Проблема політичного лідерства на телеекрані

Демократичний вік — вік міщанства, і він несприятливий до появи сильних особистостей.

Українське суспільство переживає два протилежні процеси. З одного боку, розрив з тоталітарним мисленням вимагає розвитку скепсису, індивідуалізму, самостійності в думках. Якщо цей процес не зачіпає глибини свідомості особистості (або пласт свідомості в особистості примітивний), то тоді скепсис замість індивідуально-суб’єктивної орієнтації більше має нігілістичне забарвлення. Нігілізм до влади, до народу, до майбутнього країни — аж ніяк не причина, а наслідок поширення індивідуалізму. Самі по собі носії сучасного нігілізму в духовному житті суспільства ніяк не беруть участі й нічого, окрім паніки, розповсюдити не можуть.

Другий процес розпочався дещо пізніше й спрямований проти вищезазначеного нігілізму. Це процес генерування універсальної національної ідеї і висунення зі свого середовища лідерів для її реалізації. Однак кристалізація національної свідомості гальмується скепсисом індивідуалізму. Можна сказати, що тотальний нігілізм за допомогою ЗМІ, і передусім ТБ, якщо не переможено, то тимчасово приборкано. Створений на базі радянської ідеологічної машини український телепростір просто направив нігілізм у русло заперечення всього неукраїнського. При цьому декларується, що національний вибір — річ, яка вже відбулася в минулому часі, і залишається тільки продовжувати розпочату справу. Масову свідомість таке формулювання цілком може влаштувати. Тим більше що образ «справи батьків і дідів» успішно використовувався як комуністичною пропагандою, так і режимом царської Росії. Але індивідуалізм це ніяк не влаштовує (мається на увазі справжній індивідуалізм, а не показний. Вибір, зроблений натовпом (або від імені натовпу) сам по собі не може стати причиною вибору особистості. А якщо особистість не бачить собі місця в суспільному житті, якщо вона позбавлена вибору і можливості реалізувати себе, то всяка запропонована ідея або лідер піддаватимуться нещадному скепсису. Поверхню цього скепсису привласнять і спотворять нігілісти, і суспільство будуть продовжувати роздирати сумніви і духовний розлад. Тому сучасна національна ідея повинна враховувати не тільки поведінку натовпу, а й створювати умови для розвитку якомога більшої кількості індивідуальностей. На відміну від комуністичної пропаганди, котра оголосила індивідуальність і особистість безумовно позитивними і одночасно зробила все можливе, щоб задавити їх вияви, культура демократії ставиться до індивідуальності менш захоплено. З її точки зору, індивідуальністю може бути і церковний чи комуністичний ортодокс, який не йде в загальному натовпі. Демократія не поспішає робити оцінку індивідуальності, а іноді може залишити її і зовсім без оцінки. Однак попри відсутність оцінки, індивідуальність визнається, а це, у свою чергу, знищує скепсис. Визнання індивідуальності знімає питання посягання на особистий духовний простір. Воно узаконює його межі, визначає їх. У комуністичній ідеології духовний простір повинен, як і власність, бути єдиним для всіх, загальнонародним. І лідер повинен бути один. Також один на всіх, і також загальнонародний. Ось проти цієї духовної зрівнялівки і направлений скепсис. Приберіть скепсис — і ми будемо мати тоталітарну національну ідею, припиніть висунення лідерів з народу, і ми втратимо національну ідею взагалі. Адже навіть ортодоксальні українські націоналісти висували на перший план не національне походження і навіть не мову, а саме ідею.

ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ, ЛІДЕРИ І ПСЕВДОЛІДЕРИ

Українська індивідуальність, може, й існує у світовому контексті, але не в розв’язанні внутрішньополітичних питань. Вісім провідних партій — непогана ілюстрація для розуміння широти спектру української ментальності. Щоправда, на вісім партій нашкребеться не більше чотирьох лідерів, зате псевдолідерів не бракує. Псевдолідер — все одно, що блешня для щуки, потрібен для «відлову» нігілістів. Індивідуальність на цю наживку не піймати, але скільки у нас індивідуальностей? Псевдолідерами ТБ займається охочіше, аніж лідерами — вони і телегенічніші, і цензурі спокійніше. (Хто з нормальних людей всерйоз сприйме цих блазнів?) Псевдолідер експлуатує політичну ситуацію, а лідер створює її. Перший набирає політичні очки (голоси, місця в парламенті, уряді), а другий веде духовну битву не за голоси, а за душі. За псевдолідером йде натовп, за лідером — індивідуальності. Тому немає нічого дивного, що вони можуть опинитися по один бік барикад. Псевдолідер зручніший для «розкрутки» на ТБ, аніж лідер. Справжній лідер більше мислитель, аніж актор (хоча він, звісно, зовсім не чистий мислитель), а акторську гру показати на ТБ простіше, аніж процес мислення. Не тільки мислення, а й взагалі будь-який процес показати на екрані важче, аніж фарс, торжество чи катастрофу. Лідер — це не людина, а явище, і воно завжди більше, аніж можна втиснути в кадр. Образ лідера на ТБ — це образ процесу. Він може бути повним або не повним, спотвореним або реальним. Образ же псевдолідера — це образ не процесу, а ситуації. Тому псевдолідер органічніше вписується в кадр. Технологія сучасного українського ТБ поки не в змозі створити образ лідера, прийнятного народові. Чому? Бо образові лідера відмовляють у індивідуальності. Хтось хороший (поганий) тому, що він президент (комуніст), на цьому аналіз і закінчується. Індивідуальність — це особливий життєвий шлях, моральні норми, правила поведінки. До такого викладу наше телебачення просто не доросло. Не моральні норми, а вже тим більше особистості не доросли, а саме ТБ вони не по зубах. Тому в українському телепросторі так багато комедіантів і так мало лідерів. Та все ж образи лідерів в українському телепросторі є.

