Територію звільнили. А людей?
Жителі Донбасу, які пережили жахи війни, щоб бути з Україною, повертаються у своє «зачароване коло». Історії про те, як держава може втратити своїх громадян і що з цим робити — в матеріалах «Дня»
ТЕТЯНА БЕЛЯНСЬКА: «У НАС БУЛО ВЕЛИЧЕЗНЕ БАЖАННЯ ПОБАЧИТИ УКРАЇНСЬКИХ ХЛОПЦІВ У СЄВЕРОДОНЕЦЬКУ. МИ ЇХ ЧЕКАЛИ Й ГОТОВІ БУЛИ ТЕРПІТИ СКРУТУ»
Війна породжує легенди. Частенько такими легендами стають люди. Прості люди, а в даному випадку — звичайна жінка з українського міста Сєверодонецька, яка у своєму маленькому кафе під час окупації міста не боялася вивішувати український прапор. Вона, потрапивши у пастку російської агресії, боролася, як і сотні патріотів, зсередини отруєної клоаки. Небезпека подеколи у кілька разів більша, ніж на полі бою. Що було спонукою для тітки Тані, як називають Тетяну Белянську волонтери і солдати, журналісти і прості сєверодончани? «Доки борешся, доти й живеш, — говорить вона. — Боротьба насичує життя сенсом і всупереч усьому саме вона рятує».
Її кафе обстрілювали, а сама вона не соромиться зайвий раз діставати пістолет навіть зараз. Тільки якщо рік тому тітці Тані доводилося боротися з сепарами, то зараз її ворогом є ще й ті, хто закриває очі на причини, які привели на нашу землю біду.
«СЕПАРИ У НАС ГУЛЯЮТЬ НА СВОБОДІ, А ДОБРОВОЛЬЦІ ПОПОВНЮЮТЬ КАЗЕМАТИ»
— Тетяно, Сєверодонецьк був звільнений уже більш ніж рік тому. Здавалося б, саме час врахувати помилки й будувати Україну в конкретно взятому місті з новою патріотичною владою. Особисто я бачу на Луганщині в цьому плані зворотні тенденції. Крім того, що той же Опоблок прагне реваншу, мені, наприклад, відомі псевдопатріоти, яких зараз призначають на ключові посади в області...
— Їх не просто призначають. Їх і не прибирали. Я з цього приводу лаялася з Москалем, організовувала мітинг. Тоді ще Москаля всі носили на руках, і він мене назвав прокремлівською провокаторкою. Після того як його зняли, прийшов Тука. Тука у мене тут у кафе пив каву, і я спробувала йому донести думку, що треба захистити добровольчі батальйони й прибрати сепарів з влади, зі своїх же заступників. Він тоді ще лише приїхав, ще не в усьому розібрався і зі всім погоджувався. Потім приїхала до мене військова людина, яка Туку добре знає, й попросила, щоб я пішла до Туки на прийом в ОДА. Я не хотіла йти, тому що розуміла, що це марно. Але вирішила все-таки скористатися останнім шансом і спробувала в черговий раз пояснити главі адміністрації, що в Сєверодонецьку достатньо патріотів, які готові безкорисливо йому допомогти. Але вони фізично не можуть йому допомогти, тому що у Туки в заступниках Клименко, Голуб, Лішик, з якою я борюся дуже довго. Тука подивився мені в очі й відповів: вони ж зі своєю роботою справляються. Стоп. То тоді давайте покличемо бойовиків з окупованої території, які до війни теж були при справі й поставимо їх при владі.
