Російськомовний канал: Так? Але ні...

Коли ми отримали текст від доктора історичних наук, політичного консультанта Олени Галкіної, яка вважає народжену в Офісі Президента ідею про створення всесвітнього російськомовного каналу вельми перспективною й навела свою аргументацію цього, нам вона не здалася безперечною. Ба більше, ми зрозуміли, що тема вимагає грунтовного обговорення. І запропонували нашим авторам і експертам узяти участь у заочному круглому столі. Першими відгукнулися Ігор Яковенко, відомий російський опозиційний журналіст, колишній секретар Спілки журналістів Росії і колишній депутат Держдуми, постійний автор «Дня», і відомий український журналіст, лауреат премії Джеймса Мейса Лариса Волошина. За що ми їм вдячні. І, звичайно, заочний круглий стіл триває. Стежте і приєднуйтеся — буде цікаво, корисно й конструктивно! Ми ж хотіли нагадати, що «День» почав виходити 1996 року українською мовою. А вже  1997-го головний редактор Лариса Івшина запропонувала російськомовну версію. Зізнатися, в патріотичних колах це викликало подив і несхвалення. Наступного року — «День» додає англомовну версію. Чому? Тому що були впевнені, що робимо національний контент, який треба доносити до різних аудиторій різними мовами. Це важливо! Особливо сьогодні після путінського нападу на Україну. Але що має бути головним? Розповідь про якусь іншу російськомовну Україну? Ні. Контрпропаганда? Можливо. Головне — створення активного конкурентного українського контенту. И тут уже не так, можливо, принципово, якою мовою вестиме мовлення це ЗМІ.

Навіщо Україні потрібен російськомовний телеканал і яким він має бути?

Багато експертів у сфері медіа, журналісти та інші лідери громадської думки несподівано скептично відреагували на ідею президента Зеленського про створення всесвітнього російськомовного телеканалу. Говорять про те, що для успішної конкуренції з російським RT потрібні мільярди доларів на рік, що до російського глядача не проникнути, що у Саакашвілі подібний проект у Грузії не вийшов, що протистояти великодержавному шовінізму в осяжному майбутньому просто марно та інше.

Такий скепсис не поділяю, ба більше —  вважаю цю ідею найбільш перспективною з усіх, висловлених Зе-командою. Хоча б тому що сама казала про необхідність створення такого телеканалу з 2014 року в експертних колах, а з початку 2015 року пропонувала це прилюдно, у загальних обрисах розповівши, навіщо потрібен канал і яку саме історію успіху слід брати як ролеву модель . На жаль, тоді цією ідеєю ніхто не зацікавився, і чотири роки було втрачено.

Зараз, поки контури концепції російськомовного телеканалу Зе-команди не визначені, я розберу аргументи проти і за, а головне —  розповім, які цілі має ставити перед собою цей проект і яким він має бути, аби стати максимально ефективним, а не повторити сумну долю державного UA/TV, яке ніхто не дивиться при бюджеті близько $16 млн доларів на 2019 р.

ШОВІНІЗМ І ДИКТАТУРА — В КРОВІ РОСІЯН, БОРОТИСЯ МАРНО?

Почнемо з головного —  історичного контексту і формулювання цілей каналу, які мають надходити від нього безпосередньо.

Українська революція, яка почалася 21 листопада 2014 року і триває досі, —  електоральним повстанням проти істеблішменту, за своїм дискурсом не лише демократична і національно-визвольна, але перш за все ціннісна —  тому і отримала назву «Революція Гідності».

І зараз ціннісний конфлікт —  одна з найгостріших і найхворобливіших сторін російсько-українського протистояння.

Реакція росіян і українців на революцію та російське вторгнення в Україну показала, що сьогодні існує колосальний розрив між політичними цінностями двох жителів двох країн. Судячи з динаміки громадської думки, росіяни все більше вважають за краще замість свободи слова, політичної конкуренції і чесних виборів «закон і порядок», а демократії —  сильного лідера. Навіть у протестному 2012 р., за даними дослідження Pew Research Center, 57% респондентів віддавали перевагу «сильній руці» демократії і лише 32% були переконані у зворотному .