Людина не тварина: і, на нещастя, завжди буває так, що той, хто хоче зобразити з себе янгола, зображає тварину.

Блез Паскаль

У створенні образу Президента та його команди українське ТБ, мабуть, має заслуг найбільше. Газети більше страждають на офіціоз. А також шапкозакидання. У пресі, в основному, Леонід Кучма або «цяця», або «кака», залежно від замовлення. Телебачення в цьому відношенні значно красномовніше. Треба чесно визнати, що у створенні сьогоднішнього образу на ТБ Президент зобов’язаний насамперед собі. Штатні іміджмейкери і не намагалися показати Кучму з вигідного боку. Можливо, вирішили, що вже сама висока посада має викликати симпатію. Президент на очах телеглядачів оволодівав українською мовою, вчився ясно висловлюватися, опановував економіку та політику. Те, що відповідні служби просто клеїли дурня і надували щоки, зіграло позитивну роль для президентської команди. У ТБ-образі Президента і його прихильників немає нічого надуманого і неприродного, і в цьому його сила. Мені часто доводилося чути від скривджених інтелектуалів, що Леонід Данилович на ТБ більше схожий на колгоспного бригадира чи на майстра цеху. Так, звісно ж, до образу професора в рогових окулярах далеко, адже для багатьох українців на колгоспних бригадирах чи майстрах цеху знайомство з начальством і обмежується. Манера говорити хвилями (недоброзичливці кажуть — з бодуна) також може сприяти образу «своєї людини». Останнім часом Кучма навчився чіпко тримати під час виступу основні тези доповіді. При цьому кількість тез зростає. Президент виявився перед ТБ з піднятим забралом (як ми вже казали, більш за все тому, що спроби щось приховати чи прикрасити були невмілі). Разом з ним гранично відверті Валерій Пустовойтенко, Сергій Тигипко, Микола Азаров, Анатолій Гальчинський, Павло Гайдуцький. Якщо ці люди не відповідають на поставлене запитання — вони просто не знають відповіді. Навіть ті з команди, хто органічно не здатний на відвертість (наприклад, Віктор Ющенко), чесно намагаються викладати свої думки. Міміка, жести, тембр голосу керівників вищих ешелонів кажуть значно більше, аніж вони самі хочуть сказати. Помилкою багатьох конкурентів президентської команди є те, що вони приймають її відвертість за слабкість. Можна як завгодно довго потирати ручки, побачивши те, як недоладно борсаються чиновники на чолі з Президентом у телеефірі, але вибити образ команди Кучми з телеефіру команді помпезнішій, а отже менш живій, не вдасться. Телеснайперам прозріння чиновників як солодка цукерка («У нас міцні нерви» — зауважив якось Тигипко), але образ, позбавлений емоцій, протиріч, драматургії для сучасного телебачення просто не цікавий. У іншому випадку треба буде повернутися до партноменклатурного ТБ, а в сучасних умовах на комерційний успіх такого підприємства розраховувати не доводиться. Все вищесказане зовсім не означає, що команда Кучми позбавлена слабких місць. Мабуть, найслабшим місцем є неспрямованість на народ. Одкровення у кучмівців більше чиновницьке, ситуативне. Роль народу команда розуміє як пасивну. У всіх одкровеннях червоною ниткою проходить недодуманість, вузькість і недолугість. Фахівці не раз зазначали, що команда Кучми не вміє загравати, кокетувати з народом, що більш за все вона не вміє говорити з народом, роблячи це не інакше як звисока, що вислизає від причепливих поглядів. Навряд чи варто розраховувати на те, що на одному роздмухуванні антикучмівських настроїв можна виграти президентську гонку. У системі Кучма—Некучма виборці цілком можуть схилитися на бік Кучми. Нинішній Президент виграв за системою Кравчук—Некравчук, і не варто недооцінювати його досвід. А ось система Кучма—Лідер значно знизить шанси першого (або боротьба з реальним лідером виведе образ Кучми в нову якість). І такі лідери в українському ТБ-просторі є.

