Пропорції зла за версією Алена Безансона

19 червня 2008 р. сталася вельми непересічна подія в інтелектуальному житті Києва й України. На жаль, наша преса — крім «Дня» й іще декількох видань — на неї практично не відреагувала, хоч українську столицю відвідав відомий французький мислитель Ален Безансон. Він відомий своїми фундаментальними дослідженнями комунізму й нацизму.

Цій проблематиці присвячена і його книжка «Лихо століття: про комунізм, нацизм та унікальність голокосту», видана 2007 р. в Україні в чудовому українському перекладі Тараса Марусика. Нагадаю деякі деталі біографії мислителя. 1956 р. молодий Ален Безансон вийшов із лав французької компанії під враженням викриттів злочинів сталінізму на ХХ з’їзді КПРС. Французький дослідник виявив себе глибоким знавцем російської та радянської історії. Крім того, він посідає особливе місце у французькому інтелектуальному світі, переважно схильному до москвофілії (що найяскравіше виявляється в позиції політиків цієї країни), — Безансона можна назвати українофілом, людиною, яка розуміє місце й роль України в Європі. Напевно, це одна з причин, з яких зал Українського дому в Києві, де відбулася зустріч з видатним європейським інтелектуалом, був заповнений так, що вільних місць не було. А крім того, ідейна, політична й моральна спорідненість нацизму й комунізму — проблематика Безансона — й сьогодні залишається реальним випробуванням для України.

Адже якщо нацизм після 1945 р. було проклято й засуджено, то комунізм, що знищив людей як мінімум не менше (на жаль, в Україні видана на Заході «Чорна книга комунізму» з фіксацією злочинних діянь «червоного вчення» й відповідних режимів досі невідома), почувається більш ніж комфортно, зберігаючи потенціал регенерації, фашизації й повернення до влади в різних формах.

До речі, одна дотепна людина соціально-політичну суть предмета обожнювання нашого теледіяча визначила як «колгоспний фашизм». Проте й сам «останній диктатор Європи» не приховував своїх симпатій до того «неколгоспного», від рук якого загинуло так багато жителів його країни. Слід сказати, що подібні симпатії у відносинах між «червоними» й «коричневими» — справа не така вже екзотична. Нещодавно, виступаючи на каналі ТРК «Київ», де керівником працював пан Джангіров, і відповідаючи на запитання ведучого, пана Дмитра Корчинського, деякий сивоволосий вождь лівих борців за народне щастя в Україні, претендент на місце в Соцінтерні, на непристойні натяки Корчинського про все ту ж спорідненість, рубанув зі всією відвертістю, що, мовляв, якщо відняти антисемітську складову, то не все так погано було в Німеччині в 30 ті рокиминулого століття...

Незасудженість комунізму при зводить до того, що й сьогодні з’являється чимало «мислителів», які розповідають про велич марксизму, геніальні ідеї якого були неправильно втілені в життя. От якщо спробувати ще раз, і тепер уже правильно, то можна нарешті побудувати «соціальний рай» на землі. Щоправда, вони не говорять, скільки їм знову знадобиться витратного людського матеріалу — 10, 20, 50 мільйонів людських життів... Через цю незасудженість у деяких країнах повним ходом йде реставрація ідеології й практики сталінщини, коли сталінізм розглядається як неабсолютне зло порівняно з абсолютним — нацизмом. Десь місяць тому з подібною ідеєю сталінщини як меншого зла на тлі гітлеризму виступив відомий російський теледіяч Матвій Ганапольський (йшлося про горезвісну ляльку Гітлера тайваньського виробника, що буцімто продавалася в одному з магазинів Києва). Ганапольському тоді дуже не сподобалася дискусія на українському ТБ, де йому поставили єхидне запитання, чому він не реагує на численних ляльок Леніна, Сталіна і т.д. І, що вельми симптоматично, одним з головних аргументів М. Ганапольського була та сама незасудженість комунізму. Мовляв, на нема то й суду нема, а кінці — у воду.

А на каналі «RTVI» Матвій Ганапольський у компанії Володимира Познера ревно обурювався рішенням Сейму Литви про заборону нацистської й комуністичної символіки в цій балтійській державі. Як можна, гарячкували вони, ставити на одну дошку вбивць гітлерівських і вбивць сталінських, адже сталінські не такі вже й погані... Усе це нагадувало анекдоти часів СРСР — «радянський хворий — найздоровіший хворий у світі», «радянська радіація — найкорисніша радіація у світі» і т.д. Рішення литовського парламенту, що заборонив як свастику, так і п’ятикутну зірку з серпом і молотом, є логічним і важкозаперечуваним. Бо як довести, що Бухенвальд був пеклом (що цілком відповідає дійсності), а ГУЛАГ — раєм (що абсолютно дійсності не відповідає)?

