Путін ліг на грунт...

225 років тому Катерина II підписала маніфест про ліквідацію Запорізької Січі. Який тут зв’язок зі «стоденкою» президентства Путіна? А ось який: тижневик «Власть» видавничого дому «Коммерсантъ» минулого тижня вискочив зі статтею «Замочены в Ингуле. 225 лет назад в России была проведена одна из первых контртеррористических операций». Автор цих рядків не поділяє позиції офіційної української історіографії з питання ліквідації Січі, вважаючи, що якби Україна була на той час незалежною державою, то її владі довелося б вирішувати проблему Запоріжжя у спосіб, подібний до катерининського. Проте нехай це з’ясовують історики. Стосовно ж дня сьогоднішнього, то саме звернення ліберального «Коммерсанта» до зазначеної теми та її ультравеликодержавне трактування наочно ілюструють зміни в суспільстві, що відбулися за рік прем’єрства Путіна і за 100 днів від моменту його офіційного вступу на посаду президента. Як стверджує напівофіційна пропаганда, «Россия сосредотачивается».

Тим часом славнозвісне запитання «Ху із Путін?», яким західний журналіст взимку цього року шокував усю верхівку російської делегації в Давосі, залишається актуальним і тепер. Реальні дії прем’єра — в. о. президента — глави держави не тільки не з’ясували його, але, здається, ще більше заплутали.

З квітами він то на могилі Андропова, то біля надгробного пам’ятника Сахарову — можливо, і там, і тут щиро. Зустрічається з Горбачовим. Проте майже одночасно приймає головних редакторів «Советской России» і «Завтра» Чикіна та Проханова, що патологічно ненавидять не тільки Горбачова, але й Єльцина, який ощасливив Росію Путіним. Не встиг Проханов у черговому номері своєї ультрачорносотенної газети обізвати першого президента Росії «обрізком іржавої каналізаційної труби, крізь яку стікали нечистоти горбачовської перебудови» та «виродком, з відрубаної довбешки якого стікає отруйний слиз», як побував у Кремлі і був вшанований найвищою аудієнцією.

Путін жорстко пробирає тих, хто намагається забарвити тероризм у національні кольори, і тут же вказує, в якому саме лігві треба мочити терористів.

Він наносить візит Кім Чен Іру, приймає у Кремлі емісарів Саддама Хуссейна і запрошує в Москву Каддафі. У той же час ВВП вельми люб’язний і делікатний із Заходом і, на відміну від Єльцина, ніколи не стане лякати Клінтона (Гора або Буша) «ядерною бомбою».

Путін заповнив уряд лібералами і прийняв їхню економічну програму — але при цьому відточує державу-гільйотину, яка вмить, коли в цьому буде потреба, позбавить голів усіх лібералів.

Ось такий він загадковий — якщо оцінювати його у звичній чорно-білій системі координат учорашньої єльцинської епохи. Якщо ж відмовитися від розподілу Росії на білу та червоно-коричневу, тоді й Путін стає більш зрозумілим. Якщо він поки подобається всім, то чому б на началах взаємності не вдати, що йому також подобаються всі, тим більше, якщо це явно на користь його цілям, достеменно відомим лише йому самому.

У Путіна є економічна програма — та така, про яку Гайдар 1992 року, за його, Гайдара, власним зізнанням, і мріяти не міг. Для її реалізації необхідна могутня політична консолідація, яку Путін збирається здійснити, сконцентрувавши в своїх руках максимум влади. Він має мало часу. Сприятлива зовнішньоекономічна кон’юнктура як прийшла, так і піде — треба поспішати зі структурними реформами. Не можна зволікати і з політичними перетвореннями — вже, напевно, Єльцин та Горбачов розповідали йому, як швидко випаровується народна любов. Сьогодні популярність Путіна наближається до сталінської, але якої позначки вона сягне завтра, коли пенсійна, медична та інші соціально-економічні реформи вдарять по електорату? Хіба бліцкріг у ситуації, що склалася, не єдиний вихід? І чи демократи ті демократи, які, звинувачуючи Путіна в антидемократизмі, критикують його за те, що він, вибачте на слові, спирається на народ? Проте народ хоче різного. Велика його частина, як каже політолог Дмитро Юр’єв, бажає революції, а інша, менша, але така, що значною мірою контролює думку більшої, — севрюжини з хріном. Сьогодні Путін влаштовує обидві частини, але орієнтується все ж на меншу, роблячи водночас піар-кроки для заспокоєння більшої. Завтра все може змінитися — лібералів посадять, а за економіку візьметься інша частина путінської команди з поінформованих пітерських гебістів. Принаймні у списку кандидатів на можливу зміну Михайлові Касьянову верхній рядок займає ім’я секретаря Ради Безпеки Росії Сергія Іванова.