Фактично ми замість того, щоб очищатися, повертаємося на круги своя. У результаті виходить, що хлопці загинули ні за що, оскільки Луганськ і Донецьк ми вже не збираємося звільняти. У нас, виходить, закінчилося безробіття, з кадрами напряжонка, й Ольгу Петрівну Лішик ми замінити ніким не можемо. Тим, хто вважає, що ці персонажі щось зрозуміли й стали даржавниками, наведу приклад. Неділю тому до нас приїжджали волонтери з патріотичним фільмом. Вони звернулися до Лішик, щоб на площі можна було показати цю стрічку. Потрібен був лише дозвіл подати електрику. У результаті вона не дала на це дозвіл, бо треба було заяву подавати за місяць. От тепер уявіть, йде війна, ми боремося за думки й душі людей, а для чиновника у Сєверодонецьку потрібна формальна заява за місяць до показу фільму, без якої вона не ворушить пальцем. Про що це говорить? Ця людина займає державну позицію? У результаті хлопці почали шукати генератор по всьому місту. У результаті один день ми дивилися фільм на вулиці, а другий у мене в невеликій кав’ярні.
Це простий і буденний приклад, який багато чого пояснює. Нічого не змінилося. Не посадили навіть сержанта з міліції, який погрожував мені за український прапор біля кафе. Його звільнили, він втік до Росії й тепер повернувся. У нас на проспекті Гагаріна знайшли диверсанта зі зброєю й тротилом. Його випустили через два дні. Сепари у нас гуляють на волі, а добровольці поповнюють каземати. Якщо ж починаєш відстоювати свою позицію, то тебе підозрюють у роботі на Москву. Мовляв, український прапор у мене на вході — це для відмазки, а я своєю критикою деморалізую народ. Використовують водночас цей дивний термін «зрада» як ярлик для кожного, хто має свою думку. У травні цього року вже наші погрожували мені підвалом.
— За що?
— За все той же український прапор. Виявляється, державний прапор не можна вивішувати. Довелося писати заяву в міліцію й розбиратися. У таких умовах доводиться жити, працювати й боротися. І це, підкреслюю, у звільненому місті. Але я б це все витерпіла, якби не саджали добровольців.
«ПАТРІОТИ ХОЧУТЬ БАЧИТИ РЕЗУЛЬТАТ ДІЙ ВЛАДИ»
— Зараз уже відверто й часто говориться про те, що влада всіляко бореться з добровольчими батальйонами.
— Я главі міліції області Анатолію Науменку казала: якби ви взяли хоч би кілька сепарів і показали всьому місту, що вони отримали конкретні терміни й нікуди не подінуться від правосуддя, то тоді можна було б говорити, що дійсно правоохоронці прагнуть навести лад. У такому разі зрозуміло, що й серед добровольців можуть знайтися ті, хто порушив у чомусь закон і з ними треба розбиратися. Але виходить підозріла вибірковість. Сепари на волі, а патріоти сидять у в’язниці, їх звинувачують у мислимих і немислимих гріхах.
— Це деморалізує й підточує патріотичний опір?
— Людині потрібна картинка й потрібен результат. Патріоти хочуть бачити результат своєї роботи й дій влади. У мене подеколи опускаються руки саме тому, що бачу таку несправедливість. Можете собі уявити, як це демотивує інших людей. Якщо ж приймуть зміни до Конституції, про які всі говорять, то ці сепари взагалі приходитимуть до мене пити каву. Особливо, якщо вони потраплять під амністію. Мені здається, що їх тому й не саджають, знаючи, що все одно доведеться відпускати під виглядом амністії. У мене є підозра, що всі ці дивацтва були заплановані ще рік тому...
— Відмітьте, як усе це кореспондується з поведінкою верхів. Ми бачимо, як подеколи Опоблок в унісон голосує з БПП і НФ.
— Авжеж, усе йде з голови. Більше того, деякі волонтерам в очі кажуть, що поки ті їздили по солдатах, розвозили їду й речі, хтось готувався до виборів. У результаті порядних людей просто відсікли. Я не хотіла йти на вибори, але виходить так, що якщо не зроблю цей крок, то потім мене ж і звинуватять, що не використала таку можливість. На моїх очах місця просто зливаються Опоблоку. І зливаються нібито правими, патріотичними партіями. Причому балотуються безробітні, раніше судимі, люди, які від початку є маріонетками. Людей порядних, принципових, вимогливих, які вміють відстояти свою позицію, до виборів просто не допускають. Після виборів мені вже ніхто не скаже, що я не пішла на вибори, проігнорувала. Ми зробили все можливе — балотувалися, писали заяви, скликали мітинги, доносили патріотичну позицію людям, як могли.
