Провокування ідентичностей

Iдентичністю, якщо не занурюватись дуже глибоко в дискусію про дефініції, вважають тотожність об’єкта самому собі. На людському рівні йдеться про уявлення людей про себе самих, про свої самобутні, специфічні риси й переживання цих особливостей як цінності, вартої збереження, захисту та визнання іншими. Первинною ідентичністю є людська особистість, але ідентичність мають і різноманітні людські спільноти: етнічні, національні, релігійні, професійні, регіональні, соціальні. Проте за певних обставин ідентичність релігійна може трансформуватися в етнічну (найбільш яскравий приклад — католицтво хорватів і православ’я сербів, як, до речі, іслам їхніх сусідів боснійців), а регіональна — в національну (так сформувалися латиноамериканські нації, арабські нації, африканські нації тощо).

Власне, основне питання цих роздумів можна сформулювати так: як співвідносяться державна єдність і регіональні ідентичності, коли, під впливом яких умов регіональна ідентичність може набути рис етнічної чи національної, відтак вимагаючи собі нового статусу, і чи можна цілеспрямовано спровокувати той чи інший тип ідентичності? Звичайно, це коло проблем потребує дискусії, жвавого обговорення в середовищі експертів, але його актуальність була більш ніж наочно продемонстрована багатьма процесами в регіонах України під час президентських виборів 2004 року. Актуальності цій проблематиці додає оприлюднена нещодавно ідея адміністративно-територіальної реформи, під яку навіть знайшли ставку віце-прем’єра для пана Безсмертного.

Іще невідомо, якими ідеями збагатить пан віце-прем’єр адміністративно-територіальний устрій України, але відчуття тривоги за долю держави вже з’явилося. Адже дуже багато поставлено на карту: існування нашої країни в її нинішніх кордонах. Наслідки запропонованої реформи можуть бути різноманітними: від зміцнення територіальної цілісності до провокування сепаратизму, потужних відцентрових тенденцій, виникнення невидимих, але вельми відчутних внутрішніх кордонів, територіального розпаду та краху держави.

Однак будемо сподіватися, що громадські дискусії й експертні оцінки щодо пропозицій пана віце-прем’єра, коли такі будуть оприлюднені, все ж відбудуться.

Події президентських виборів 2004 року спричинили багато публікацій, автори яких доводили: відмінності між різними регіонами України є настільки великими, фундаментальними, що вирішити цю проблему можна лише шляхом федералізації. Причому головним аргументом була доволі різна електоральна поведінка жителів сходу та півдня з одного боку, центру та заходу — з іншого. Але електоральна поведінка в різних регіонах — величина змінна, що може змінюватися в залежності від багатьох чинників. Якщо сьогодні проводити територіальну реформу, виходячи з того, як люди проголосували в 2004 році, то чи не доведеться за підсумками 2006—2009 років ініціювати новий територіальний переустрій? Не кажучи вже, що поки що дуже переконливих тез про справжню необхідність реформи імені пана Безсмертного чути не довелось. На сьогодні найбільш вагомим аргументом на користь такої реформи видається хіба що працевлаштування колишнього непримиренного опонента Юлії Тимошенко. Автори текстів федералістичного спрямування, деякі політики, колишні губернатори окремих областей сходу та півдня свідомо чи несвідомо характеризували регіональні відмінності України й пов’язані з цим проблеми як щось унікальне. Насправді те, з чим ми стикаємося у своїй країні, за нашими кордонами, є радше правилом, ніж винятком. Адже основою регіональної ідентичності є місцеві особливості, а країн без особливих частин-регіонів, що мають свою економічну, історичну, соціокультурну, географічну тощо специфіку, немає.

Якщо ми подивимося на унітарну Італію, то побачимо суттєві відмінності в економіці, традиціях, менталітеті, навіть мові між півднем і північчю цієї країни. Саме це призвело до утворення на індустріальній півночі руху за «Республіку Поданію». Річка По — це такий собі італійський Збруч, де проходить історичний кордон між двома культурно-історичними зонами Італії. Причому в аргументації, що виголошується під час чвар між політиками півдня і півночі, можна почути щось до болю знайоме. П’ємонт і Ломбардія кажуть, що вони змушені годувати ледарів із півдня, інколи лунають дуже емоційні гасла на кшталт: навіщо нам цей південь із його мафією? Політики півдня вважають, що півночі належить непропорційно велика частка влади та впливу на розвиток країни — за рахунок певної дискримінації Кампанії, Калабрії, Апулії, Сицилії тощо. Однак будь-які сепаратистські прояви там не заохочуються і регіональної загрози унітарності держави немає.

