Україна без парламенту

Протягом двох місяців українські державні діячі мало не кожного дня жертвують «буквою» закону в ім’я його абстрактного «духу». Останні політичні події багато хто називає не інакше, як «конституційним абсурдом». Чим закінчиться цей тривалий «експеримент», стане ясно не завтра, і навіть не 30 вересня — наслідки сьогоднішніх «домовленостей трьох» багато в чому нагадують міну уповільненої дії. Які довготермінові ризики несуть у собі безпрецедентний вихід із правового поля і «ручне управління» системою влади? Як цьому запобігти? Відповіді на ці запитання шукали учасники відкритого засідання «Українського форуму» «Чи існує загроза українському парламентаризмові?» — відомі українські політики, судді Конституційного та Верховного Cудів у відставці, колишні голови ЦВК, експерти-правознавці.

Відкриваючи засідання, гoлoва «Українського форуму» Володимир Семиноженко зазначив, що сьогодні деякі політики діють за принципом «немає державного інституту — немає проблеми». Жертвою політичного конфлікту вже стали Конституційний Суд, Генеральна прокуратура, тепер надійшла черга Верховної Ради. Запропонований механізм припинення його діяльності через «саморозпуск» 151 депутата порушує основоположний принцип державного будівництва — безперервність народного представництва та державної влади, передусім, функціонування її законодавчої гілки. У такому випадку, чи не дуже велика ціна досягнутого компромісу? Питання аж ніяк не риторичне. В умовах вітчизняного політикуму, коли шантаж виступає мало не головним засобом досягнення цілей, будь-яка партія чи блок, які на виборах отримають понад 150 мандатів, але не матимуть кваліфікованої більшості в парламенті, можуть спровокувати розпуск Верховної Ради. Фактично, внаслідок уже досягнутих домовленостей, країна майже на півроку залишається без Верховної Ради. А як бути із Державним бюджетом на наступний рік, проект якого до 15 вересня уряд повинен представити до Верховної Ради? Як бути з розв’язанням інших невідкладних проблем, що вимагають законодавчого забезпечення? Окрім того, в ситуації, яка склалася, уряд перебуватиме в статусі «виконуючого обов’язки», а такий Кабінет Міністрів не можна aні змінити, aні проконтролювати.

Викликає сумніви й сама процедура здачі мандатів. Досить категорично прокоментував її відомий юрист, член Ради «Українського форуму» Віктор Мусіяка: «Верховна Рада дійсно правомочна при обранні не менше двох третин депутатського корпусу, однак у Конституції не сказано, що наявність меншого числа депутатів — це причина для дострокових виборів. Згідно з офіційним трактуванням Конституційного Суду від 2002 року, в такому випадкові діяльність Верховної Ради припиняється до того моменту, доки Верховна Рада не доповниться до потрібної кількості обранців». А Олександр Мироненко, колишній суддя Конституційного Суду, додав, що норма про «дві третини» взагалі писалася під змішану систему виборів. Пропорційний же принцип формування депутатського корпусу передбачає заміщення місць, які звільнилися внаслідок «самогубства» одних фракцій, депутатами зі списків парламентських партій, які залишилися. Цілком можливо, що таке тлумачення 82 ї статті Конституції незабаром може бути підтверджене вердиктом Конституційного Суду. І що тоді?

