«Теологічний десант» на берегах Дніпра

На жаль, більшість публікацій у ЗМІ про церковне життя України присвячено висвітленню відносин канонічної Української Православної Церкви з неканонічними угрупованнями — «Київським патріархатом» і «Українською автокефальною церквою». Унаслідок цих обставин, поза увагою журналістів залишаються глибокі духовні питання, «ексклюзивний» досвід реального богопізнання, яким володіє Православна Церква і який розкривається в її богослов’ї. Оскільки реальний духовний досвід можливий тільки за умови повноцінного духовного життя, участі в таїнствах Церкви, стає зрозумілою груба політизованість і секулярний характер виступів представників згаданих вище неканонічних угруповань. Відколовшись від Церкви, вони самі позбавили себе повноти благодаті, неминуче духовно «висохли» і заповнюють порожнечу агресивними та демагогічними випадами проти канонічного Православ’я. За прикладами далеко ходити не треба. Автор цих рядків, відвідавши «Патріархію» Української автокефальної церкви, виявив, що кілька полиць у книжковій лавці завалено бюлетенями НАТО, а у Володимирському соборі, захопленому 1992 р. «Київським Патріархатом», продається «богословська праця» про… Віктора Ющенка.

Через те, що «Київський Патріархат» і «УАПЦ» є фаворитами української преси, найбагатша богословська традиція, яка притаманна російському й українському Православ’ю, органічно об’єднаному в одній Помісній Церкві під омофором Святійшого Патріарха Алексія, виявляється недоступною українському читачеві. Імена видатних ієрархів та богословів ХХ століття, що трудилися в Україні, — митрополита Антонія (Храповицького), протоієрея Сергія Булгакова, єпископа Феофана (Бистрова) і багатьох інших, — залишаються в зоні замовчування, а постаті відвертих блюзнірів на чолі з Василем Липківським, які поклали 1922 р. собі на голову мощі святих подвижників Києво-Печерської лаври і заявили, що ця акція є їхнім «єпископським висвяченням»; або «патріарха УАПЦ» Мстислава Скрипника, особисто причетного до звірячих убивств «героями» ОУН-УПА сотень православних священиків канонічної Православної Церкви під час Великої Вітчизняної війни, — рекламуються «за повною програмою».

Як відомо, православних батюшок убивали просто в Бабиному яру. З подачі Мстислава Скрипника було розп’ято на хресті й спалено архімандрита Олександра (Вишнякова). «Богослов» Мстислав виголосив тоді свою сумнозвісну фразу: «Хоч із бісом, але проти Москви». Із цим персонажем у послідовників Скрипника, очевидно, зберігаються особливо довірчі стосунки.

Однак пригадаймо краще про справжніх хранителів настанов Церкви. Мало хто у світських колах знає, що одним із найбільших православних богословів сучасності є найблаженніший митрополит Київський і всієї України Володимир (Сабодан).

Своєрідним підсумком православної соціальної думки Російської Православної Церкви ХХ століття стали «Основи соціальної концепції», ухваленої Архієрейським Собором 2000 р., в якому взяли участь усі єпископи України. Ухвалений документ розставляє всі крапки над i в питаннях відносин Церкви, суспільства і держави. Ознайомитися з її змістом аж ніяк не завадить і критикам Російської Церкви, улюбленим «коником» яких є обвинувачення Російської Православної Церкви в «конформізмі». «Основи» досить переконливо спростовують цей докір, вказуючи, зокрема, що Церква може відмовити в лояльності державі, дії якої бентежать совість віруючих. Цей пункт також важливий із погляду становлення Православної Церкви як найважливішої складової громадянського суспільства, котра може мати і свою «особливу думку». В українському контексті цю «особливу думку» найбільшої конфесії України — Української Православної Церкви, було висловлено, зокрема, щодо питання приїзду Папи Римського. Члени УПЦ висловлюють і «особливу думку» щодо питань російсько-українських відносин. Із цим можна не погоджуватись, але не можна не рахуватися. Отже, громадянське суспільство в Україні значною мірою формується завдяки канонічній Українській Православній Церкві.