В унітарній Румунії дотепер зберігаються різноманітні відмінності між так званим Регатом (Валахією і Молдовою) і Трансильванією, в унітарній Польщі зберігаються субетнічні та культурно- історичні відмінності між кашубами, мазурами, гуралями, між Поможем, Великою і Малою Польщею, західними землями, що входили до складу Німеччини. Таких прикладів значно більше, ніж протилежних.

Але не скрізь і не завжди ці регіональні ідентичності актуалізуються до політично-радикального рівня, що загрожує цілісності держави. Тут потрібні, як казали марксисти, суб’єктивні фактори. Потрібні сили, які прагнули б використати ці об’єктивні відмінності територій у практично-політичних інтересах. Ми всі були свідками бурхливої діяльності російських політтехнологів під час наших президентських виборів і ще не забули карту України, поділену на три гатунки, активні спроби сприяти швидкому (за історичними стандартами) виникненню регіональних політичних субкультур. Найбільш яскраво це було продемонстровано в Донбасі.

Проте не лише там. Можна згадати також «Новоросійський край», вимоги політиків і депутатів щодо створення так званої «південно-східної держави» тощо. В одному з листів із Запоріжжя до редакції київської газети був такий вислів: «Ми, південно-східні люди».

Але та ж таки методологія може бути використана для провокування окремих державно-політичних ідентичностей у Галичині, Волині, Закарпатті, де завгодно й до рівня району включно. Принаймні нам уже показали, як це робиться, і як це робитимуть на наших теренах. Але об’єктивна можливість оформлення регіональної ідентичності як державно-політичної аж ніяк не приречена на реалізацію. Потрібні значні зусилля зацікавлених сил, що, однак, можуть бути заблоковані протидією з боку державного центру.

На жаль, колишнє керівництво України не лише не протидіяло таким зусиллям, але й відкрито сприяло, зробивши певну напруженість між заходом і сходом України пріоритетом своєї внутрішньої політики. Колишня влада доволі зручно почувалася в ролі геополітичного арбітра між Галичиною і Донбасом, діючи в межах класичного «Divide et impera!». Саме тому певне протистояння цих регіонів штучно підтримувалось, хоча національні інтереси України вимагали велетенських зусиль, спрямованих на зближення та порозуміння заходу і сходу країни.

Для реалізації планів розколу країни з використанням регіональних відмінностей, що об’єктивно існують, потрібен потужний медіа-ресурс, фінанси та підтримка певних сегментів керівного класу як у центрі, так і в регіонах. Дуже важливим є і потужний вплив із-за кордону.

Але навіть коли державний центр діє мудро й водночас активно та рішуче, — це не гарантія успіху.

Є позитивний приклад 1995 року, коли у Криму, де на той момент сепаратизм набував надзвичайно небезпечних рис, було зліквідовано інститут президентства та припинено діяльність президента Мєшкова. Це було зроблено блискуче, фахово і компетентно, говорячи політичною мовою Віктора Ющенка, елегантно… Мєшковщина зникла без жодних ексцесів як у Криму, так і у відносинах із Російською Федерацією. Нині Мєшкова не згадують навіть проросійські кола півострова. Але це той поодинокий випадок, який лише підтверджує загальне невтішне правило невдалої політики в регіонах.

Україна потребує сильної регіональної політики більше, ніж будь-яких формальних територіальних реформ. Хоча зараз ми маємо моду на скорочення та скасування, але створення міністерства регіональної політики, що виступало б центром її формування, аналізу і оперативного впливу, новій владі, на наш погляд, не завадило б.

Ми не знаємо, але можемо здогадуватися, скільки ще ідентичностей буде спровоковано на найближчих виборах, скільки ще сепаратистських проектів спробують здійснити за серйозної підтримки з-за кордону. Проте краще вже зараз розпочати обговорення цієї проблематики, щоб бути готовими до нових можливих викликів.