Як довести, що нацистські масові розстріли були злочином (і вони ж були!), а радянські масові розстріли були, за словами члена Політбюро ЦК ВКП(б) М. Бухаріна, «способом виховання нової людини з того людського матеріалу, який дістався нам у спадщину від буржуазного минулого», так би мовити, педагогічним заходом?

Як справедливо пише Володимир Різун (Суворов): «Поки ще ідеолог націонал-соціалізму Альфред Розенберг не взявся за перо, щоб написати книжки про неповноцінність слов’ян, радянські комуністи вже винищували цих слов’ян мільйонами».

І далі: «Не знаю, чи була моя люба батьківщина батьківщиною слонів, але батьківщиною концтаборів для своїх власних громадян була! У цьому питанні першості у нас не відняти. До речі, німецькі комуністи не могли бути противниками концтаборів — після розгрому фашизму комуністи використали гітлерівські концтабори, причому за прямим призначенням... боролися не проти концтаборів, а тільки за те, щоб концтабори існували не під червоним фашистським прапором, а під червоним комуністичним».

Не можу відмовити собі в задоволенні процитувати оцінку Різуна, що стосується німецької креатури Сталіна й Комінтерну: «Думку повторюю: Вільгельми Піки, Отто Гротеволі, Ульбріхти й Тельмани були своїми хлопцями, підгодованими й слухняними. Вони щасливо жили в країні концтаборів, вони розпусничали на кримських курортах і знати не бажали, що Україна їсть кору з дерев... тоді як хліб України, її сало й горілка йдуть на підгодовування світового комуністичного руху».

Ну а що стосується того, чиї табори були жахливішими — радянські чи німецькі — про це слід запитати в тих, хто побував і в одних, і в других.

1948 року в Парижі відбувся знаменитий процес Кравченка (на жаль, досі маловідомий в Україні). Віктор Андрійович Кравченко (1905—1966) — уродженець Дніпропетровська. 1943 р. у званні капітана радянської армії був переведений на роботу до Вашингтона, до торгової палати СРСР. Незабаром попросив політичного притулку в США. Кравченко видав книжку, в якій описав Голодомор, свідком якого він був, і радянські концтабори. Його книжка викликала обурення французьких комуністів, які звинуватили Кравченка в тому, що він є агентом США та фальсифікатором. В. Кравченко подав до суду й виграв процес, який у Франції назвали «процесом століття».

Кравченко загинув 1966 р. за нез’ясованих обставин, швидше за все, від рук агентів КДБ.

Так от, на цьому процесі в ролі свідка виступила Маргарет Бубер-Нойман — дружина одного з лідерів комуністичної партії Німеччині, вона була в’язнем радянських і німецьких концтаборів. Вона розповіла про схожість між нацистськими й комуністичними концтаборами й навіть стверджувала, що в німецькому трудовому таборі існували залишки права, яких не було в радянському таборі, де її утримували доти, доки Сталін не видав її Гітлеру.

Розуміння глибокої внутрішньої спорідненості комунізму й фашизму з’явилося досить давно. Ще український мислитель В’ячеслав Липинський об’єднав ці дві споріднені системи в понятті «охлократія» — влада натовпу.

1934 року Нобелівський лауреат академік Іван Павлов (відчайдушної сміливості дідусь!) написав листа до Раднаркому СРСР, де були такі слова: «Ви з величезним успіхом сієте в культурному світі не революцію, а фашизм. До вашої революції фашизму в світі не було...»

Про спорідненість російського комунізму й італійського фашизму писав Микола Бухарін.

Телеведучий російського ТБ Микола Сванідзе розповів про дуже цікавий і вельми показовий факт. Коли радянський кінорежисер Михайло Ромм зняв фільм «Звичайний фашизм», то після перегляду секретар ЦК КПРС Михайло Суслов запитав його: «Михайле Іллічу, за що ви нас так ненавидите?»

Але ж у фільмі Ромма не було жодного слова про комуністів... Але «класове чуття» рідко підводило цих товаришів...

Філософ і перший президент демократичної Болгарії, автор знаменитого фундаментального дослідження «Фашизм» Желю Желєв розповідав, що в комуністичній Болгарії за читання цієї книжки людей переслідували, й Желєв навіть знав одного солдата, який відсидів за такий «гріх» декілька років за гратами. Але ж у книзі Желєва не було жодної згадки про комуністів...