Але так було не завжди. 1991 року 51% опитаних громадян РРФСР висловлювалися за демократію і лише 39% —  за «сильного лідера».

«Великодержавний шовінізм» росіян теж не постійна величина. 14 січня 1991 р., коли не було мобільних телефонів і соціальних мереж, на Манежну площу в Москві вийшло понад сто тисяч чоловік під гаслом «Не допустимо окупації Литви!» Москвичі протестували проти спроби відновлення суверенітету СРСР над прибалтійською республікою, що проголосила незалежність. Тоді під час штурму телевежі у Вільнюсі радянськими військами було вбито 13 чоловік.

Різка зміна сталася в період «шокової терапії» 1992 р., коли багато респондентів пов’язали різке падіння свого рівня життя з демократією як політичною системою: 51% опитаних вже вступав за сильну руку .

У дещо інших формулюваннях, але детальнішу динаміку можна знайти в дослідженнях Левада-центру майже за 30 років —  з 1989 по 2017 рр. З твердженням «Нашому народові постійно потрібна «сильна рука» в 1989 р. були згідні 25% росіян, з протилежною тезою «В жодному випадку не можна допускати, аби вся влада була віддана в руки однієї людини» —  44%. 1995 року це співвідношення змінилося на 34% і 24%, відповідно, а в 2017 р. перших було вже 40%, а інших —  17% .

Держава уловила цей тренд суспільних настроїв ще в епоху Єльцина. Але саме 20 років путінського правління супроводжуються принциповим переформатуванням інформаційного простору, в якому все більше переважають архаїчні «традиційні» цінності.

Наростаюча експлуатація туги за імперським «золотим століттям» і симпатії до «сильного лідера» призвела до формування суспільних настроїв, здатних, здається, не відмітити падіння рівня життя, економічних труднощів і пробачити демонтаж соціальної держави —  але лише в разі успіхів на фронті відновлення імперської величі, бажано, військовою дорогою. Списи схвалення діяльності Путіна збігаються з 2-ою чеченською кампанією, російсько-грузинською війною 2008 року, агресією проти України 2014 року і початком військової операції в Сирії 2015-го.

Проте не все так безнадійно, як на перший погляд.

Відносний пік популярності Путіна був у грудні мирного 2007 р. —  наприкінці найбільш бгополучного року для російської економіки, коли люди реально відчули поліпшення свого добробуту. Падіння рейтингу Путіна зв’язане, навпаки, зі скороченням прав громадян: монетизация пільг в січні 2005, фальсифікація виборів і третій термін Путіна в кінці 2011—2013, пенсійна реформа 2018—2019.

Наймасовіші протести останніх років у Росії пов’язані з боротьбою за виборчі права.

Росіяни починають усвідомлювати, навіщо ним виборче право.

По суті, вони домагаються того ж, що й український Майдан, —  права обирати, куди і як йтимуть вони самі, їх місто, їх країна. Вони не хочуть, аби за них вибирав хтось інший.

І невипадково, що эксзамкомандира київського «Беркута», що розганяв Майдан, керує побиттям людей у Москві.

При цьому природа т.з. «кримського консенсусу» теж не така однозначна. Ставлення росіян до України, США та інших країн коливається разом з напруженням телепропаганди. Лише трохи більше за 50% росіян вважає, що російське ТБ правдиво висвітлює зовнішню політику (два роки тому таких було понад 70%), вірить в об’єктивність висвітлення економіки лише 40%.

Оцінюючи ці дані, треба пам’ятати: у авторитарній державі респонденти вважають за краще «згинатися з лінією партії», особливо враховуючи, що опитування не анонімні.

Росія —  «захоплена держава», за сучасною термінологією, і неабиякою мірою відбиті в соцопитуваннях настрої росіян —  це стокгольмський синдром.

Проте ресурси загарбників і заручників не порівняти.

Мета кремлівської пропаганди —  зупинити природний процес усвідомлення підданими своїх прав, обернути історію назад. Звідси і війна Путіна з революційною Україною, і його боротьба за «традиційні цінності» у світовому масштабі, що в якихось країнах означає право гвалтувати малолітніх і здійснювати «вбивства честі», а в тій самій Росії —  «домострой» і кріпацтво, якого, як кажуть росіяни, ніхто не відміняв.

