Україна: поза «солідарністю скривджених»?
«Покаяння» без покаяння: до п'ятнадцятиріччя великого фільму Тенгіза Абдуладзе» — така назва статті київського історика культури Вадима Скуратівського про забуту річницю: від 1984 року стільки вже води спливло... Адже й ми були серед тих 14 мільйонів глядачів, які «ногами проголосували» за ту «останню Максиму радянського прокату — 1200 копій фільму». Історично вірно це свідчення про аудиторію від Києва до Владивостока, яку облетіла грузинська кінопритча, й «слово «покаяння» стало ледве не найвживанішим у словнику «нашої» ще безпросвітно атеїстичної держави». Це слово й справді невипадково ознаменувало крах монолітно- монументальної брехні, крах Союзу.
Почалася епоха переусвідомлення слова за словом — усього нашого словника... Тим і відрізняється від краху (історичного) скрушення (людське), що, одного разу почавшись, воно вже по суті не має кінця. Адже й увага, затримана будь-якою частиною понівеченої мови, ставить під питання не лише іменник, а й сполучник. Чому чуйний до слова Вадим Скуратiвський замість сполучника «і» ставить сполучник «без» у своїй формулі: «Покаяння» без покаяння? Відповідь дано дещо розмашисто: «Після різного роду риторичних вправ зі словом «покаяння» всі разом і кожний (?) нарізно рушили в уже тисячократ повторюваному напрямі — назад від Храму». Спробуємо без великих літер і без великих узагальнень. Є «Покаяння» і покаяння.
Останнє, згодний, не помітне на екранах. Але Вацлав Гавел і Ян Паточка не випадково наполягали на прямому зв'язку між «історичним покаянням (metanoia)» і можливістю в Європі, після катаклізму XX століття, «солідарності скрушених» («solidaritй des ebranlеs» — це ключове поняття Поль Рікер і П'єр Асснер розробляють для переусвідомлення відносин Захід—Схід).
В Україні спір про конкретні контури «солідарності скривджених» зачіпає й історичну пам'ять, і злобу дня.
Недавній репортаж про в'язницю в Черкасах привернув увагу до долі 2,5 тисячi ув'язнених. Безробіття в Україні далося взнаки й тут: три чверті ув'язнених сидять, на жаль, без роботи. Але начальник цієї «малої зони» майор А.Тарасенко зумів принаймні захистити своїх підопічних від беззаконня, «свавілля», що лихоманить країну або «велику зону», як називають її здатні порівнювати. С.Речинський, автор репортажу, свідчить: «у «зоні» діють два храми — православний і протестантський, і не діють «блатні» закони, працює клуб, бібліотека, а скоро з'явиться школа, де викладатимуть самі ув'язнені. В «малій зоні» порядок, чого, на жаль, не можна сказати про «зону велику»...»
Тяжкий молот ув'язнення «круша стекло, кует булат». Микола сів на 10 років за «розкрадання державного майна в особливо великих розмірах». Зовнішній «удар долі», крах — перейшов у внутрішнє, сердечне скрушення. Микола з іншими «зеками» створили у в'язниці храм, майор дозволив, відгукнувся священик. Допомагав Андрій, засуджений на 15 років за вбивство. «Коли я займався бойовими мистецтвами, — згадує Андрій, — моїм завданням було вразити жертву. А зараз я думаю, що вже ніколи в житті не зможу підняти руку на людину або образити її...» Подібні свідоцтва необережно й невірно механічно зводити до схеми «повернення до релігії» після краху 70-річної політики «державного атеїзму».
Мартиролог жертв більшовиків ще тільки починає міняти букву й дух наших підручників історії, міняти календарі та святці нашої пам'яті. Преса постійно витягує з архівів дані про хвилі репресій, безсистемні, системні й надсистемні, за ленінською стратегією. Скориставшись голодом 1922 року, Ленін декретував «провести вилучення церковних цінностей із найшаленішою й безпощадною енергією...» І безпощадність цієї «енергії» крокуватиме через сталінські та хрущовські шаленства в звичні масові реакції, словник, у граматику «боя, язык батарей». В умовні радянські рефлекси на «церковні цінності» й на цінності людські як такі.