Комуністам, на відміну від нацистів, вдалося уникнути покарання й історичної відповідальності за все скоєне. Олександр Солженіцин відреагував на це так: «У Західній Німеччині за роки після війни було засуджено 80 тисяч злочинних нацистів. Питання: для чого Німеччині дано покарати своїх лиходіїв, а Росії не дано?»

Пояснення цьому можна знайти в Алена Безансона: «І хоча нацизм довів інтенсивність злочину до такого рівня, з яким комунізм можливо, не зрівнявся, я, одначе, стверджую, що комунізм призвів до ширшого і глибшого морального нищення. Є дві причини цього.

По-перше, тому, що обов’язки глибоко засвоїти нові правила моралі охоплює все населення, і воно підлягає перевихованню. Маємо свідчення, що примусове глибоке засвоєння — найнестерпніша частина комуністичного гніту і що все інше — відсутність політичних і громадських свобод, стеження фізичної репресії, навіть страх — ніщо поряд з цією потворною педагогікою, від якої можна збожеволіти, тому, що вона суперечить очевидним речам, які сприймаються почуттями і розумом. Врешті-решт, арсенал «заходів» та «органів» залежить від цієї педагогіки. Оскільки комунізм, на відміну від нацизму, мав у своєму розпорядженні час, педагогіка дійшла до краю. Її крах або її існування залишили у спадок покалічену людність і отруєні душі тут очистити важче, ніж у Німеччині, яка після тимчасового очманіння пробудилася від кошмару, готова до праці, до суду совісті, до очисного каяття.

По-друге тому, що годі викорінити змішування загальновизнаної моралі з комуністичною: остання ховається за першою, паразитує на ній розкладає її, робить її інструментом поширення своєї зарази. Ось недавній приклад: у дискусіях, які виникли після появи «Чорної книги комунізму» автор редакційних статей газети L’Humanite заявив у одній із телепередач, що 85 мільйонів смертей зовсім не затьмарюють комуністичного ідеалу. Ці жертви становлять лише гідне глибокого жалю відхилення. Після Аушвіцу, продовжив він, не можна більше бути нацистом, але після радянських таборів можна залишитися комуністом. Ця людина, яка була при повній свідомості, абсолютно не усвідомлювала, що сформулювала собі найфатальніший вирок. Вона не помітила, що комуністична ідея настільки спотворила основу дійсності і моральні засади, що справді могла вцілiти після 85 мільйонів трупів, тоді як нацистська ідея завалилась під тягарем своїх трупів. Вважаючи, що говорить як людина великої чесності, як безкомпромісний ідеаліст, цей автор редакційних статей вимовив страхітливі слова. Комунізм гріховніший за нацизм, тому що не вимагає від людини прийняти мораль злочинця свідомо й використовує дух справедливості та добра, поширений по всій землі, для того, щоб поширювати зло».

Як відомо, вичерпавши можливості розвитку, комунізм у СРСР зазнав краху без єдиного пострілу, без втручання ззовні, ще раз підкресливши, що є безвихідним варіантом соціального руху.

На думку Алена Безансона, нацизм точнісінько так само міг деградувати й зрештою мутивувати в якісь форми цивілізованого суспільства. Але цей шлях для тієї ж Німеччини був би набагато складнішим порівняно зі швидким і кардинальним рішенням 1945 року.

Безансон пише: «Певною мірою непередбачуваність, характерна для нацизму, дозволяє припустити, що Гітлер міг би піти на компромісний мир, зберігши за собою широку і стабільну зону. В такому разі по смерті Гітлера режим зношувався б аналогічним до ленінського режиму шляхом. Лешек Колаковський зумів написати на цю тему притчу. Він спародіював статтю з «Нью-Йорк Таймс» початку 80 х років ХХ ст. у стилі,яким ця газета писала про брежнєвський СРСР. Журналіст вітав послаблення політичних звичаїв і помітний у всьому прогрес нацизму з людським обличчям. Звичайно, звірства минулого гідні жалю, зокрема вельми жорстока доля євреїв! Але це вже належить далекому минулому і не повинно завадити пам’яті про блискучі досягнення, які треба відносити на рахунок ладу, що рухається до нормалізації». Тут єхидний Лешек Колаковський явно натякав на Магнітки й Дніпрогеси, якими наші ліві виправдовують жахливі злочини своїх ідейних попередників.

Безансон без найменших ідеологічних реверансів, чітко і однозначно ставить знак рівності між нацизмом і комунізмом: «...в очах тих, хто чужий системі, нацизм і комунізм злочинні. А чи однаково злочинні? Вивчивши один та інший і знаючи межі інтенсивності злочинів нацизму (газові камери) та межі екстенсивності злочинів комунізму (понад 60 мільйонів вбитих), знаючи про розкладання душ і розумів, здійснене комунізмом і нацизмом, я вважаю, що не варто братися да цієї небезпечної дискусії, а слід відповісти просто і твердо: так, однаково злочинні!»