Російські медіа злагоджено і багатообразно малюють єдину, продуману картину світу, внутрішньо логічну, де можна знайти або вивести самому відповіді на кожне світоглядне питання. І вся ця конструкція зводиться до того, що свободи і прав людини в світі не існує.

У сучасному глобальному світі від цієї ідеології, як і від будь-якої іншої, не можна відгородитися стіною. Саме тому зазнала повного краху стратегія ідеологів адміністрації Порошенка відмовитися від світового російськомовного простору і від цінностей сучасної Європи, концентрується на будівництві української нації за лекалами «традиційних цінностей» 19 століть. «Армія, мова і віра» мало кого переконали, а інформаційні війська «русского мира» легко розширили свою присутність у рамках українського медіапростору.

Єдина дорога боротьби з пропагандою Кремля —  створення і трансляція альтернативної ідеології, картини світу на основі цінностей гуманізму і Освіти. На жаль, такий визии в російськомовних медіа не існує. А як слушно казав Георгій Щедровицький, шанувальників якого багато і в російському, і в українському істеблішменті, деідеологізоване суспільство не може ані існувати, ані розвиватися —  воно взагалі перестає бути суспільством .

АЛЬТЕРНАТИВА З ЛЮДСЬКИМ ОБЛИЧЧЯМ

Тим часом, в України сьогодні існує можливість досить малими зусиллями змінити траєкторію не лише свого історичного розвитку, але і вплинути на зміну тієї країни, яка сьогодні здійснює проти неї військову інтервенцію. Без змін усередині самої Росії, насамперед, у свідомості, в артикульованих цінностях її громадян, перемога України у війні проти імперії неможлива.

Агресивна концепція «русского мира», взята на озброєння режимом Путіна, містить в собі можливості для переформатування в не менш ефективну зброю для боротьби з імперською ідеєю. Її сила —  в ідеологічній і організаційній слабкості України, в недалекоглядній відмові працювати в російськомовному інформаційному полі, використовуючи весь гуманістичний потенціал російськомовної культури, доступний кожному громадянинові України в повному об’ємі. Україна сама зробила себе заручницею маніпуляцій Кремля, який будує свій «русский мир» на тому, що ексклюзивними правами на російську культуру володіє держава Росія.

Тим часом, по-перше, сама постановка питання про російську культуру на початку 21 століття є маніпуляцією. Володимир Яковлєв, засновник газети «Коммерсантъ», дуже точно пояснив, чому зараз треба говорити не про російську, а про російськомовну культуру: «Різниця в тому, що до російськомовної культури належать все ті люди, які вважають, що мають до неї відношення незалежно від того, якої вони національності... Тому я не вважаю за доцільне жодні адресації до національних ознак. Російськомовна культура —  це світове явище» .

По-друге, немає жодних підстав вважати культуру російською мовою «власністю» РФ, Кремля або особисто Путіна —  все багатство культури Російської імперії або радянської російськомовної культури створювалося аж ніяк не тільки етнічними росіянами. Внесок вихідців з України в їх створення значний, якщо що не визначальний.

І зараз Україна має можливість стати для всього простору тих, що володіють російською мовою «альтернативою з людським обличчям» —  на тлі путінської Росії.

Для подібної трансформації необхідне домінування України за низкою позицій, найперша з яких —  ефективна присутність у світовому інформаційному полі.

Сьогодні лише Україна здатна запропонувати прогресивний цивільний демократичний ціннісний проект, зрозумілий пострадянському світу, здатний протистояти «ментальній путінізації» пострадянської свідомості. Чому лише? Хоча б тому, що жодне медіа російською мовою з тих, що за останніх 5 років з’явилися в ЄС і Штатах, не ставлять такої мети.

ІСТОРІЯ УСПІХУ ВІД АРХІТЕКТОРІВ ПЕРШОЇ РЕВОЛЮЦІЇ ГІДНОСТІ

Медіаексперти переконують себе в тому, що переформатування ціннісних установок великих співтовариств з авторитарних на демократичних за допомогою незалежного ресурсу зараз неможливе, бо «Радіо Свобода» і «Голос Америки» діяли колись проти незграбної радянської пропаганди, а проти нинішніх кремлівських холдингів протиотрут немає, лише заборона.