Тому й прості «схеми» сьогодні скрадають реальну складність нашої «антропологічної катастрофи», затуляють «окаянні дні», затирають сліди опору... Чи згладжено їх із пам'яті?
Нас запитують європейці про події й осіб, які затверджують місце України в Європі. Серед історичних подій, що висвітлюють це місце, справедливо підкреслюють значення Гельсинського руху на захист прав людини в Україні й парадигматичний досвід таких його духовних лідерів як Іван Світличний, Василь Стус, Валерій Марченко.
У березні 1984 року київський міський суд присудив Валерію Марченку, «особливо небезпечному державному злочинцю», 15 років суворого ув'язнення. Скільки з 52 мільйонів співгромадян України помітять, що ось це 15-річчя за нашими незагратованими вікнами вже закінчилося. Замість виходу на свободу в незалежній Україні Валерій Марченко вийшов у життя вічне 7 жовтня 1984 р. у в'язничній лікарні Ленінграда. Тоді на його смерть відгукнулися телеграмами президент США, держдепартамент, папа римський. Звідки чекати відгуку тепер, у 15-річну річницю (єдину з річниць, що співпадає із закінченням даного йому «терміну»!)?
Він не встиг стати глядачем «Покаяння», але встиг сам увійти в покаянні йорданські води.. Встиг у безпам'ятній радянській пустелі випробувати на собі й засвідчити іншим про міць заклику Андрія Критського: «Душе моя, восстани, что спиши...»
Для Вірменії «Книга скорботних співів» (у буквальному перекладі — «скрушних плачів») Григора Нарекаці була зі століття в століття живим органом покаяння, діючим народним «органоном» зміни розуму й скрушення сердець. За нею лікувалися від «окаменелого нечувствия», через неї входили в Псалми та Біблію, тому й зберігали їх поруч. Для України таким органом очищення почуттів і пам'яті людей серед усіх історичних поневірянь був, як відомо, «Києво-Печерський Патерик». Про цю ключову роль «Патерика» Валерій Марченко не просто нетактовно нагадав, як це до нього енергійно робив Грушевський та інші історики. Він здійснив щодо «нової історичної спільноти радянських людей» набагато більш рішучу, прекрасну нетактовність.
Марченко виріс серед мільйонів науково-технічних дикунів, для яких переконливим різновидом подвигу залишилося хіба що прищеплення епідеміологом самому собі хвороботворного вірусу заради винаходу лікувальної вакцини. Марченко прищепив собі «вірус» Патерика й дав, напередодні другого табору, точний опис «вакцини» в своїй останній роботі «Там, у київських печерах». Грубо кажучи, він довів, що, незважаючи на всі можливі тоталітарні успіхи в мордуванні й нівеченні, так і не вдалося «видалити» в людини орган покаяння — фундаментальну здатність бути скрушеним, а не крутити.
Марченко встиг порушити численні норми цензури й табу тих років, як, втім, і цих, наших, що претендують на свій тон. Вища премія журналісту року в Україні носить сьогодні ім'я Валерія Марченка, професійного журналіста й перекладача, який іронічно знизував плечима з приводу поспішних канонізацій будь- яких імен (у т.ч. і його власного). Небагатьом сьогодні в спорі про пострадянську людину вдається стриматися від принизливого тону або цензури підозрілості. Не сповзати до однієї з двох крайнощів; ні до мстивої фантазії про локальну версію «Нюрнберзького процесу», ні до байдужого відкидання моральних колізій комуністичної епохи в Лету постмодернізму...
Але все частіше студенти прислухаються до тих, хто як «класик самвидаву», поет і критик Ольга Седакова нагадує сьогодні: «зрештою, головне завдання опору тим силам, які називають «інтегризмом», «тоталітаризмом» тощо, — це, як збагнув Дітріх Бонхеффер, «не перейняти в них їхнього презирства до людей».
