Рано прощатися...

Якщо Донецька область не відійде до Росії, вона залишиться в Україні. Сама по собі чи навіть у союзному об’єднанні з «Луганською республікою» вона існувати не зможе. Це очевидно для всіх. Краще за всіх це розуміє місцева влада, яка зацікавлена, передусім, в економічному боці національної єдності. Є таке усвідомлення і серед так званого керівництва ДНР і багатьох її прибічників, для яких збереження Донеччини у складі України може стати «вимушеним поверненням». А для більшості мешканців області, судячи з усього, важливішими все ж таки є мир і стабільність, ніж різкі політичні зміни в ім’я регіонального самовизначення.

Саме на праві регіону на самовизначення акцентує увагу так званий голова ЦВК ДНР Роман Лягін. На нещодавній прес-конференції він заявив, що в статусі Донецької області після оголошення підсумків референдуму не зміниться абсолютно нічого. «Ми не перестанемо бути частиною України, ми не станемо частиною Росії, а всього лише заявимо світові, що ми хочемо змін, — каже Лягін. — Можливо, ми залишимося частиною держави Україна, унітарної чи федеральної, можливо, ми станемо частиною Росії. Можливо, ми станемо незалежною державою чи станемо державою в конфедеративних відносинах».

Очевидно, що така «плаваюча» риторика свідчить більшою мірою про готовність торгуватися в політичних умовах, що склалися, ніж про якусь суверенну незалежність і свободу вибору. Втім, у ДНР є різні лідери і спікери, позиції яких часто-густо суперечать одна одній. І це, скоріше, підтверджує не так продуману військово-політичну стратегічність цієї сепаратистсько-іредентистської кампанії, як її ірраціональність і стихійність. Тобто особливої міцності в цьому немає. І тому є потреба якнайшвидше піти під крило сильнішого сусіда, в якому вбачають образ «мудрої влади».

Відмовившись проводити раніше запланований другий етап «референдуму» про приєднання до Росії, ДНР негайно проголосила себе «суверенною державою» і без зайвих плебісцитарних прелюдій попросилася до складу РФ. Кремль, у свою чергу, поки що лише «з повагою ставиться до волевиявлення населення Донецької і Луганської областей» і вважає, що «втілення в життя підсумків референдумів має відбуватися в рамках діалогу між Києвом, Донецьком і Луганськом». Іншими словами, Москва поки що готова використовувати «донбасівський чинник» як політичну карту у грі із Заходом, проте не більше.

І справа навіть не в економічній непривабливості Донецького регіону для Росії, а радше в тому, що далеко не всі його мешканці хочуть міняти свої паспорти з українських на російських, і в Кремлі, здається, останнім часом почали краще це усвідомлювати. Михайло Ходорковський під час свого квітневого візиту до Донецька наголосив на такій рисі Володимира Путіна, як строга орієнтація на громадську думку. З огляду на це, президентові РФ навряд чи потрібен новий федеральний суб’єкт, в якому можуть виникнути серйозні проблеми з визнанням його політичного авторитету. Донбас — не Крим, і за період незалежності в цьому регіоні, хоч би що про нього казали, все ж звикли до більш реальних демократичних практик, ніж у нинішній Росії.

Отже, Донеччина і Луганщина, якщо вважати, що вони зараз перебувають у сум’ятті, у результаті мають самовизначитися на користь України. Це, безумовно, має зміцнити в регіональній свідомості почуття належності до української нації набагато сильніше, ніж у тому разі, якщо взагалі ніякої «російської весни» не було. Одна річ, коли ми рухаємося інертно, не надаючи особливої ваги тому, чому й навіщо ми йдемо саме цим шляхом, а не якимсь іншим. Інша річ — коли ми, пройшовши через певні випробування, твердо переконалися в тому, що справді є правильним і корисним, а що є безпідставними мріями, які на практиці заводять у глухий кут. У цьому й варто сьогодні шукати основний позитивний сенс всього того, що відбувається нині на Донбасі. Нехай у цій ситуації йдеться більшою мірою про політико-економічне, а не національно-культурне розуміння нації, але зводити останню до чого метафізичного було б набагато небезпечніше.

Наскільки ж реальним є описаний вище позитивний політичний сенс, напевно, можна буде побачити вже в короткостроковій перспективі, а наразі на Донбасі виокремлюють дві ключові проблеми. Перша — це питання, пов’язане з тим, скільки ще регіон житиме в стані підвищених ризиків, побоювань, страхів, загроз, скільки ще буде жертв, поки врешті-решт усі пристрасті не ущухнуть і оновлена місцева дійсність перейде в більш мирний стан.

Друга проблема, фундаментальніша, стосується того, як Україна виходитиме з тієї атмосфери внутрішньонаціональної ворожнечі, яка на певному рівні утворилася в нашій країні на тлі весняних подій у південно-східних областях. Передусім слід визнати існування цієї проблеми, а не закривати на неї очі, малюючи перед собою зручніші картини реальності. По-друге, значну роль тут можуть відіграти Церква і ЗМІ як суспільні інституції, яким в Україні довіряють найбільше. Потрібна пропаганда найбільш базових гуманістичних цінностей, які так легко забуваються в періоди революцій та воєн.

На превеликий жаль, часто-густо в українському медійному просторі сьогодні можна зустріти аж ніяк не спроби сприяти національній консолідації на основі звичайного гуманізму, а сумнозвісний потяг до постійного наголошування на «совковості» і «безнадійності» певних регіонів і соціальних груп. Про те, що в подібних ситуаціях ми зазвичай стикаємося із грубими узагальненнями та емоційно-спотвореним сприйняттям об’єкта критики, говорити зайвий раз не варто. Але більшою мірою важливо пам’ятати про інше.

Незалежна Україна — це ментальне і культурно-історичне розмаїття, яке консолідують конкретні соціальні і політико-економічні чинники. І на сучасному етапі історії воно покликане, найімовірніше, стати нацією внутрішнього демократичного діалогу і взаємообміну, а не перетворитися на нудний марш уніфікованих під ту чи ту національну парадигму громадян, що прямують у дусі усмішливого самообману до чергового «світлого майбутнього».