Проте насправді такий феномен існує, належить до нашого часу і навіть добре вивчений, ставши темою багатьох наукових досліджень. Це катарский телеканал «Аль-Джазіра». І здебільшого завдяки йому, з початку нульових арабський світ переживав період першої, в більшості країн поки безмовної, закоханості в демократію. На початку «Арабської весни» (2010-2011) близько 80% арабів вважали демократію кращою політичною системою, що значно більше, ніж у середньому по світу і навіть у країнах Заходу.

Аль-Джазіра виникла 1996 року, як приватний канал еміра Катара. Стартує з бюджетом 150 млн доларів на перших 5 років, Аль-Джазіра зустріла середину нульових з обсягом аудиторії, що сягнув у арабських країнах до 70% дорослого населення, а в діаспорі до 90%.

Зростання популярності каналу було стрімким, заради нього люди встановлювали супутникові антени, відмовляючи своїм сім’ям навіть у необхідному.

2009 року компанія Nielsen провела опитування громадської думки і з’ясувала, що майже 50% респондентів у арабських країнах вважають Аль-Джазіру своїм улюбленим каналом. Вибірка включала 27000 респондентів з 14 арабських країн, з дотриманням соціально-демографічних критеріїв .

Так, цей проект не зразок журналістських стандартів, інші держави часто бачать у ньому інструмент реалізації зовнішньополітичних амбіцій правлячої династії Катара, за що страждають журналісти, яким забороняють працювати і садять у в’язниці. Але супутникове мовлення не вимкнути.

Чинників успіху Аль-Джазіри багато, технічний креатив того часу вже нікого не здивують, але для нашої теми важлива ідеологія проекту:

— міжнародний інформаційно-аналітичний канал з глобальною повісткою для всього арабського світу (так, Аль-Джазіра першою довела, що без розважальних програм можна стати найпопулярнішим ТБ в макрорегіоні з населенням більше 400 млн чоловік)

— небайдужа «ціннісна» об’єктивність, заснована на принципах протистояння тиранам і захисту пригноблюваних з посиланнями до ісламської культури;                                                                                 

— Аль-Джазіра зуміла стати «голосом німих», доносячи ексклюзивну інформацію від місцевих кореспондентів, з оптикою безпосередніх учасників подій, у тому числі і небезпечних.

Тобто телеканал відповідав запитам арабомовного глядача і в монархіях Затоки, і в Єгипті, і в Сирії, і в країнах Заходу, знайшовши загальний привабливий образ майбутнього —  «ісламську демократію».

ЦІНА ПИТАННЯ, ПРОБЛЕМА ПОСТАЧАННЯ ТА ІНШІ «НІЧОГО НЕ ВИЙДЕ»

Деякі з аргументів скептиків просто не відповідають дійсності, як у випадку з нібито провалом грузинського каналу «ПІК»: після перемоги на виборах в жовтні 2012 року нова влада відразу поквапилась закрити телеканал у рамках відновлення стосунків з РФ. То хіба знадобилися б такі термінові заходи, був би проект неефективним?

Тепер про гроші. Бюджет RT на 2019 рік складає зовсім не мільярди доларів, а 20,5 млрд крб. —  приблизно $315 млн доларів на всі телеканали (арабський, іспанський, французький, німецький, для Великої Британії, для США і Russia Today Documentary). Стартував же проект з $30 млн на рік, що цілком порівняно з витратами держави Україна на UA/TV .

Головна причина провалу українського іномовлення не в нестачі фінансування, а в неправильній концепції, починаючи від формулювання глобального виклику, що стоїть перед Україною, і, відповідно, мети каналу, і закінчуючи визначенням аудиторії, її запитів і контента.

Чи актуальне ТБ, якщо світ вирушає в соцмережі? Безумовно, причому ніхто не заважає поширювати контент різними засобами. У РФ частка респондентів, які сприймають ТБ як основне джерело інформації, за останні 10 років знизилася з 94% до 72%, але ТБ все одно в два рази випереджає найближчий конкурент —  соціальні мережі (34%) .

