Трагіфарс iз трьох дій

Що відчуває людина, вперше опинившись у сесійній залі Верховної Ради як депутат? Гордість, розгубленість, відповідальність, радість, розчарування, впевненість? В обивательському і невимогливому журналістському уявленні депутати — це далекі від народу «верхи», які дорвались до годівниці і їздять на службових машинах. Але насправді, депутати — плоть від плоті, кров від крові українського, переважно все ще радянського народу. І те що у відкриту й нишком робить народ, те ж роблять і депутати. Демократія стала фактом. Щоправда, який демос, така й кратія.

Перші ж дні роботи Верховної Ради викликали ошелешуючо-приголомшуючі почуття. Депутати нинішнього й минулих скликань, їх помічники, журналісти, близькі до політики люди крутяться перед входом до залу під куполом, штовхають один одного, реєструються, добирають купу матеріалів, дають і беруть інтерв’ю, купують книги та газети, стоять у черзі в буфеті. Йде нескінченний процес спілкування, обговорення, засудження, заперечення, осуду, передбачення й приголомшення. Тут робиться велика політика. Тут народжуються міфи та плітки, закони та підзаконності, інтриги й задуми. Політична тусовка — в повному розпалі.

Починається вистава пiд назвою сесія Верховної Ради.

Депутати, переживаючи почуття обов’язку і відповідальності перед виборцями, хочуть їм сподобатися за будь-яку ціну, як актори хочуть сподобатися глядачам. Для початку треба ухвалити постанову про трансляцію сесії по радіо, а ще краще — на телебаченні. Якщо хтось заперечує, присоромити його: «Ти що, проти свободи слова?» Якщо ухвалу прийнято, мікрофон і трибуна стають могутнім знаряддям пропаганди й агітації. Причому — безкоштовним! Тепер можна або громити існуючий антинародний режим і реформи, що ним проводяться, або громити тих, хто громить існуючий антинародний режим і реформи, що ним проводяться, або громити і тих, і інших, як ворогів народу, обов’язково згадавши при цьому якого-небудь політичного діяча. У цьому спектаклі кожний грає свою роль.

Для виступу підходить будь-який привід: висунення на пост спікера, заява від фракції, обговорення законопроектів, навіть таких спеціальних як Закон «Про захист рослин». Як тут не сказати: «Що це ви рослини захищаєте, а людей — ні?» І народ це слухає, народові це подобається. Народ любить видовища.

Успіх спектаклю, як відомо, залежить від режисера. Але його якраз і бракує. Режисура ззовні якась слабка й невпевнена, немає чомусь чітких установок на пропаганду досягнень народного господарства. Режисура зсередини якась однобічна, що розглядає депутатів як пристрій для натискання кнопок, котрі постійно забувають їх натискати, через що питання треба ставити на голосування декілька разів. Зате телеоператори працюють справно: не дай Бог відвернутися — відразу попадеш у історію під час читання газети. І якщо при цьому зафіксовано на плівку назву статті, наприклад, «За кордон», так і чекай на підпис типу «Граки відлітають» під власною фотографією, де ти зображений з газетою в руках.

Жанр цього спектаклю — трагіфарс за мотивами міфів Сучасної України, що складається, як мінімум, iз трьох дій.

ДІЯ ПЕРША — «ЗЛИДЕННІСТЬ НАРОДУ»

На злиднях легше за все робити політичну кар’єру. Бідних у нас належить любити, а багатих ненавидіти, хоча всі розуміють, що краще бути здоровим і багатим, аніж бідним і хворим. Загальновідома дилема: «Чому мі бідні? Бо дурні. А чому дурні? Бо бідні» не має на сьогодні ні економічного ні етичного вирішення й загрожує перетворитися на аксіому. Горде слово «народ» звучить постійно, на відміну, скажімо, від слова «свобода», яке, схоже взагалі жодного разу не звучало в приміщенні з куполом. Під народом звичайно розуміють тих, хто стоїть перед будинком Верховної Ради, або ті, хто хоче що-небудь отримати від депутатів. Мій учитель радянської історії (світла йому пам’ять) давав таке визначення: «Народ — це все населення мінус монополістична буржуазія». Навіть виходячи з такого визначення, народ — це не лише ті, хто за офіційною статистикою, яка, до речі, ніколи не відрізнялася правдивістю, живе за межею бідності. Як кричав один обдурений вкладник трастів: «Я останні три тисячі доларів трастові віддав!» Спекуляція злиднями й конкурси убогості продовжують користуватися великою популярністю.

