Тож годі плакатись!

Український народ рідко робив правильні висновки з уроків історії. Взагалі, історію України я б розглядав як тернистий шлях українців до усвідомлення необхідності створення незалежної держави, яка б захищала тільки їхні інтереси. Безліч уроків історії були усвідомлені в той день, коли українці (і неукраїнці також) висловили бажання жити в новій Україні. Як раділи всі ми тоді, 1991–го, усвідомлюючи, що історична закономірність, хоч пізно, але спрацювала.

У перші роки незалежності ми перебували в ейфорії. Але виявилося, що жити в країні, яка перейшла нам у спадок від СРСР, не дуже комфортно. Назріла необхідність енергійної праці для побудови суспільства, на яке ми всі заслуговуємо. Тоді ж виявилося, що багато хто сприйняв державність лише тому, що вбачав у ній вирішення своїх матеріальних труднощів. Коли стало зрозуміло, що сама по собі незалежність не зробить українців багатими і впливовими, з'явились люди, які захотіли повернутися в те «світле минуле», від якого всі відмовились 1991–го. Але навіщо повертатися туди, де українців піддавали геноцидам і етноцидам протягом 70 років? Нам всім треба зрозуміти, що наші біди полягають не в незалежності, а в тому, що при владі залишилися ті люди, яким ця незалежність ніколи не була потрібною. Вони ще тоді (в радянський час) створили комунізм у своїх окремо взятих квартирах, а зміну історичних умов сприйняли як можливість більш безцеремонно і лицемірно грабувати народ.

Тепер про «слов'янське братання», до якого нас закликають деякі «гарячі голови». Розглянемо це питання в історичному ракурсі. Стосунки України і Росії завжди були суперечливими та конфліктними. Вже в Княжу добу розгорнулося суперництво між північноруськими городами (Новгород) та південноруськими (Київ). Тоді князі намагалися «перетягнути ковдру» кожний на себе. Але ніколи південноруські князі при захопленні північноруських міст не руйнували їх. Схоже, що суздальський князь А. Боголюбський серйозність своїх намірів не міг проявити інакше, як знищивши Київ 1169 року.

Наступна зустріч України з Росією відбулася 1654 року, коли на Переяславській Раді Росія погодилась прийняти Україну на правах широкої автономії. Але, вочевидь, Росія ніколи не сприймала Україну як рівну собі країну, і тому згодом знищила всі паростки української державності, посіяні Б. Хмельницьким. З цього часу Україна не розлучалася зі своєю «старшою сестрою». Це тривало до 1917 року, коли Російська імперія впала і на деякий час втратила контроль над країнами–сателітами. У цей час з'явилась реальна можливість нарешті позбутися російського ярма. Але невміле керівництво, ідеологічна роздробленість, несприятливі зовнішньополітичні обставини перекреслили всі надії. Україна повернулася в «гарячі» обійми вже більшовицької Росії.

Перебування України у складі «імперії зла» (СРСР), мабуть, було найбільш болісним у її історії. Ще ніколи так завзято не намагалися знищити український дух та українців як націю. В українську свідомість поступово проникала думка, що без Росії – ми нікчеми, і лише разом із нею зможемо чогось досягти. Результати такого світобачення відчуваємо нині й ще відчуватимемо довго.

Кажуть, що історію України важко читати без брому. Але скажіть, історію якого народу можна читати без брому? Кожний народ має у своїй історії і радісні, і сумні сторінки. Тож годі плакатись! Забудьмо про поразки, але пам'ятаймо про їх причини!

Юрій ГЕРАСИМЕНКО, студент
Калуш, Івано–Франківська обл.