Путін створює ефективну державну машину, спроможну їхати хоч на Захід, хоч на Схід. Треба — відполірованим та вимитим милом європейським автобаном. Треба — роздовбаними квазідорогами з дурнями, що кучкуються на узбіччях. Ніхто в Росії сьогодні — а автор цих рядків обговорював Путіна з десятками представників т. зв. політичного класу — не береться з точністю передбачити, яким саме шляхом проїде президентський ескорт. До речі, вранці у бік Кремля рухається декілька президентських кавалькад — і лише одна з них справжня. Ніхто не знає, яка саме.

Безперечно, підстави для побоювань є. Страху наганяють не тільки мовчазні товариші по службі, що оточили Путіна. Є історичні прецеденти. Іван Грозний, на що звернула увагу в своїх безпрецедентних за оригінальністю лекціях з історії Росії Валерія Новодворська, починав з Адашевим-Чубайсом, а продовжив з Малютою Скуратовим. Олександр I стартував з ліберально-реформаторськими проектами Сперанського, а завершилося його царювання дикою аракчеєвщиною та повстанням декабристів. Михайло Горбачов завершив перебудову в дружній компанії Язова-Пуго- Крючкова. Ранній Єльцин захоплювався Сахаровим, а пізній — пив з Коржаковим. Себто реформатором був аж ніяк не непохитним.

Тим часом ідеалізація єльцинського минулого — це друга, крім вказаної вище застарілої системи координат, причина демонізації Путіна. Ще не вихололи кремлівські сліди Бориса Миколайовича, а вже народилася казка про те, що демократія при ньому була довершена до повної схожості з англо-саксонським еталоном. Сучасне дворянство — олігархи, губернатори та їхня челядь — поринули в безпробудну ностальгію за золотою добою Катерини Великої, і, вочевидь, на фоні цієї лютої нудьги дилетанти від історії вкинули в інформаційний простір ідею про схожість Путіна з Павлом I — чи то натякаючи на відсутнє самодурство Путіна, чи то лякаючи його задушенням.

Єльцину прощають розстріл парламенту, а Путіну ставлять у провину те, що він вигнав губернаторів із Сенату і маніпулює Думою. Та й Чечня з її замоченими в сортирах терористами — це також спадщина Єльцина.

Так, заслуги Єльцина в демократизації Росії безперечні. Однак свій другий президентський термін Єльцин не правив, а лише посідав місце з метою запобігання утворенню вакансії для Зюганова або Примакова. У результаті — комуністична карта бита, але за час хвороби Єльцина і нелегального регентства Тетяни Дьяченко держава виявилася приватизованою фінансовими магнатами в центрі і питомо-князівською «шляхтою» з губернаторів на місцях. Уся ця шляхта користувалася безумовним правом «не позволям». Вигодуване на системі преференційного доступу до ресурсів, розжирівши на всіляких пільгах та привілеях, цей стан виріс у сильнішого опонента відкритої ліберальної економіки, ніж якісь там червоно-коричневі обідранці початку 90-х років. Зрештою, якщо Гайдара в 1992 р. зжерли комуністи, то Чубайса і Нємцова в 1997 р. «зажарили» Березовський та Гусинський. Березовський знімав Черномирдіна, призначав Кирієнка, усував Кирієнка і намагався знову проштовхнути Черномирдіна. Найбільші підприємства країни платили податки не згідно із законом, а за індивідуальними схемами — хто на скільки домовився. Губернатори згортали папери з федеральними законами в клозетні рулони і керували справами кожен у міру своєї власної інколи розсудливості, але частіше — самодурства. Одне було добре — про всю цю сваволю можна було писати в газетах і говорити про неї по телевізору без будь-яких наслідків як для журналістів, так і для свавільників.

Головне, що зробив на сьогодні Путін — відібрав державні функції у тих, хто мати їх не повинен. Образно кажучи, він націоналізував державу, і в цьому немає нічого поганого. ВВП сконцентрував у своїх руках ті повноваження, які зафіксовані за президентом Конституцією 1993 року — просто Єльцин за станом здоров’я не міг ними користуватися і мимоволі здав їх у концесію. Добре, що попит був. Поки, здається, можна вірити все ж Горбачову: диктаторських замашок у Путіна дійсно немає. Він дійсно побоюється, що економічні реформи в черговий раз потонуть у політико-лобістському болоті об’єднаної комуно-олігархічно- питомої опозиції. Але далі питання в тому, як Путін цими повноваженнями скористається — як європейський лідер чи як східний деспот. Відповіді немає — можливо, навіть у самого Путіна.