ДІЯ ДРУГА —

«ЕКОНОМІЧНА КРИЗА»

Про кризу в економіці України знають всі. Бо виробництво падає, підприємства стоять, народ бідує і не отримує зарплатню. У радянській економіці дефіциту все було навпаки: виробництво зростало, підприємства виконували план, народ отримував зарплатню, «радів і процвітав», добуваючи дефіцитні товари через родичів і знайомих, вистоюючи черги за туалетним папером, відмічаючись у черзі за меблями й отримуючи талони на гордість сільського господарства України — цукор. Країна виробляла все більше ракет, танків, літаків, авіаносців, а також вугілля, металу та хімічних добрив, продавала за рубіж нафту та газ. Мало хто замислювався яким шляхом досягається це вбоге благополуччя. Екстенсивна радянська економіка не могла розвиватися — вона вичерпала свій ресурс розвитку і до початку 80-х років перебувала в стані кризи, яка до початку 90-х років перейшла в стадію розпаду планової економічної системи. Всі сім з гаком років незалежності України цей розпад триває. Це не криза, а саме розпад, причому неминучий і безповоротний, який ніхто не зможе зупинити. Виробництво спадатиме, тому що продукцію або не можна продати, або її не вміють продавати. Підприємства закриватимуться, тому що в суспільства немає потреби в їх товарах. Зарплатню отримуватимуть лише ті, чию працю буде визнано після продажу товару, в який цю працю вкладено, кінцевому споживачеві.

Всі уряди України намагалися керувати економікою, що перебуває в кризі, тобто в надії її подолати, а таку системну кризу подолати не можна. Економіка розпаду вимагає абсолютно інших методів управління.

Але зал не бажає помічати цього, він зобов’язаний кричати про кризу й розігрувати цю дію спектаклю: «Або ви зробите народові добре, або ми вас від імені народу відправимо у відставку. І за державний бюджет голосувати не будемо! Вперед, до повної перемоги комунізму!»

ДІЯ ТРЕТЯ —

«БРАТНІ НАРОДИ»

Наприкінці сімдесятих я служив у армії в Мурманськiй області. Братній союз народів явився тоді переді мною в повній своїй красі. Вірмени були готові воювати швидше з азербайджанцями, ніж із країнами НАТО, узбеки — з таджиками, чеченці — з росіянами, а зарозуміле ставлення росіян до всіх інших, особливо до «хохлів», вималювалося досить чітко. Радянський Союз розпався не тому, що це комусь захотілося, а тому, що об’єктивні умови такого розпаду до 1991 року дозріли, а після грабіжницького розлучення з Україною, войовничих випадів на нашу з вами адресу, чеченської війни та фінансового обвалу в серпні 1998 року начебто для всіх повинна бути очевидна небезпека близьких відносин iз Росією. Ми, власне, дуже різні, хоча й говоримо однією мовою: середній росіянин схильний бачити себе в цьому світі представником великої держави, середній українець хоче просто жити в мирі й достатку.

Але ось починається найразючіша дія спектаклю й виникає відчуття, що час повернувся назад. Депутати, обрані для керівництва однією державою, готові в екстазі злитися з іншою державою, готові зачинити двері для всіх інших народів і держав, тільки щоб бути разом iз одним братнім народом. Шкода, що в Україні не було своєї аристократії: що таке честь і гідність народні обранці, на жаль, не усвідомлюють.

КУЛІСИ

А що ж відбувається за кулісами політичного театру? Ви потрапляєте в атмосферу біржової торгівлі, де предметом купівлі виступають голоси вже не виборців, а самих депутатів. Це відчуття не покидає вас ні на хвилину. Йде загальний торг. Народ торгує на базарах, а його обранці, об’єднані в партії, — на політичній біржі. Народ і партії — єдині.

