У чому я не згоден з українським президентом?

«Силове поле» імперії утримує у зоні свого  тяжіння навіть такі постаті, котрі суб`єктивно (і часто — цілком щиро) виступають проти політичних або моральних засад такої імперії. Отож, і  маємо в підсумку вельми прикру, в чомусь навіть трагічну картину: сучасні російські ліберальні опозиціонери путінському режиму часто — свідомо чи ні —  використовують (або мимоволі запозичають)   «залізобетонні» тези сучасної кремлівської імперської ідеології.  Це справді прикро, тому що цих людей в Росії, на жаль, небагато,  деякі з них йдуть шляхом нонконформізму і (теоретично) могли б бути нашими союзниками.

Отже, прочитавши матеріал відомого російського публіциста й громадського діяча Ігоря Чубайса, який пропонується увазі читача, доводиться з жалем константувати: ще й досі в цілому ряді випадків  демократизм російських вільних інтелектуалів закінчується на «українському питанні». І недарма Маркс екзаменував (на імунітет від шовінізму) своїх соратників по Першому Інтернаціоналу простим запитанням: чи  має Ірландія право бути незалежною від Англії державою, Герцен  вважав, що справжній демократизм російської людини перевіряється її ставленням до польських повстань, а Володимир  Винниченко стверджував, що цей демократизм завжди  «кудись  зникає» на станції Хутір Михайлівський.

Пропонуємо читати й робити висновки.

У чому я не згоден з українським президентом?

(Про звернення Володимира Зеленського з нагоди Дня Хрещення Київської Русі-України).

Своєрідна дискусія між президентами Путіним і Зеленським із найважливішого для нас питання — про російсько-українські відносини — стала резонансною і породила безліч коментарів не тільки на передзаданому офіційному рівні, а й у вільному просторі ще не остаточно зацензурованого рунету. Незгоду з позицією В. Путіна я виклав у блогу на сайті «Эхо-Москвы» («Украина как «анти-Россия» или Кремль как анти-Украина?»). Питається — а чи може незалежний, демократично і патріотично орієнтований російський дослідник сперечатися з Президентом України? Чи не буде це новим варіантом критики Олексія Навального, коли критик — Г. Явлінський і його адресат перебувають, м’яко кажучи, «у нерівному становищі»? Перш ніж відповісти на це запитання, поясню авторське розуміння кількох «базових точок» російсько-українського інформаційного простору, знівеченого Останкінським телезомбуванням... Питання офіційним російським пропагандистам. Україна дивиться документальний серіал «Війна за незалежність», восьмий рік гинуть люди (вже по 14 тисяч із кожної зі сторін — два Афганістани), а наше ТБ скупо інформує про «громадянський конфлікт на Україні». Коли ж ви повісите на себе табличку «я номенклатурний агент, мені не можна говорити правду про війну Росії проти України»? Ті, хто прикривається міфом про «внутрішній конфлікт» (такі, до речі, є і в Україні, і не тільки в ОПЗЖ), нехай пояснять, чому Кремль не переконав у своїй правоті жодну державу, чому світ солідарний з Україною й оголошує санкції проти РФ? У т.зв. СРСР нас 70 років зобов’язували жити за принципом «весь світ не в ногу, а ми — в ногу». Чим закінчилося — всі знають. Вам мало, хочете повторити? Питається, чому Кремль називає народ України «братнім», але водночас подає на нього до Страсбурзького суду при ЄСПЛ? Якщо, за офіційною версією, український народ дружній, а влада в Києві погана, то як пояснити те, що у наших сусідів громадяни на вільних виборах вирішують — які лідери їм потрібні, а у нас влада тихо оголосила себе довічною і зобов’язує народ підтримувати ту політику, яка для неї бажана? Питання про Крим ставити не можу, оскільки не хочу потрапити під статтю КК, але, думаю, свою позицію я коротко пояснив. Тим часом, не погоджуючись із політикою Кремля, я не можу погодитися і з тією концепцією, яку сформулював президент В. Зеленський: Росія — найбільш далека родичка України. Що сказав український президент. Ніде правди діти, викликає заздрість уже те, як Україна відновлює свою ідентичність, як формує патріотизм, як святкує прийняття християнства. (2012 року Кремль оголосив про офіційне вшанування 1150-річчя Русі, однак президент так і не приїхав на головні заходи до Великого Новгорода — і ювілей залишився ніким не поміченим). Зеленський обґрунтовано і доцільно нагадав, що православ’я прийшло на Русь із Києва, хрещення відбулося 988 року. Але, хочеться продовжити, це не розділило, а об’єднало всю країну, через два роки хрестився і Великий Новгород. Рюриковичі почали своє правління 862 року не в Києві, а в Старій Ладозі, потім перейшли до В. Новгорода, а вже звідти перебралися на берег Дніпра. З X століття наша історія формувалась або як тісно переплетена, або як єдина. За Романових — другої царської династії — 1654 року відбулося возз’єднання України з Росією, і до жовтня 1917 року ми жили в одній країні зі спільною писемністю — кирилицею, спільною вірою — православ’ям, з однієї і тієї ж правлячою сім’єю. Тарас Шевченко лише випадково не потрапив до числа 150 фігур, увічнених на пам’ятнику 1000-річчя Русі, а український підприємець Михайло Іванович Терещенко був міністром фінансів та закордонних справ демократичного уряду Керенського... У короткій статті неможливо відходити в деталі, додам лише, що влада в Росії була однією з найбільш м’яких у Європі, за все XIX століття з політичних мотивів у нас було страчено 41 особу (за 100 років!), з кінця XIX століття в Імперії були найвищі у світі темпи демографічного й економічного зростання, з 1908 року по всій країні щорічно відкривалося 10 000 нових шкіл. Звичайно, у величезній державі, як у будь-якій сім’ї, траплялись окремі конфлікти і розбіжності, але, як і у наших сусідів — в Австро-Угорщині, вони виникали і вирішувалися. Після лютого 1917 року українські патріоти (їх чомусь називають націоналістами) наполягали не на відділенні, а на автономії України, на наданні офіційного статусу рідній мові. Але успішний розвиток єдиної країни повністю порушив і перервав більшовицький переворот Жовтня 1917-го! У чому реальна першопричина наших сьогоднішніх проблем? Під час війни завжди відбувається емоційний сплеск. У роки Великої Вітчизняної війни плакати закликали: «Папа, убей немца» (а не нациста). Емоційність неминуча і зрозуміла в сьогоднішній Україні, де деякі автори ототожнюють російський народ і владу (не забули про тисячі цивільних активістів, які змушені тікати з Росії в Україну та інші країни, про сотні політв’язнів! До речі, росіяни чомусь не тікають до союзної Білорусі, до Північної Кореї або на «острів Свободи»). Справжні політичні лідери не повинні забувати, що трагедія авторитарно-тоталітарного режиму в тому й полягає, що тут народ позбавлений суб’єктності, тут політику диктує сама влада (і відповідальність за це на 99% також несе сама влада.) Розуміння причин російсько-українського розриву буде неправильним, якщо ігнорувати найважливіший факт: СРСР — не правонаступник, а вбивця історичної Росії, а нинішня РФ — продовжувач СРСР, а не Російської імперії і не Російської республіки, проголошеної у вересні 1917 року. Саме більшовики розв’язали в захопленій ними країні Громадянську війну, червоний терор, голодомори, депортації, ГУЛАГ... Червонототалітарна влада також чужа українцям, як чужа вона росіянам і всім іншим народам, які опинилися в самоокупації. Наша історія з IX століття, і навіть трагічна історія після 1917 року, була спільною. Різниця полягає в тому, що ви після Помаранчевої революції і Євромайдану змогли звільнитися й очиститися від радянщини, а у нас серпнева революція 1991 року так і не усунула від влади номенклатуру, через що відбувається повернення у вихідну точку, в пост-совок. На російському ТБ сказати цього неможливо, але ви повинні знати: ми пишаємося вами, ми бажаємо вам прискорення економічних реформ, подолання корупції, глибокої трансформації правової системи! Бажаємо втілення в життя ідеалів Революції Гідності! Ми сподіваємося, що в доступному для огляду майбутньому в історико-політичному просторі будуть діяти три вільних східнослов’янських народи, три незалежних і дружніх держави — Україна, Білорусь і Росія. Не Росія ворог України, ворог Росії — авторитаризм, який ми зобов’язані подолати. Сподіваюся, ви нас не кинете, сподіваюся, нам допоможе ваш досвід, ваше правильне розуміння нашої ситуації і ваша моральна підтримка.