— Як ви вижили в окупації зі своєю позицією?
— У нас було величезне бажання побачити українських хлопців у Сєверодонецьку. Ми їх чекали й готові були терпіти скруту. Ми хотіли побачити, як вони зайдуть у наше місто.
— Мені, як луганцеві, це відчуття знайоме. Але я, на жаль, так їх і не діждався.
— Я дуже співчуваю луганцям, тим, кому довелося поневірятися, покинути свій дім. Коли ми чули вибухи й розуміли, що наша армія близько, то, ви не повірите, ми цим вибухам раділи Я знала, що наші війська зараз увійдуть. Мені телефонували бійці: тітко Таню, через 15 хвилин виходьте на кав’ярню, ми вже біля «Сучасника». Я вийшла й кричала на всю порожню вулицю. Кричала від радості. В одній руці у мене були квіти. А в другій тека.
— Що це за тека?
— В окупації я, звісно, даремно часу не гаяла. Доходило до того, що коли до мене в кафе заходили російські окупанти, я чашки, з яких вони пили, спеціально не мила й не витирала, а дбайливо ховала. Сподівалася, що їхні відбитки пальців коли-небудь знадобляться. У мене є навіть їхні телефони, коли ті просили перерахувати їм гроші на номер. Ми передавали дані на Київ. У мене знайомий хлопець сидів весь цей час у Куп’янську. Проїхала гармата — я йому телефонувала. Ми дивилися тоді на небо й мріяли — а раптом десантники висадяться й нас звільнять, а раптом партизани десь тут працюють. Це треба пережити, щоб зрозуміти. Але тоді нам було легше, ніж зараз. У нас була залізна воля. Коли нас звільнили, я побігла в органи з цією текою, де були матеріали на міліцію, на проросійських вчителів, які третирували дітей. 25 липня я була вже в СБУ, прокуратурі, написала всі необхідні заяви. Нам здавалося, що за один день усе зміниться і вже не буде такого потурання, як раніше. Здавалося, що висновки зроблені й кого треба одразу всіх посадять. Добровольці ходили до нас у кафе, і для них ми працювали до ранку. Вони, втомлені, знімали тут бронежилети й відпочивали. Для нас це була велика моральна підтримка. А потім ми побачили, як патріоти перефарбовуються, як хтось перевтіляється. Зараз я інколи навіть жартую з деяких, запитуючи, куди вони поділи фотографії з Москалем після того, як він виїхав. Люди так легко мімікрують. І ось зараз видно, що все перед виборами поділено й вирішено.
«РІК ТОМУ З КИЄВА БУЛА КОМАНДА ВІДСТУПИТИ ВІД ЛУГАНСЬКА»
— До яких політичних сил у вас зберігаються симпатії?
— «Правий сектор» і «УКРОП». «УКРОП» мені подобається тому, що під час окупації ми заздрили Дніпропетровську. Я поважала олігарха Коломойського саме за те, що в критичний момент він проявив позицію, відстояв свою область. Серед усіх українських олігархів таким виявився лише він один. Коли нас звільнили й до мене прийшли хлопці з «Дніпро-2», то вони розповідали, що у них зарплата 4000 грн, а ще 4000 грн їм доплачував Коломойський. Якщо зарплата 5000, то доплачували 5000. Вони так і називали ці доплати не «атошними», а «коломойськими». При всіх можливих негативних оцінках цієї людини, я почала його щиро поважати. Таких людей і таких вчинків дуже не вистачало в страшний, критичний час, коли треба було приймати вольові рішення нехай навіть ціною власних втрат. Коломойський у потрібний момент витягнув війну. Він заправляв літаки, танки. Щось я не помітила інших олігархів, які займалися тим же.
— Ваша позиція радикальна. Політика — це передусім хитрість. Вам не заважає радикалізм?