Іноді «бризки» торгів вихлюпуються до залу. Ви проголосуйте спочатку за наше, а ми потім проголосуємо за ваше. Ні, вранці гроші, ввечері стільці. Поставте в порядок денний наше питання, а то підемо із залу. Виділіть ось ці витрати окремим рядком у бюджеті, інакше не голосуватимемо. Ти мені — я тобі. Засідання переноситься — не домовилися.

Заради об’єктивності треба сказати, що політичною біржею Верховна Рада стала багато в чому через те, що контрольного пакета немає в жодної юридичної особи, зареєстрованої як «політична партія». Вічні збори акціонерів ЗАТ «Верховна Рада» з цієї причини працює неефективно. Але малий блокуючий пакет (25%) перебуває в комуністів iз соціалістами, що дає їм певні переваги у випадкові, коли їх інтереси збігаються, й абсолютно паралізує роботу парламенту при розходженні їх інтересів.

Вихід один — 51% акцій повинен комусь належати. Партії повинні мати можливість повністю сформувати парламент, а більшість, що перемогла, взяти на себе відповідальність за формування уряду. Щоправда, не виключено, що карта знову погано ляже, але близьким за духом партіям легше домовитися, ніж рекрутувати мажоритарників для розв’язання деяких питань. Тоді й відповідальність за прийняття бездарних законів та ще більш бездарне їх виконання буде однозначно визначено, що дозволить електоратові чітко визначити своїх кандидатів на наступних виборах.

А що коли контрольний пакет виявиться в лівих партій? Тут можливі два сценарії: або ці партії поправішають, тому що логіка розпаду планової економічної системи очевидна й для них (легко «боротися» з економічною кризою, перебуваючи в опозиції, а не в органах виконавчої влади), або народові доведеться пережити декілька важких років, у порівнянні з якими роки радикальних ринкових реформ, що не відбулися, здаватимуться роками процвітання. Після цього від комунізму точно залишиться один привид.

Для мене політичні тусовки почалися в лютому 1989 року в Будинку кіно на окружних передвиборних зборах (пам’ятаєте: були такі), коли проходили вибори до Верховної Ради СРСР, ці дивні напівдемократичні вибори, і з 14 претендентів у Печерському виборчому окрузі залишилася тільки половина. Потім ці вибори виграє академік Амосов, друге місце посідає Іван Драч, третє — Володимир Черняк, який через деякий час отримає блискучу перемогу вже в місті Києві. Перша хвиля демократичного руху похитнула основи тоталітарного політичного устрою. Тоді ніхто не думав про кар’єру і блага, ми йшли на мітинги та демонстрації за велінням совісті. І 19 серпня 1991 року, виступаючи проти путчу, який не здавався тоді оперетковим, ризикували з ясним розумінням наслідків.

Друга хвиля стала більше побудованою за розрахунком. Третя хвиля з’єднала романтизм першої хвилі з прагматизмом другої і має перспективу стати початком формування національної політичної еліти в нинішній Верховній Раді.

Депутати третьої хвилі ще не стали справжніми політиками. Можливо, вони цього не захочуть. Випадки, коли сьогодні про щось домовилися, а завтра про це забули, в політиці відбуваються дуже часто. Це коробить і відштовхує. Разом iз тим, відчуття причетності до впливу на процес суспільного розвитку і реальна можливість такого впливу, наповнюють нашу депутатську роботу особливим змістом. Якби ж то!

Хоч які б політичні зсуви відбулися цього важкого для України 1999 року, історію переписати неможливо. Безглузда смерть В’ячеслав Чорновола вплинула на усвідомлення нами простої істини, яка була для цієї людини істиною «першої інстанції» — «треба бути гідними своєї землі». І хоча разом із Чорноволом зник політичний романтизм початку 90-х років, посіяне першою демократичною хвилею сім’я має зрости й дати справжні сходи.