Чи дивляться в Росії супутникове ТБ? Так, близько 17 млн абонентів . Але цікаво, що «можливості зростання майже вичерпані: проникнення вже перевищує 77%, а у користувачів є альтернатива у вигляді цифрового ефірного ТБ та інтернет-мовлення телеканалів».

НОВИЙ ФОРМАТ ПРОБЛЕМАТИКИ КАНАЛУ. КОНТЕНТ

По-перше, загальний профіль каналу має бути саме інформаційно-аналітичним, а не «СВАТИ-ТБ».

У 2014-2015 рр. мої опоненти говорили про непопулярність такого мовлення —  «ніхто не дивитиметься» і таке інше. Проте успіх 112 і NewsOne довів, що в Україні навпаки, а в РФ 31% телеглядачів дізнається новини на каналі «Росія-24», який взагалі позбавлений такого формату як ток-шоу .

По-друге, лише універсалізація проблематики до всесвітньої здатна створити по-справжньому новаторський і необхідний для пострадянського простору проект. Спроба продати за межами країни «глобус України» гарантувала провал UA/TV.

І по-третє, якщо в російськомовному середовищі очевидний запит на цілісну картину світу, то зробіть проект культурно-просвітницьким. Люди готові витрачати гроші, аби почути лекційні курси з радянської літератури і мистецтва Ренесансу, походження людини і європейської урбаністики. Дайте їм це безкоштовно!

Як Україні стати ціннісною альтернативою путінському «русскому миру»?

Ігор Яковенко

Ідея Офіса нового Президента України про створення глобального російськомовного телеканала була вельми амбівалентно оцінена в Україні, на відміну від офіційної Росії, де її сприйняли цілком однозначно.

У штабах російських інформаційних військ до ідеї Президента Зеленського поставилися з гумором. На думку офіційного представника МЗС РФ Марії Захарової, «безумство, що відбувається, настільки неймовірне, що історія більше нагадує якусь біблійну притчу, ніж ситуацію з наших днів».

Іншими словами, але теж знущально оцінила ініціативу українського Президента глава RT Маргарита Симоньян. «Коли президент бідної й змученої країни, де триває громадянська війна — вже довше, ніж тривала Велика Вітчизняна — вважає найнагальнішою ініціативою створення чергового телеканала — це викликає лише співчуття», — з сумом зазначає Маргарита Симоньян.

В українському суспільстві ідея всесвітнього російськомовного каналу зустрінута неоднозначно, мабуть, з переважанням скепсису. Наприклад, Юрій Райхель у статті «Для кого російськомовний канал в Україні», опублікованій в газеті «День» 7.08.2019, переконує, що якщо й має сенс такий канал, то лише для боротьби за розуми жителів Криму й Донбасу, а вести мовлення на російську аудиторію безглуздо: «Чи варто нам зараз починати боротьбу за розуми громадян Росії, — ставить запитання автор. І відповідає: однозначної відповіді немає, бо протистояти російському великодержавному шовінізму, що наскрізь пронизав усе суспільство наших сусідів, найближчим часом просто марно. То чи варто витрачати сили, час й ресурси на досить безнадійну справу. Досвід західного мовлення на СРСР наочно показує, що не інформація зруйнувала Радянський Союз, хоча й зіграла в цьому певну роль. Ми збираємося майже 50 років вести мовлення на Росію в очікуванні, коли вона розвалиться й ми зможемо повернути Крим. При цьому не факт, що зможемо. Принаймні, одразу». Кінець цитати.

Принципово інший підхід  запропонувала доктор історичних наук Олена Галкіна в тексті «Навіщо Україні російськомовний телеканал і яким він має бути?». Редакція газети «День» організувала заочний круглий стіл і запропонувала відповісти на два запитання: чи потрібен Україні російськомовний канал? Так? Ні? І чому?

Ті, вкрай мізерні відомості про те, яким бачать майбутній канал в офісі Президента Зеленського, дозволяють відповісти цілком однозначно: такий канал Україні точно не потрібен. Оскільки, якщо підтвердиться задум створити переважно розважальний канал з використанням безкоштовного контенту інших українських телеканалів, то це буде великим провалом адміністрації нового Президента й великим дарунком для російського телевізора, а всі соловйови з кисельовими й інші захарови й симоньян отримають чудовий привід для тикання пальцями й знущального гигикання. На тему того, що ось прийшов шоумен і клоун і вирішив перемогти Росію за допомогою шоу й клоунади.

