Тривога на серці й туга в душі

Не встигли отямитися, як зміни накрили Україну. Владу, яка за мить відправила нас у минуле, ми запам’ятаємо назавжди. І це будуть болісні згадки. Україна так довго й тяжко прямувала до Незалежності, пройшовши через непорозуміння, від якого потрохи почала звільнятися, рабство, голод, неприйняття історії та твердого ѓрунту нації. Україна, як маленьке дитя, ще тільки починала робити свої перші кроки. Прикладом були хоча б ЗМІ — відбувалася українізація телебачення, радіо, газет у регіонах, де про таке і не мріяли. З’явилася література українською мовою, звичайно, вона й раніше була, але її треба було добре пошукати. Вважаю, що можу більш об’єктивно зважувати ситуацію, згадуючи всі шляхи розвитку України, які я застала, ніж мешканці Західної України. Тому що вони менше, ніж інші території країни, постраждали від влади СРСР. Жителям Заходу в ті часи було легше, ніж Півдня чи Сходу, тому що вони завжди твердо обстоювали й захищали мову з її традиціями. А я, мешканка Півдня — частини країни, яка сильно постраждала від влади СРСР, де жили і працювали здебільшого громадяни Росії, тож і нині спілкування відбувається тією мовою, яка колись переважала в побуті. Але вважаю, що все ж таки термін «постраждала» звучить якось занадто. Що сталося, те вже сталося, може, так і повинно було бути. Завдяки владі СРСР мій батько переїхав працювати з Росії в Україну і зустрів там мою матусю, так з’явилася я, і дякую за це Богові. Тому не тільки погане з тих часів можна згадувати. Але треба жити вже майбутнім. Хоч мій батько — із Росії, я вважаю себе і українкою, бо народилася саме тут. Пам’ятаю, як необачно й байдуже у школах за часів СРСР ставилися до викладання української мови: вивчив — добре, ні — не страшно, і тоді було менше уроків, ніж із російської, підручники переважно видрукувані також російською мовою. Телебачення, радіо, пісні — усе не українською. Раніше мені й так було добре, бо була маленькою, не розуміла й не бачила інших можливостей. Тільки при владі президента Ющенка на телебаченні й радіо почала лунати державна мова. Сучасні співаки почали писати українські пісні, і як чудово вони звучали! А що чекає на нас тепер — із цим новим мовним законом? Влада знову вирощуватиме покоління, яке знає українську наполовину, бо в школах підручники вже передруковують — знайшли ж на це гроші при нашій нестачі бюджету. Документи в регіонах, де ухвалили цей закон, також буде передруковано, і взагалі, як українці зможуть добре знати державну мову, якщо в роботі її не використовуватимуть? І про яку держпрограму з розвитку української мови вони нам говорять, замулюючи очі? Який при таких змінах може бути розвиток? Нас насильно відштовхують від нашої співучої мови. Так само і з телебаченням: тепер воно буде більш русифікованим, бо існуватиме «свобода» вибору мови, і «напрягатися» не треба, та й не дадуть. Усі таблички теж передруковуватимуть — отже, мову для нас стирають. Не розумію, для чого був потрібен цей закон: облегшити життя тим, хто в Україні спілкується російською? Але ж ні Конституція, ні влада, ніхто не був перешкодою, усі розмовляли тією мовою, яка для них була рідною. І документи заповнювали російською, хто не міг українською. І не було ніякого штучного й насильного насадження. Ці чутки були лише розумним ходом влади, яким вона намагалася посварити регіони України між собою. Саме тепер, вважаю, відбувається насильне відторгнення нас від державної мови. Так гадаю я, представниця молоді й регіону, в якому ухвалили мовний закон, і не лише я так думаю, є багато тих, які залюбки підписалися б під моїми словами. Є доказ цього — мітинги в русифікованих регіонах. Маю надію, що справедливість усе ж таки переможе. У країні повинна бути єдність, тільки так вона може стати могутньою і щасливою. Треба жити майбутнім, і молодь — його грант і сила, вона спроможна вивчити і добре знати державну мову, інших ніхто не примушував, але за бажання вивчити можна. Тим паче українська й російська схожі, але різні.