Фактично, відповідаючи на запитання О. Солженіцина, для чого Німеччині дано, а Росії не дано покарати своїх лиходіїв, Безансон пише: «Швидке відродження Німеччини після 1945 року і тривала стагнація Росії після 1991 року безперечно пов’язані з нарешті віднайденим смиренням першої і пихою другої».

Якщо в Німеччині й Італії відбувся процес денацифікації й дефашизації, то країни Східної Європи, а найбільше Росія, фактично відмовилися від глибокої декомунізації.

Як стверджує французький мислитель: «Після розпаду тоталітарного режиму ніщо не є таким проблематичним, як відродження в народу нормальної моральної свідомості і нормальних інтелектуальних здібностей. У цьому аспекті постнацистська Німеччина опинялася в кращій ситуації, ніж пострадянська Росія. Адже в Німеччині не вистачило часу, щоб остаточно зруйнувати громадське суспільство. Німеччина, яку судили, карали і денацифікували західні армії, спромоглася супроводити цей очисний рух, судити себе сама, пам’ятати про себе й покаятись.

Такого не сталося в Східній Європі, й частка відповідальності лягає тут і на Захід. Коли російські комуністи трансформували своє володіння багатством усієї країни в законну власність, узаконили свою фактичну владу всезагальними виборами і замінили ленінізм найшовіністичнішим націоналізмом, Захід вважав за недоречне вимагати від них звіту. То була найгірша послуга, яку він міг зробити Росії.

Повсюдність статуй Леніна в громадських місцях Росії є тільки видимим знаком отруєння душ, на лікування яких підуть довгі роки».

Чіткою й послідовною є позиція Алена Безансона стосовно геноциду — Голодомору українського народу. Цієї чіткості й послідовності бракує багатьом українським історикам, які, отримавши ще радянського зразка нарікання від російських колег, негайно переходять на тон вибачення, ритуальні прокляття на адресу українських націоналістів, демонструючи патологічний страх, що засів в їхньому хребті, перед гнівом Москви.

Ці українські історики щонайбільше здатні на бунт навколішки. Ален Безансон на страждає на подібний дефіцит гідності. Спираючись на факти, він стверджує прямо й однозначно:

«Тим часом відомі випадки, коли голод задумали та організували з чіткою метою винищення. Так було в Україні у 1932— 1933 роках. Метою ставилося покінчити не з будь-яким опором селянства, бо колективізація вже зламала його, а з національним існуванням українського народу. З цього приводу писали про геноцид, і це справедливо».

«Український і єврейський геноциди спиралися тільки на ідеологічний проект, і саме це об’єднує їх. Під час українського геноциду необхідно було зміцнити та удосконалити комуністичний контроль, знищивши ту силу опору, якою було національне почуття або просто існування української нації».

«Нищення селянства супроводжувалося повним оновленням керівного апарату і «деукраїнізацією» України. Саме в цьому сенсі є законні підстави говорити про геноцид».

«Саме ретельна організація екзекуції надала українському голодному терору характер геноциду — другого в нашому столітті після вірменського, і третім став геноцид єврейський».

«Влітку 1933 року на величезних просторах запанувала дивна тиша. Ні птахів, ні щурів, ні польових мишей. Хліб зжерли на корені. У хатах лежать мерці, цілі родини. Поховати небіжчиків нікому. Частина награбованого зерна, що його охороняли солдати, погнила. А ці ж солдати стріляли, мов кролів, дітей, котрі намагалися крадькома пролізти під колючим дротом. Наприкінці літа приїхали бригади росіян, повигрібали все сміття, покидь і влаштувалися жити у спорожнілих українських селах. Того самого 1933 року СССР експортував 2 мільйони тонн пшениці, якою можна було б нагодувати всю Україну».

Чимало з того, що Безансон сказав про Росію, стосується й України. Хіба в нас, як і там, й містах і селах не стирчать статуї «великого Леніна»? Хіба в нас, як і в Росії, фактично не відмовилися від декомунізації країни? Хіба в нас на догоду комуністичним силам не відмовилися від справжнього засудження злочинів комунізму?

Ми не знайшли в собі сил, аби раз і назавжди порвати з тоталітарним, геноцидним і колоніальним минулим. Саме це стало соціально-ідеологічною основою стагнації України, її тупцювання на місці й загрози реставрації минулого, нікчемності її правлячої еліти.