Ідея Юрія Райхеля, що канал потрібен для впливу на Крим і Донбас, а боротися за розуми росіян марно, мені теж здається спірною. З двох причин. Перша. Якщо ви ставите за головну мету зміни в розумах жителів Криму й Донбасу, отже, ви вважаєте, що доля цих територій залежить у першу чергу від людей, що живуть на цих територіях. Тим самим ви фактично погоджуєтеся з брехнею російського телевізора про «самовизначення Криму» й «громадянську війну на Донбасі». Зрозуміло, що автор «Дня» Юрій Райхель так не думає, але саме це безпосередньо випливає з його ідеї про фокусування нового телеканалу виключно на боротьбі за розуми жителів Криму й Донбасу. Друга спірна думка статті Юрія Райхеля — про те, що все російське суспільство без винятку пронизане шовіністичною імперською ментальністю й шансів цю ментальність змінити немає. «Щодо Криму немає жодної різниці між кремлівськими яструбами й так званими лібералами», — пише Юрій Райхель, тиражуючи поширений в Україні міф, що базується, можливо, на тому, що в «ліберали» навіщось записують російського націоналіста Навального або Олексія Венедиктова, консерватора за переконаннями й пристосованця, який фактично проводить політику Кремля в середовищі інтелігенції.

Прибічників цього міфу не переконує ні те, що в історії Росії були періоди, коли більшість росіян виступали проти шовіністичних та імперських ідей (кінець 80-х — початок 90-х), ні те, що після окупації Криму й початку агресії на Донбасі в Росії були багатотисячні маніфестації проти антиукраїнської політики Кремля.Дійсно, т.з. «кримський консенсус» у Росії поки є. Але він, по-перше, не вічний, а по-друге, охоплює все-таки не 100% росіян. За даними Левада-центру в березні 2019 року розподіл відповідей на запитання «чи підтримуєте ви приєднання Криму до Росії?» був таким: «звісно так» — 58%, «швидше так» — 28%, «швидше ні» — 7%, «звісно ні» — 3%, «важко відповісти» — 5%. І це при тому, що за заклики до порушення територіальної цілісності Росії за ст. 280.1 КК РФ загрожує до 4 років ув’язннення, а соціологів багато росіян сприймають як представників влади.

Звичайно, 10% тих, хто проти окупації Криму, — це вкрай мало, але росіяни дуже схильні до впливу ЗМІ й можуть за кілька місяців змінити свою думку на протилежну. Як це було, наприклад, 1996 року, коли рейтинг Єльцина на початку року становив 3—6%, а в липні він виграв вибори з результатом 54%. Путін це чудово розумів завжди, й саме тому першим його кроком на посаді президента стало знищення головного незалежного від Кремля телеканалу НТВ, а згодом і тотальна зачистка всього медійного поля, зокрема й фізичне вбивство півтора сотень журналістів. Якщо із 3—6% за допомогою ЗМІ можна було зробити 54%, то чому такого результату не можна досягти, маючи на старті 10%?

Це що стосується можливостей змін у головах росіян. Така можливість є. Тепер щодо важливості цього завдання. Якщо ми виходимо з того, що в найближчий період армія України не може звільнити Крим і Донбас від окупантів, — сподіваюся, в цьому мало хто сумнівається з притомних патріотів України — то головною умовою припинення російської агресії й окупації частини української землі стає зміна режиму в Росії на той, для якого міжнародне право не є пустим звуком. Що, у свою чергу, вимагає змін у головах росіян.

Тому ідеї Олени Галкіної, що «зараз Україна має можливість стати для всього простору тих, хто володіє російською мовою, «альтернативою з людським обличчям», — на тлі путінської Росії», мені здаються змістовними. Олена Галкіна справедливо стверджує, що «немає жодних підстав вважати культуру російською мовою «власністю» РФ, Кремля або особисто Путіна — усе багатство культури Російської імперії або радянської російськомовної культури створювалося аж ніяк не лише етнічними росіянами. Внесок вихідців із України у їхнє створення значний, якщо не визначальний». Кінець цитати.