Іг. Чубайс, д.ф.н., ведучий Громадянського дискусійного клубу «Росія».

КОМЕНТАР

Тут важко відбутися двома словами, проте, якщо говорити стисло, вражає еклектика у поглядах пана Чубайса, якого я щиро поважаю. Не можуть не дивувати, приміром, такі тези: поглинання Козацької держави, здійснене Московією у 17 столітті, пойменоване «воссоединением»(все ж таки пан Чубайс розглядає Росію, Україну та Білорусь якщо не як «единий народ», то, принаймні, як певну реальну цілісність — це, на превеликий жаль, характерно для більшості російських лібералів; автор пише, що «наша история формировалась либо как тесно переплетенная, либо как единая» — і жодного слова про імперське насильство, яке і забезпечило це «единство»; «власть в России была одной из саміх мягких в Европе» (це стверджується серйозно!) — і тут же пасаж про Шевченка, з яким так жорстоко розправився Микола 1 (мовляв ,лише випадково Поет не удостоївся вшанування на пам’ятнику «1000-летие России» ,котрий пам»ятник було споруджено лише через рік(!)  після смерті Тараса Григоровича...Взагалі, відчувається, що для пана Чубайса Росія до(!) 1917 року є якщо не ідеалом, то, принаймні, взірцем для наслідування (а це, між іншим, заповітна теза Солженіцина...) І, звичайно, невідємною складовою такої Росії мала б бути і Україна якби не жовтень 1917-го (втім, пан Ігор не пише, що більшовики це «виправили»). Загалом же, на мою думку, цей текст чудово демонстує «червоні лінії» у свідомості навіть суб’єктивно щирих російських опозиціонерів.Я не маю сумнівів, що пан Чубайс щиро бажає нам успіхів і не менш щиро просить: «надеюсь, вы нас не бросите». Можна погодитись і з іншою думкою: «Не Россия — враг Украины, враг — авторитаризм» (радше — навіть тоталітаризм).

Ігор СЮНДЮКОВ, редактор відділу  «Історія та  «Я»