Але я хочу залишатися оптимістом, як і Ален Безансон, який казав ще 4 червня 1983 р. у Парижі, в сквері імені Тараса Шевченка на зборах, присвячених 50-річчю голоду в Україні: «Для народу, який втратив свою пам’ять, відродження неможливе. І саме з цієї причини комунізм так пильнує, щоб контролювати минуле та фальсифікувати історію. Але сам той факт, що ми зібралися тут сьогодні, свідчить, що ми нічого не забули й український народ пам’ятає — про себе. Ось чому я впевнено чекаю його відродження».

Але принципова позиція окремих гідних осіб, подібних до Безансона, не знімає питання про позицію демократичного (?) Заходу, який свого часу підігравав режиму Гітлера (Мюнхенська змова), підігравав Сталіну (США встановили дипломатичні відносини з СРСР у розпал нашого Голодомору), а нині підіграє Путіну в його прагненні енергетично й геополітично задушити Україну й Грузію, залякати Балтію, та країни колишнього Радянського блоку. Особливо непристойною щодо цього є політика Німеччини й Франції. Захід постійно демонструє свою схильність продавати ідеали свободи й демократії за газ, нафту та економічні преференції. Якби я був художником-карикатуристом, то зобразив би здорованя в косоворотці, який спирається на газовий вентиль, помахує пачкою євро й питає європейців, що схилилися перед ним у позі покори: «Ну, почім тут ваші європейські цінності?»

Адже не випадково, коли в Європейському Союзі ставилося питання про заборону на всій його території нацистської символіки, рішення не було ухвалене, оскільки Естонія запропонувала одночасно заборонити й символіку комуністичну. Європейський Союз готовий терпіти навіть свастику, аби зберегти червону зірку із серпом і молотом. А все тому, що в самого «рило в пуху». Саме Захід створював сталінську індустрію, зокрема й військову, бажаючи розв’язати свої шкурницькі проблеми в епоху Великої депресії, саме Захід своїми доларами, фунтами, франками й марками підтримував брежнєвський СРСР, купуючи його енергоресурси, саме Захід віддав після 1945 р. Сталіну всю Східну Європу. Сьогодні його політика цілком традиційна: всіляко улещувати кремлівських вождів, геть забувши про демократичну риторику. При цьому Заходу цілком вистачає «совісті» докоряти країнам, які порівняно недавно звільнилися від комуністичної диктатури, що в них не все ідеально з верховенством права та демократичними інституціями, з правами сексуальних меншин і т.д. Авжеж, захищати геїв і лесбійок легше, ніж захистити молоді демократії від кремлівської агресії.

У цьому ж контексті слід розглядати й нещодавнє рішення Європейського Суду в справі Кононова. Василь Кононов, командир радянського партизанського загону в роки війни, звинувачувався владою Латвії в злочинах проти людства, що виражалося в розстрілах мирних латишів. До речі, сам Кононов цих розстрілів не заперечує, але стверджує що жертви були прихильниками нацистів (цікаво, чи поширюється подібний метод покарання й на прихильників комуністів?). Європейський Суд виправдав Кононова, заявивши, що обвинувачення латвійських судових інстанцій «грунтувалися на помилковому твердженні про факт окупації Латвії СРСР». Європейський Суд вийшов тут далеко за межі своїх повноважень, ухваливши абсолютно політичне рішення на догоду Кремлю. Тепер, за рішенням Європейського Суду, виходить так, що розстріли мирних жителів нацистами є злочином, а комуністами є цілком виправданим заходом, що євреїв, які згинули в ГУЛАГу, вбито «правильно», на відміну від євреїв, убитих в Освенцимі...

А з другого боку, якщо Європейський Суд раптом схоче продемонструвати свою об’єктивність і зберегти реноме, він мусить визнати помилковими всі твердження про нацистську окупацію Чехословаччини й аншлюс Австрії, оскільки ці діяння нацистів і комуністів (у випадку з державами Балтії) майже дзеркально збігаються.

Іншими словами, питання, поставлене Аленом Безансоном про невиправдано різне ставлення до двох виявів одного й того ж тоталітарного зла, є питанням доленосним для майбутнього європейської демократії. Це питання не можна проігнорувати, й від його рішення не можна ухилитися.

P.S. Але найбільш просто й дохідливо про спорідненість комунізму й фашизму ще 1927 року сказав італійський професор Луїджі Стурце: «По суті між Росією та Італією є одна справжня різниця — саме те, що більшовизм (або комуністична диктатура) є лівим фашизмом, тоді як фашизм (або консервативна диктатура) є правим більшовизмом».