автономної політичної ролі армії) передумов для формування латиноамериканських моделей у нас немає й близько. Немає також і шансів на копіювання моделі російської. Як кажуть в Одесі: їхній олігарх і наш олігарх — це дві великі різниці! Якщо в Росії (за єльцинської доби) олігархи були рівноправними, а інколи навіть і старшими партнерами влади, то у нас були й залишаються, без сумніву, молодшими партнерами влади, сильно залежними від неї.
Постановка питання: «Добре чи погано, що в нас є свої олігархи?» або розмови на кшталт «поки олігархи правлять бал в українській політиці…» — на мій погляд, для серйозного аналітика позбавлені будь-якого сенсу. Але із серйозними в нас, мабуть, якось не виходить. Маємо те, що маємо! Цю видатну (без сміху!) сентенцію нинішнього координатора більшості можна (й треба) вживати не тільки до наших горе-аналітиків-олігархознавців, але й, власне, до «олігархів». А «захисникам демократії і вченим-академікам-стажистам» рекомендую замислитися над наступними питаннями: Чи можливий досить великий бізнес без участі його представників у політиці за ситуації цілковитої беззахисності підприємця перед владою? Чи зуміли б без участі БПГ наші професійні політики домовитися про створення нелівої більшості, якщо навіть такі політичні близнюки, як дві фракції Руху, не в змозі діяти злагоджено? Враховуючи нашу історію, що є більшою небезпекою для демократії, прав і свобод людини — концентрація влади і впливу в руках держави (по суті, чиновників) за відсутності противаг в особі інститутів громадянського суспільства (наприклад, сильних партій) чи ситуація, за якої держава змушена хоч якось поділяти цей вплив з двома десятками БПГ? Чи зацікавлені БПГ в авторитарному розвиткові країни (коли вони знову стануть повністю беззахисними перед всесильним чиновником) або навпаки, в демократичному, правовому? Чи правий відомий політолог, який поділяє парламентську більшість на «хороших хлопців — патріотів-реформаторів» (70—120 депутатів(?), серед яких, як відомо, кращі парламентські лобісти, які успішно нав’язали нашій країні суперпатріотичний проект ЗАЗ-ДЕУ, та інших — поганих, котрі «контролюються олігархами»?
Чи не правда, що відповіді на поставлені питання є досить очевидними? Чи означає це, що немає інших питань і, відповідно, відповідей? Зрозуміло, ні! Наприклад: чи зацікавлені БПГ у збереженні свого впливу, в експансії, зокрема за рахунок «слабких по бізнесу», шляхом захоплення ринків, монополізації галузей економіки тощо? Звісно, зацікавлені! Але так уже влаштований бізнес, особливо великий бізнес. Причому не тільки в нас — так у всьому світі! З цього випливає лише одне — необхідно цивілізувати правила гри в економіці, активно використати антимонопольне законодавство, захищати «слабких по бізнесу», тобто дати і їм шанс також стати сильними, для чого зміцнити незалежність судів, взагалі судову владу, домагатися прозорості економічних рішень тощо. Чи реально розв’язати всі ці завдання, обмеживши апетити БПГ і не знищивши взагалі при цьому на кореню великий український бізнес, що стає на ноги? Чи є в суспільстві сили, на які можна спиратися, вирішуючи ці завдання? Переконаний, що реально і що такі сили є, хоча для реалізації такої програми буде потрібно багато часу й зусиль. Детальна розмова про це може бути темою окремої статті.
А якщо хтось хоче бути одночасно і здоровим, і багатим і жити в громадянському суспільстві, причому «тут і зараз» тощо, рекомендую повернутися до сентенції Л. Кравчука.