Сьогодні багато говорять про те, що у війні з путінською Росією Україні важливо перемогли її, запропонувавши привабливішу модель життя, зокрема більш розвинену економіку. Не менш важлива ціннісна перемога. Ідея Петра Порошенка полягала в тому, щоб ця перемога була здобута виключно на полі української мови. При цьому російська мова, оголошена мовою агресора — що справедливо, — витісняється й маргіналізується. Схоже, ця тактика себе не виправдала. Що реально стоїть за ідеєю штабу Зеленського, поки не зовсім зрозуміло. Але очевидно, що викликати Путіна на бій на його території, на території російської мови, розгромити його там вщент, спираючись на гуманістичні традиції російськомовної культури, створеної значною мірою українцями й таким чином протистояти путінській ментальній агресії у всьому пострадянському світі — завдання, хоч і амбіційне, але вельми привабливе. Російською мовою у світі розмовляють і вважають її рідною у кілька разів більше людей, ніж українською. І це ще один аргумент на користь російськомовного каналу в Україні.

Є одна, але дуже вагома причина, яка заважає мені однозначно позитивно відповісти на запитання редакції газети «День» про російськомовний український телеканал. Це питання, хто робитиме контент, здатний зламати хребет путінській інформаційній машині. Я не знаю, на чому базується ентузіазм і впевненість Олени Галкіної, але я таких сил не бачу ні в Україні, ні в Росії. Робити контрпропаганду — легко! І умільці знайдуться. Але це буде боротьба з вітряками, оскільки в путінських ЗМІ немає пропаганди, оскільки немає ідеології. Вони виробляють не ідеї, а ненависть, і роблять це вельми ефективно. Бігати за Соловйовим та Кисельовим, щоб сказати, де вони в черговий раз набрехали, безглуздо, оскільки це означає дотримуватися їхнього порядку денного. Про абсурдність ідеї створювати альтернативу «русскому миру» за допомогою розважального каналу, написано вище.

Словом, на запитання редакції «Дня» я відповідаю: «Так, але я не розумію, хто це може зробити».

Телетюрма народів

Лариса Волошина

Не так цікава пророзиція створити російськомовний державний телеканал в Україні, як аргументація сторін. Критики цієї ідеї вважають недоцільним використання зусиль та державних ресурсів на підтримку російськомовного виробника. Ключова аргументація тут концентрується навколо тези, що війна є силовим продовженням концепції «русского миру» який, як розповів нам Володимир Путін, не має кордонів і включає в себе всіх російськомовних громадян. Тож маємо позицію, яка ґрунтується на нещодавньому історичному досвіді. Щодо лобістів, то вони поділяються на два типи: тих, кому подобається сучасна Росія і тих, хто хотів би її змінення зокрема і українськими зусиллями. Чи справді ці дві групи відрізняються між собою? І яка з них може стати союзниками України в боротьбі за власну державність?

Перед другим туром, тоді ще кандидат у президенти України Володимир Зеленський розказав, що, на його думку, для врегулювання конфлікту на Донбасі і відновлення територіальної цілісності України необхідно виграти інформаційну «війну». Майбутній президент запевнив, що працюватиме над тим, щоб населення на окупованих територіях відчуло себе частиною України. Йшлося про створення потужного міжнародного російськомовного каналу, який віщав би на територію Криму, Донецька та Луганська, на територію Європи, США та Ізраїлю, і показував «прагматично і правильно реальні новини, реальне життя в Україні». Але після виборів риторика дещо змінилася. За словами заступника голови Офісу президента Кирила Тимошенко, канал хоч і буде державним, але з частковою трансляцією «найкласнішого контенту» приватних каналів. Тобто, мова вже не просто про інформування.