Ідеї — рідкісна дичина у лісі слів...

Віктор Гюго

У даний момент створено тільки три образи лідерів, які можуть скласти конкуренцію образу нинішнього Президента. Кожний із них по-своєму перевершує Президента в певних параметрах — Олександр Мороз (більш традиційний), Павло Лазаренко (більш ініціативний), Євген Марчук (більш інтелектуальний). Нагадуємо ще раз, йдеться не про особистості, а про їхні образи на телеекрані.

Олександр Мороз — це образ лідера, котрий послідовніше ставиться до традицій. Для нього не було обриву в часі, тобто життя до 1991 року не вважається катастрофою чи «неправильним». Комуністичні цінності хоч і зазнавали трансформацій, та все ж на них і зараз орієнтуються. Образ зрозумілий досить великій частині населення і пов’язаний насамперед з моральністю, оскільки він цілком може бути співвіднесений зі старою мораллю, а зразком нової моралі образ Леоніда Кучми, на жаль, не є. Слабкою стороною Олександра Мороза є брак оригінальності. Це дає можливість псевдолідерам і клоунам від політики забрати вагому частину лівого електорату. Якби цього не відбувалося, екс-спікер давно став би найвпливовішою людиною в Україні. Час грає проти образу Мороза, оскільки політичне блазнювання розхитує традиції, на які він спирається. У цьому сенсі будь-який лівий блазень — солдат (партизан) Президента.

Образ Павла Лазаренка — образ енергії та ініціативи — весь витканий з протиріч. На відміну від двох інших образів, лідер Павло Лазаренко міг би не з’явитися взагалі, якби образ Кучми був рішучішим. Останні ініціативи Президента мимовільно загнали образ Павла Івановича в тінь. Лазаренко добре виглядає на тлі бездіяльності й безпорадності, але будь-яка бурхлива діяльність уряду (або імітація бурхливої діяльності) перетворюють дії «Громади» на іграшки для великих дітей. Але на відміну від Мороза Лазаренко не має в інформаційному просторі блазня, котрий профанує його ідеї. У цьому сила цього образу.

Якщо образ Павла Івановича сам по собі і негатив, і позитив, то образ Євгена Марчука складніший. Він займає найбільш вигідну позицію по відношенню до образу Кучми — він поза примітивним конфліктом з Президентом. Таке положення дає автономію від дій Леоніда Кучми. На телеекрані Євген Кирилович нічого не говорить не подумавши, самостійний у виборі тем для розмов. Таким чином, Марчук може в будь-який момент почати щось робити незалежно від того, робить щось Президент чи ні. Тому сила образу — в незалежності. Це надзвичайно приваблює інтелігенцію, але не варто забувати про те, що вона не є основним електоратом. Бердяєв зазначав, що в мислителі є щось потворне. Сила (нехай навіть спокійна) зрозуміліша і відчутніша в русі. В цьому сенсі політик втрачає від нездатності вітчизняного ТБ показати процес (цю саму спокійну силу). Більш того, у лавах соціал-демократів більш ніж досить ситуативних людей, чимало з яких навіть до псевдолідерів не доросли, а тому, залежачи від ситуації, образ соціал-демократів ламає цілісність незалежного образу Марчука. Якщо творцям образу Євгена Кириловича (і насамперед самому Євгену Кириловичу) вдасться створити на ТБ і ЗМІ не стільки образ себе (це вже є), скільки образ національної ідеї, яка несла б нові моральні норми і правила поведінки, чітко визначала б найближчі завдання нації (а не уряди, як у Кучми), то це вже означало б духовну перемогу ще до виборів. Марчук, як і стратегічний бомбардувальник, вдирається в інформаційний простір і виконавши завдання відлітає. Розвиток образу відбувається поза ТБ-аналітикою. Не в останню чергу — завдяки політиці недопущення, яка проводиться національними каналами (підконтрольними президентському оточенню) сильного суперника Кучми до ефіру. Показовим, наприклад, був нещодавній прецедент із зустріччю Євгена Марчука, голови парламентського Комітету з соціальних питань, з профспілковими лідерами. Ні УТН, ні ТСН («1+1»), ні «Подробиці» («Інтер») і словом про неї не обмовилися, і лише СТБ і «ЮТАР» дали можливість глядачеві побачити реальне обличчя політика саме в дії. Завдяки такій тактиці війни діючої влади з конкурентами, ТБ-образ Леоніда Даниловича заполонив ефір. Для лідерства в інформаційному просторі для Леоніда Кучми поки великих проблем немає. На моральному й ініціативному фронтах — перемога, а на інтелектуальному — затишшя.

Три богатирі української опозиції не поспішають пришпорювати своїх коней. У київського князя на бенкеті грають скоморохи...

Однак це не означає перемогу. Швидше навпаки.

№206 28.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»