Вийти з цієї правової, а насправді — політичної колізії нібито можна, за допомогою так званої «нуліфікації» партійних списків. Проте, вважати дану інтригу вичерпаною явно передчасно. По- перше, ряди депутатів із фракцій БЮТ і НСНУ, що бажають добровільно здати мандати, на перевірку виявляються не такими уже й стрункими. Блок «Народний союз «Наша Україна» взагалі може потерпіти фіаско в цьому проекті через невияснені стосунки з партією А. Кінаха. По-друге, нуліфікацію списків було визнано незаконною Печерським судом — його ухвалу не скасовано. По-третє, Голова Верховної Ради Олександр Мороз називає даний прецедент «авантюрою» і запевняє громадськість, що парламент продовжить засідання цього тижня. Виходить, що й тепер Верховна Рада, все ж таки, не розпущена, а значить, і самі дострокові вибори поки що залишаться скоріше можливістю, аніж дійсністю. Віктор Мусіяка вважає, що приводом для перевиборів повинна послугувати 90 та стаття Конституції: і опозиція, і коаліція не збираються на засідання протягом тридцяти днів. Принаймні, будь-яке порушення закону, в зв’язку з припиненням роботи Верховної Ради, викличе сумніви в легітимності власне дострокових виборів, чим можуть скористатися політичні сили із завищеними амбіціями. Так що і через чотири місяці Україна може, як і раніше, не мати повноцінної Верховної Ради.

Ймовірність вже не клінчу, але повного колапсу системи державного управління, пов’язана, на думку голови Рахункової палати України Валентина Симоненка, з особливістю української демократії — останнім часом вона все більше стає «договірною». Тобто закон і право розглядаються, як вторинні щодо особистих домовленостей, а ось наскільки вони міцні — видно вже зараз. Як зазначив член Ради «Українського форуму» Борис Олійник, так звана узгоджена «позиція трьох» фактично знову потонула в зведенні особистих і міжфракційних порахунків, а всяке перемир’я — лише тимчасове. Олександр Мироненко висловився ще різкіше: «заява трьох» — це приклад зневаження верховенства права, адже вільне тлумачення норм і законів — надто ненадійна точка опори для антикризових дій. Тому, впевнений глава Верховного суду у відставці Віталій Бойко, проведення дострокових виборів без відновлення довіри до судової влади, передусім — із боку вищих урядовців, заведе країну в новий глухий кут. А нам потрібно бути готовими до того, що суди будуть активними учасниками виборів. Адже кількість виборчих суперечок, які вирішуються в судах, збільшується в геометричній прогресії. Тим часом судове та процесуальне законодавство в Україні далеке від досконалості. І це — новий потенційний глухий кут, у який країна може потрапити після виборів. На думку Бойка, парламент п’ятого скликання повинен присвятити весь час, який залишився, на удосконалення законодавчої бази діяльності судів. Зокрема, на створення мережі спеціалізованих адміністративних судів.

Лише ефективні і некорумповані суди в нинішній ситуації можуть «збалансувати» гілки влади. У зв’язку з цим зазначимо, що в США головною противагою сильному президентові слугує не конгрес, а Верховний Суд. У нас же, за зауваженням Василя Маляренка, колишнього Голови Верховного Суду, «ефективним» судом політики продовжують вважати той, який виносить ухвали на їхню користь. А те, що постанови різних судів (а іноді, одного й того ж) суперечать одна одній, часто комусь лише на руку — наприклад, протягом декількох днів як мінімум три особи могли не без підстав називати себе генпрокурором.

Як зазначив Віктор Кононенко, суддя Верховного Суду у відставці, коли бушують політичні пристрасті, суди не можуть бути дійовими. Тим часом, саме недієздатні суди стають першою жертвою політичної кон’юнктури. Вийти з цього хибного кола можливо, лише при наявності солідарного бажання всіх гілок влади «відродити» судову систему й надалі жорстко звіряти власні політичні цілі із законом. Головне ж — «дишлом» повинен перестати бути Основний Закон, адже в сьогоднішнього конфлікту є системні передумови, які збережуть свою актуальність і після дострокових виборів.

На закінчення учасники відкритого засідання ще раз підкреслили, що справжній компроміс буде досягнуто лише тоді, коли сторони дійдуть згоди щодо необхідності завершити конституційну та провести судову реформи. Інших гарантій політичної стабільності немає. Сьогодні лідерам держави вистачило політичної волі, щоб домовитися й уникнути силового протистояння. Однак чи вистачить її завтра, коли влада зіткнеться з черговим викликом — новою коаліціадою?