Актуальність проблематики церковно-державних відносин в Україні викликала потребу презентації «Основ соціальної концепції» Російської Православної Церкви на берегах Дніпра. Власне, попередню роботу з ознайомлення українського суспільства із цим документом провели опоненти канонічного Православ’я з «Київського Патріархату», які банально переписали її і прийняли на своєму «соборі» в січні 2001 р. Плагіат — справа не творча, але, як кажуть, лихо не без добра. Звичайно ж, така несподівана допомога не могла замінити ознайомлення з документом та відповідною проблематикою безпосередньо з вуст розробників «концепції».

Із цією метою двома громадськими організаціями наших держав — Російським громадсько-політичним центром (президент А.М. Салмін) та українським «Союзом кордонів», що об’єднує воїнів-прикордонників (президент — Дмитро Варфоломєєв) 23 — 25 липня 2001 р. в м. Києві було проведено Міжнародну конференцію «Православ’я й суспільне життя: відтворення традицій соціального служіння Церкви». У ній узяли участь ієрархи, священики, богослови і політики Росії та України. Безумовно, «цвяхом програми» був глава Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського Патріархату, «міністр закордонних справ Російської Православної Церкви «митрополит Смоленський і Калинінградський Кирило (Гундяєв).

Митрополит — блискучий проповідник і філософ, його виступи є яскравим спростуванням пропагандистських штампів про «ригідність» і «відсталість» Російської Церкви. І його київський виступ не був винятком. Мало того, з Москви прибула ціла когорта відомих богословів, публіцистів і політиків, таких, як професор, доктор богослов’я протоієрей Владислав Свєшников, голова комітету з економіки Держдуми Росії, член Політичної наради Союзу православних громадян Сергій Глазьєв, директор національного інституту розвитку професор Михайло Гельвановський, протоієрей Всеволод Чаплін, професор Андрій Зубов та багато інших. Їхні доповіді є цікавими для всіх, незалежно від релігійної приналежності і політичних поглядів. Протоієрей Свєшников, якого цілком можна вважати продовжувачем найбільшого російського філософа Івана Ільїна, зачитав блискуче есе про православну концепцію влади, її богословську й морально-етичну основи, приклавши до сучасної політичної реальності проголошену Ільїним тезу про владу як про релігійне служіння, що має на увазі адекватну відповідальність.

Українську сторону представляв архієпископ Львівський Августин (Маркевич) — один із найавторитетніших ієрархів Української Православної Церкви і весь «церковно- громадський бомонд» — прикордонники, які взяли основний тягар з організації конференції; вожді всеукраїнського громадського руху «Шлях православних ім. Св. Володимира», що стрімко набуває суспільної ваги (організований ним Всеукраїнський хресний хід, приурочений до 950-ліття Києво-Печерської лаври, вже обійшов більшість областей України і став акцією, яка, дійсно, консолідує суспільство на основах його духовних цінностей); незмінний лідер православних братств і червневої «мирної антипапської інтифади» Валентин Лук’яник, вузівська інтелігенція із Союзу православних громадян України, експресивний лідер православних мирян Одеси Кауров, автор гучного православного детектива «Истинный лик филаретовского патриархата» Василь Анісімов. Депутати ВР різних фракцій, звичайно, крім Руху та його прибічників.

Природно, актуальна українська церковно- суспільна проблематика не могла пройти повз учасників форуму. Вже на прес-конференції митрополит Кирило був знову змушений відповідати на заяложені запитання щодо того, що неприйняття Російською Православною Церквою папського візиту не є «страусиною політикою», а добре аргументованою позицією; що католицька сторона дійсно поводиться аж ніяк не по-партнерському й вже зовсім не по-братерськи.

Висловлюючи свою особисту думку, зауважу, що у Ватикані чудово розуміють, що Російська Православна Церква є авторитетною силою, відкинути позицію якої політично недалекоглядно. Імовірно, там опрацьовуються шляхи нормалізації відносин із Московським Патріархатом. Очевидно, що після такого явного виклику Російській Церкві, як проведений, усупереч її проханню, візит Папи в Україну, католицька сторона є «боржником» Російської Православної Церкви і нормалізація православно-католицьких відносин можлива тільки за умови серйозних кроків із боку католиків. Що ж можна вимагати в них? Як бачиться — відмови від унії. Не декларованої, а справжньої. Нічого нового в цьому немає. Адже підписала католицька сторона 1993 р. Баламандську угоду з Російською Православною Церквою, в якій уніатство недвозначно засуджується. Пригадуєте, в радянських дисидентів було гасло: «Дотримуйтеся своєї конституції». Та й не секрет, що багато які ревнителі чистоти католицизму зовсім не сприймають уніатство, вважаючи його дивним гібридом.