Маємо намір проспонсорувати державним коштом розважальний телеканал, на якому російськомовні серіали, гумористичні програми будуть розбавлені новинними блоками. Більше скидається на спроби оплатити державним коштом російськомовний розважальний контент, зробивши з нього «продукт національного значення». Як виведення умовних «Сватів» на міжнародний рівень допоможе боротьби з російською інформаційною агресією, при цьому не пояснюється. До того ж не будемо забувати, що і КісельовТБ, і серіали про дружбу між народами — всі вони транслюють ключову тезу «русского миру» згідно якої українці і росіяни — один народ, який був розділений в наслідок руйнації Радянського Союзу. Україна тепер самотужки буде сплачувати за російський пропагандистський контент? Все це нагадує обов’язок родини страченого сплатити за роботу катові.

Серед поціновувачів рецепту припинення війни за допомогою поєднання в єдиний російсько-український мовний, культурний та історичний простір доволі цікавим є наступний аргумент — «Не варто віддавати російську мову та російську культуру Путіну. Все це належить світові. Україна може стати флагманом вироблення інформації для російськомовного населення планети». Той факт, що незалежна українська держава потребує власних культурних та історичних традицій при цьому якось забувається.

Василь Стус, Ліна Костенко, Василь Голобородько (справжній український поет, а не вкрадений на потребу російськомовного серіалу образ) —всі вони не є частиною радянського, або імперського минулого. Як і Мазепа, Сковорода, Франко та багато інших. Всіс їм не буде місця в ций російськомовній правді про Україну. Так в чому контр-пропагандистська робота? Знову рефлексувати щодо великодержавного шовінізму, де Україні і українцям відводиться роль кумедних домашніх тваринок?

Нам пропанується сприйняти радянське за спільне. Втративши при цьому своє — шляхетно-українське. До речі,тільки споживачі україномовного контенту можуть оцінити красу і потугу Сергія Жадана, Оксани Забужко та сотен неймовірних українських митців, які прямо зараз творять модерний український культурний світ. Навіщо українцям, які нині перебувають у процесах націотворення, спиратися на російсько-імперський фундамент, якщо є своя культурна парадигма? Жива і неповторна. Може, для того, щоб українська нація ніколи не була створена, а державність відновлена? Нам розповідають, що українська держава має вкластися в те, щоб навернути росіян до демократії та загальнолюдських цінностей. Мовляв, концентрація на архаїчних «армія, мова, віра» тільки відштовхує від України потенційних союзників. Але ж що може бути більш шляхетним та загальноцінним, ніж збереження та відродження унікальної української культури та мови? Адже різноманітні імперії намагалися винищити їх пацифікацією, русифікацією, колективізацією та голодоморами? Хіба припинення етноциду, який століттями застосовували до українців — це не відповідає ідеалам гуманізму?

Відбираючи у України національні маркери, такі «просвітителі» заперечують самодостатність української культури, мови, державності. Вони нав’язують комплекс культурної меншовартості. Російськомовний канал про дружбу між народами має стати сигналом, що ми все усвідомили, покаялися за спалах національного гонору та готові відмовитися від самих себе. Фактично, російсько-центристи пропанують українцям за власний кошт створити для них ще одну більш демократичну, більш цивілізовану імперію з людським обличчям. Мовляв, «ту, що ви зробили в XVII—XVIII століттях руками Стефана Яворського, Феофана Прокоповича та Олександра Безбородько ми вже захаращили». Пропозиція змінити Росію, довести їй, що «русский мир» з центром у Київі є для неї більш перспективним, ніж запропонований Путіним варіант — це звістно амбітне завдання, але навіщо. Адже, для існування України потрібно геть не це. Потрібно долучити всіх українців та друзів України до побудови успішного національного проекту. Саме він покладе край зазіханням агресивного болота на роль центру цивілізації. Українцям має стати байдуже, що там за пєрєбріком, чи бажають росіяни успіхів Україні, чи хочуть знищити. Аби не лізли з пропозиціями стати власними колонізаторами і повернути щойно звільнений народ до імперського стойла. Для того, щоб перемогти «русский мир» потрібно створювати канал, що пропагує «український світ». Треба знайомити світ не з російською культурою без Путіна, а з собою, з красою, незламністю та величчю українства, яке вижило, збереглося та має право на відродження. Тому не варто приставати на пропозицію вкласти сили в побудову власної тюрми, тобто російськомовної імперії. Краще засередитися на творенні модерної України. Без Росії в її мовному, культурному, історичному та інформаційному уособленні.