Ще раз про свободу, рівноправ’я та інші «нісенітниці»

Коли Володимир Радченко полишив СБУ і став першим заступником Секретаря Ради національної безпеки та оборони, Володимир Горбулін і словом не обмовився про те, що Радченкові довірять Комітет із розвідки. «В обов’язки першого заступника входитиме робота з силовими структурами», — розпливчасто прокоментував Володимир Павлович появу у себе під боком чергового заступника. Певним чином це можна пояснити тим, що в Україні посадові особи про Комітет із розвідки зайвий раз не згадують. Цю структуру утворили ще 1993 року, і керівник Комітету мав бути своєрідним диригентом, що відповідає за гармонію в діяльності розвідувальних служб країни. Це розвідка СБУ, Головне управління розвідки Міноборони, розвідка прикордонних військ, кримінальна розвідка Міністерства внутрішніх справ та ще декількох відомств. Аби в своїй роботі розрізнені «бійці невидимого фронту» не переходили один одному дорогу, Комітет якраз і займається визначенням пріоритетів у діяльності зовнішніх розвідок різних відомств, їхньою координацією та оцінкою здобутої інформації.

На такому тлі посада голови Комітету виглядає досить впливовою і, на перший погляд, аж ніяк не співвідноситься з тезою, що переміщення Радченка з СБУ в Раду безпеки є своєрідним зісланням. А трапилося це, мовляв, через те, що Радченко занадто прискіпливо оберігав СБУ від спроб втягнути спецслужбу у внутрішньополітичні розборки. Адже спецслужба може стояти як на сторожі демократичних завоювань, так і перетворитись в універсальну репресивну машину. І від великого до грішного — один крок. Ота грішна перспектива не влаштовувала Радченка, який стверджував: збирати компромати — це аморально, і це — шлях в нікуди. Аналогічно висловлювалися, до речі, й керівники військової розвідки, давні конкуренти розвідки СБУ, яких в політичні «розборки» начебто й немає сенсу втягувати. Проте військові вважали за потрібне наголосити: «Наша робота — виключно за межами нашої країни. В жодній цивілізованій країні зовнішня розвідка не опікується внутрішніми проблемами країни».

Крім цього, військова розвідка була прихильником досить кардинального кроку — відокремити з розгалуженого тіла СБУ розвідку в окрему структуру. Щоправда, в самому СБУ до подібних прагнень ставились без особливого ентузіазму. Той же Радченко казав: «Поділити можна все... Якщо зараз почнемо ділитись, то у кожного залишиться по неповноцінному шматку, і вся структура просто полетить в тартарари». Не виключено, що в ідеях про розподіл СБУ вбачало підступні плани військових посилити свої позиції і вийти на перші ролі в розвідці, а відтак і в пріоритетному інформуванні державного керівництва. Тим більше, що в країні склалася непевна для СБУ ситуація, коли одна й та сама особа очолювала як Головне управління розвідки Міноборони, так і Комітет із розвідки.

Нині Володимир Радченко в кріслі керівника Комітету, напевно, згадає про оті минулі «розклади». І може, навіть пожалкує, що структурних змін у його колишньому відомстві так і не сталося. Бо, попри теоретичне поширення повноважень Комітету на розвідки всіх відомств, саме розвідка СБУ вирізняється поміж інших відомств певною автономністю та незалежністю, в тому числі й у фінансовому сенсі. Нагадаємо: минулого року вперше за історію існування держави парламент затвердив окремим рядком зведений бюджет розвідслужб. Це означає, що кошти на розвідку надходять не через загальні бюджети відповідних відомств, а через координуючий їхню діяльність орган — Комітет з питань розвідки, який відтак значно змінив свій статус. Але мало хто звернув увагу на принципову деталь. В цей зведений бюджет, який на початку оцінювався на 58 мільйонів гривень, в останній момент витрати на розвідку СБУ так і не потрапили. Як і раніше, вона фінансується через своє відомство, а не через Комітет. Це сталося не без лобіювання інтересів СБУ і, зокрема, її розвідки, парламентаріями в погонах з цього ж відомства.

Відтак Радченко зможе головне — впливати на розвідки, які справді можна вважати зовнішніми. А потужна розвідка СБУ, як вважають песимістично налаштовані аналітики, під час президентських перегонів в країні може при потребі опікуватись не лише зовнішніми факторами. Запобіжником цій спокусі є, зокрема, ухвалення Закону про зовнішню розвідку, про нагальну потребу якого в країні говорять не перший рік. Закон має визначити — чітко й вголос, як це робиться в справді демократичних країнах, правове поле дії кожної розвідструктури. Інакше реальність вимірюватиметься знайомою тезою: «Кадри вирішують все». І якщо генерал Юрій Землянський з Луганської області стрімко зріс до першого заступника СБУ, то, напевно, це вимагатиме від нього певної віддачі. Особливо, якщо саме йому, як і попереднику на цій посаді — Олександру Скібінецькому, довірять керувати й розвідкою СБУ.

...Влада (особлива така слабка, як нинішня) завжди матиме спокусу використати гостру зброю силових структур. Але чи можуть професіонали виконувати вказівки, які суперечать їхнім професійним обов’язкам?