За всієї інтенсивної насиченості конференції її учасники не могли пройти повз «злободенність», аналізуючи «по гарячих слідах» підсумки візиту Івана Павла II в Україну. Згадували досвід Грузії, де президент Шеварднадзе виявився не таким простим в історії із запрошенням Папи Римського. Попрацювавши за допомогою цього запрошення на західному «фронті» своєї політики, Шеварднадзе, будучи тертим політиком, чудово розумів це об’єктивне неприйняття, яке викликав візит Папи у його православній країні. Через деякий час після папського візиту Шеварднадзе уклав конкордат із Грузинською Православною Церквою, тобто дав їй найвищі повноваження в справі виховання та просвіти народу. На конференції не вели мову про аналогічний конкордат в Україні, але підкреслювали необхідність дотримання елементарних прав і свобод громадян України, те, що питання подолання розколу, питання канонічного статусу є внутрішньою справою Церкви. На своїй прес- конференції митрополит Кирило торкнувся підсумків переговорів у Цюриху і дезавуював пропаганду «Київського Патріархату і «УАПЦ» про їх скоре визнання Константинопольським Патріархатом. Крім того, на конференції було зазначено, що ті політики, які підтримують ідею одностороннього втручання Константинопольського Патріархату в Україну, чинять дуже недалекоглядно як із погляду інтересів держави, так і з погляду власної репутації. Дійсно, канонічна Українська Православна Церква є домінуючою у всіх регіонах України, крім Галичини. І створення під егідою Константинополя «Української Помісної Церкви» стане чинником не консолідації, а найсерйознішого розколу нації і держави. Крім того, втручання Константинопольського Патріархату призведе до його цілковитого розриву з Московським Патріархатом, що можна порівняти із трагедією 1054 року, коли Рим і Константинополь остаточно розірвали стосунки значною мірою через вторгнення Римської Церкви на канонічну територію Церкви Константинополя. Але цей новий, 1054 рік, якщо він, не дай, Боже, відбудеться, призведе до розколу православного світу, й можна собі уявити, якими постануть у пам’яті сучасників і нащадків діячі, котрі призвели до цього.

Що характерно, саме українські учасники конференції підкреслювали, що юрисдикційний зв’язок Української Православної Церкви з Московським Патріархатом є надбанням України, її історії та культури, найбільшою цінністю для мільйонів українців, кількість яких у багато разів перевищує тих, кому краще «хоч із бісом, але проти Москви». Дійсно, приєднання Київської митрополії до Московської Патріархії 1686 р. спричинило те, що українці стали займати в Російській Церкві панівне становище і очолили «православний хрестовий похід» в азіатську частину Росії, просвітили світлом Євангелія Сибір і Зауралля, стали великими святими і богословами Російської Церкви. Таким чином, і досі найбільш «українською» є Російська Православна Церква.

Президент України є Президентом усіх її громадян. Переважна більшість її православних підданих належить до Української Православної Церкви. Найзапекліші прихильники неканонічних угруповань так або інакше поєднали себе з антикучмівською опозицією. Іще 9 березня 2001 р. Філарет Денисенко прихитрився протягом одного дня бути присутнім і на покладанні Президентом України вінків до пам’ятника Шевченку, і на заході УНА- УНСО, що відбувся на тому ж місці, після якого бойовики із цієї «пацифістської» структури подалися штурмувати будинок адміністрації Президента.

Однак не ця тема була на конференції головною. А головним було те, що Церква продемонструвала живу спадкоємність богословської традиції, те, що вона дає адекватні оцінки існуючій дійсності й що православна оцінка стану суспільства й держави є дуже важливою для них. Усі учасники були одностайні в тому, що захід відбувся і що він має стати важливим елементом місіонерського відродження канонічного Православ’я, вагомим внеском у справу «східнохристиянського ренесансу» братніх східнослов’янських народів.