Росія: новий етап владної війни проти правди війни
Після ухвалення так званого антипіратського закону, який дає змогу не тільки боротися з порушеннями авторських прав в Інтернеті, а й закривати будь-який опозиційний інформаційний ресурс на 15 діб, російська Державна дума взялася за «посягання на історичну пам’ять». Узялася не вперше, але якщо раніше йшлося про декларативні наскоки на «переписувачів історії», то тепер усе значно серйозніше.
24 червня ревна прихильниця «суверенної демократії» та «російського консерватизму», смертної кари та єдиного державного підручника з історії — Ірина Ярова (голова думського комітету з безпеки і протидії корупції) — внесла законопроект щодо кримінального покарання за критику діяльності військ антигітлерівської коаліції. Офіційно він спрямований на боротьбу з «посяганнями на історичну пам’ять» щодо подій, які мали місце в період Другої світової війни. Запропоновані Яровою поправки до Кримінального кодексу передбачають покарання для тих, хто заперечує Нюрнберзький вирок, негативно оцінює діяльність армій антигітлерівської коаліції «з підтримання міжнародного миру і безпеки», поширює «завідомо неправдиві» відомості про цю діяльність, звинувачуючи військовиків союзників у скоєнні злочинів, «зокрема зі штучним створенням доказів обвинувачення». Порушникам загрожують штрафи до 300 тисяч рублів або ув’язнення строком до трьох років; у разі використання ними службового становища або ЗМІ штраф зросте до 500 тисяч рублів, а термін ув’язнення — до п’яти років.
Законопроект цей став логічним продовженням попередніх ініціатив Ярової, де вона виступала автором і співавтором ряду резонансних законодавчих актів, уже ухвалених Думою, зокрема щодо посилення відповідальності за порушення правил проведення мітингів, про повернення кримінальної відповідальності за наклеп і про обов’язкове отримання статусу «іноземних агентів» некомерційними організаціями, які мають закордонне фінансування. Отже, вельми вірогідним виглядає припущення, що депутатка — як і раніше — продовжує бути рупором президентської адміністрації Росії та особисто В. Путіна, й цй законопроект буде ухвалено в терміновому порядку.
Хоча, навіть якщо «винести за дужки» відверто антиконституційні посягання на свободу слова, свободу думки та свободу переконань, що містяться в ньому, цей законопроект є за своєю суттю вкрай абсурдним. Бо ж про яке «заперечення» вироку Нюрнберзького процесу може йтися, якщо російською мовою видано лише вісім томів матеріалів цього процесу — із понад сорока наявних англійською мовою? І, до речі, про який «Нюрнберзький вирок» має йтися — адже, крім відомого, мабуть, усім «великого» процесу над головними нацистськими злочинцями, в цьому місті потім відбулися ще 12 так званих малих процесів, найгучнішими з яких стали процеси над нацистськими лікарями, що проводили в концтаборах експерименти з людьми, й над суддями, котрі надто ревно виконували антиправові гітлерівські закони? І яке може бути під час війни «підтримання міжнародного миру і безпеки»? І як бути, скажімо, з критичними оцінками таких дій учасників антигітлерівської коаліції як, наприклад, бомбардування Дрездена або Хіросіми (а таких оцінок вистачає як у російській, так і в західній історіографії)? І як бути з даними про смертність полонених під Сталінградом німецьких солдатів у радянських «таборах смерті», яка перевищувала смертність у аналогічних нацистських таборах, — за одними даними, зі 170 тисяч полонених додому повернулося тільки шість тисяч, за іншими даними — зі 110 тисяч — тільки п’ять тисяч? А що таке «з використанням службового становища чи ЗМІ»? Науковий журнал чи виступ на науковій конференції чудово підходять під ці означення, отже, історикам доведеться керуватися новітнім «Коротким курсом історії ВКП(б)» у вигляді обстоюваного Яровою єдиного державного підручника? А чи не простіше тоді взагалі скасувати законодавчо історичну науку в Росії?
І взагалі, яка може бути «історична правда», коли в російські архіви до найважливіших документів часів світової війни не допускають незалежних (російських же!) дослідників; коли керівники архівних та офіційних наукових установ прямо кажуть, що деякі документи ще довго залишаться таємними?
Я вже не кажу про те, що на виконання закону доведеться вилучити з бібліотек багато книг Олександра Солженіцина, Лева Копелєва, Василя Бикова, Віктора Астаф’єва та ряду інших колишніх фронтовиків, які писали про війну правду, хоч якою б неприємною вона була. А також відправити до в’язниці ветерана війни Леоніда Рибичева за його книжку спогадів «Війна усе спише...» та інші публікації, де розповідається про криваві «етнічні чистки», влаштовані Червоною армією з благословення радянського керівництва у 1944—1945 роках на території Східної Пруссії, жертвами чого стали сотні тисяч цивільних німців — старих, жінок і дітей...
Російські журналісти відзначають, що одним із приводів для появи проекту змін до Кримінального кодексу став скандал навколо публікації директора з гуманітарних проектів «Роснано» Леоніда Гозмана, в якій він порівняв радянську військову контррозвідку СМЕРШ з нацистськими підрозділами СС (слід сказати, не зовсім коректно, бо радше варто було порівнювати з гестапо чи з СД). У свою чергу Гозман уже заявив, що ініціатива Ярової забороняє шукати істину й знищить історичні дослідження як такі. Він збирається порушити запропонований нею закон відразу після його ухвалення. Схожим чином має намір діяти й дехто з російських дослідників Другої світової війни.
Реакція в країнах Центрально-Східної Європи на ініціативу Ірини Ярової поки що невідома. Але вона цілком прогнозована, адже російська депутатка безапеляційно заявила: «Радянський Союз у Другій світовій війні виконував місію захисника, і всі дії, які чинилися нашими військами, мали визвольний характер. Ми здійснювали миротворчу місію». Чи погодяться з цим у Польщі чи Чехії, Угорщині чи Хорватії? Риторичне запитання...
А от на певну ліволіберальну політичну та інтелектуальну «тусовку» Заходу подібний законопроект може справити добре враження. Бо ж у ньому йдеться не про «Велику Вітчизняну», а про «Другу світову» війну, і під захист береться вся антигітлерівська коаліція, а не тільки СРСР. Це ж боротьба проти реабілітації нацизму, справа свята, — скажуть подібні персонажі, не схотівши помітити, що водночас ідеться про реабілітацію сталінізму.
Загалом же законодавча ініціатива Ірини Ярової (схвалену вже, до речі, Верховним судом Росії) засвідчує подальше сповзання Російської держави до неототалітарного правління. А це небезпечно передусім для самих росіян. Але не тільки для них: добре відома звичка деяких політичних сил України мавпувати все найдурніше, що робиться в Білокам’яній. Отож можна сміливо прогнозувати появу восени цього року в нашій Верховній Раді схожого законопроекту; при цьому він буде, ясна річ, умотивований «європейською інтеграцією» та «захистом спільних демократичних цінностей Європи». Тож українським історикам доведеться або забути про науку, або вже зараз розгортати публічну кампанію на захист елементарного права дослідника та громадянина — права на істину. Хоч якою б нестандартною й неприємною вона здавалася комусь із політиків, ба, навіть більшості суспільства.