— Так, я радикальна. І моя симпатія до того ж «Правого сектора» пояснюється цією різкою позицією. Але коли країна перебуває на переломному етапі, потрібні саме вчинки, а не демагогія й шахрайство. Якби в кожному місті Луганщини знайшлася достатня кількість радикальних патріотів, які технічно, але рішуче присікли б перші зачатки сепаратизму, то цю заразу задушили б у зародку. Треба було розвісити бігборди по містах з фотографіями зрадників і підписом «Зрадник. Ув’язнений на вісім років». Але нічого цього не робилося.
— Чому?
— Коли я чую про амністію тих, хто витирав ноги об український прапор, мені стає зрозуміло, що їх ніхто й не збирався саджати. Сценарій був написаний заздалегідь, рік тому. До мене по 50—60 осіб приходило хлопців, які звільняли Луганськ і вже були в самому місті. Вони стверджують, що була команда з Києва відступити.
— Як ви оцінюєте роботу Георгія Туки, зокрема у сфері його кадрової політики?
— Упевнена, що Тука після виборів звідси виїде. Його поставили на цей передвиборний час. Після нього поставлять когось, хто поводитиметься за принципом «і нашим, і вашим». Можу помилятися, але це мій прогноз. Хтось на цій війні заробив грошей. Тисячі найкращих хлопців загинули, причому далеко не всі сім’ї отримали допомогу від держави. І це на тлі того, що деякі чиновники в офіцерських мундирах отримують 14000 грн зарплати й заробляють на контрабанді. Мало того, деякі з них не соромляться у формі напиватися, втрачати зброю й стукати на солдатів. Приклади цього є. Я їх беру не з «Фейсбуку», а з того, чого сама була свідком.
Сам же Тука, на мою думку, зламався, помінявши свою риторику після того, як зайняв посаду голови області. Якщо порівнювати його з Москалем, то хоч би як я сварилася з Геннадієм Геннадійовичем, він мені був зрозумілий. Він не ламався. Повторюся, ми пропонували Туці співпрацю, оскільки є багато людей, готових йому допомогти. Вони знають обстановку. Але на мене подивилися, як на дурну. Коли сталася трагедія з Ендрю, він чомусь одразу звинуватив 92-у бригаду і Вітра. На підставі чого він зробив такі заяви? Він там був? Він робив розслідування? Я, наприклад, знаю хлопців, які добре знають Вітра, й вони запевняють, що такого бути не могло. Але заяви зроблені, і тінь на людину кинута. Тепер Тука в цій історії взагалі якось відмовчується.
— У нас прийнята порочна практика звинувачувати людей з вуст перших чиновників, що саме собою є тиском на розслідування й суд.
— І це наштовхує на думку, що існує сценарій. Замовників вбивства Гонгадзе досі офіційно не знайшли, а тут влада одразу називає винних. Є закон. Проводиться розслідування, людину заарештовують, проводять слідчі експерименти тощо. Потім призначається суд, який і виносить свій вердикт. Яке право має влада втручатися в цю формулу? Коли оббрехали батальйон «Торнадо», ми поїхали до них і дивилися хлопцям в очі. Вони дали прес-конференцію, на якій були присутні 10 телеканалів, і нічого не вийшло в ефір. Був невеликий фрагмент по Інтеру і по Еспрессо. Все. А в «Торнадо» були документи на 500 складів з контрабандою. І проблема не лише в самій контрабанді, а й у тому, що існує потенційна небезпека того, що у цих складах може бути й зброя, й диверсанти. Такий собі Троянський кінь. Адже ніхто це не перевіряє. Батальйон «Чернігів» мав брати штурмом «Торнадо», але вони відмовилися від цього, оскільки до цього воювали разом у Станиці. Украй неприємна, несправедлива й далеко не єдина ситуація. Проте тенденція зрозуміла — влада боїться добровольців і всіляко з ними бореться. Оскільки ніби вже й війни немає, а існує одна проблема — неконтрольовані батальйони. Добровольців саджають, ізолюють, відводять подалі від фронту. Залишаються керовані.