Україна, яку ми не знайшли

ПОКАЗНИК «БАЙДУЖОСТІ» — 61,4%

Україна виявляється країною, існування якої викликає протест у чверті її населення та не викликає ніяких почуттів майже в половини громадян. Україна є країною, населення якої позбавлено мінімальної єдності поглядів на її державний суверенітет. Майбутнє України незабаром перейде до рук представників покоління, для яких незалежність України не має принципового значення.

До таких невтішних висновків спонукають результати всеукраїнського опитування, проведеного Центром соціального прогнозування 1—6 серпня (опитано 1200 респондентів). Відповідаючи на запитання: «Які почуття викликає у вас святкування Дня незалежності?» — лише 23% опитаних зазначили, що відчувають гордість з приводу незалежності України. 25,4% відчувають розчарування у зв’язку з розпадом СРСР, 26,2% вбачають у Дні незалежності лише додатковий вихідний день, а 20,5% взагалі байдужі до цього дня. Таким чином, ті, хто ставиться до незалежності України негативно або байдуже, складають 74,6 відсотка українського населення! По дванадцяти роках існування України як суверенної держави це — вражаючі цифри. Дуже показовим є те, що у віковій групі українських громадян, які фактично виросли й виховувалися в незалежній Україні (від 18 до 24 років), кількість байдужих та незадоволених незалежністю України складає 71,6 відсотка.

Опитування вкотре підтвердило виразні відмінності в ставленні до державного суверенітету України серед населення різних регіонів країни. Якщо на заході пишаються здобуттям Україною незалежності 47,6% опитаних, то на півдні країни — лише 5,2%. Ці дані не містять нічого принципово нового, але варто звернути увагу на таку обставину. В загальній свідомості давно вкоренилася думка про те, що саме населення Західного регіону традиційно й стійко є носієм державницької ідеології, на відміну від Сходу та Півдня, де домінують ностальгічні настрої щодо розпаду СРСР. Однак варта уваги та обставина, що й на Заході кількість прихильників незалежності не складає навіть половини опитаних (47,6%), а кількість тих, хто відчуває розчарування з приводу розпаду СРСР (тобто займають не просто байдужу, а негативну позицію щодо незалежності України), сягає 12,3%. Це свідчить про дещо спрощене та перебільшене уявлення про ступінь «державництва» мешканців західних областей.

Неможливо навести приклад європейської країни, суверенітет якої знаходив би підтримку лише у 23 відсотків громадян. Важко собі також уявити унітарну державу, в якій погляди населення різних регіонів на самий факт існування цієї держави мали б діаметрально протилежний характер. Симптоматичним є й той факт, що особистий досвід життя в незалежній Україні майже ніяк не впливає на ступінь підтримки громадянами суверенітету їхньої батьківщини: рівень позитивного ставлення до незалежності України в тих, хто практично не має досвіду життя в іншій державі, мало відрізняється від того, що демонструють люди, які більшу частину свого життя прожили в Радянському Союзі. І хоча, зрозуміло, кількість громадян у віці від 18 до 24 років, які б сумували за Радянським Союзом, мінімальна (7,4%), саме вони дають найвищий показник «байдужості» —61,4%. Тобто ті, від кого залежатиме майбутнє України, демонструють граничну байдужість до самого факту її існування як суверенної держави.

Зазвичай низький рівень підтримки незалежності України пояснюють тим, що буцімто влада не забезпечила за роки незалежності гідного рівня життя та соціального захисту громадянам і тим самим не виправдала сподівань, що їх вони пов’язували з ідеєю державного суверенітету. Думаю, таке пояснення є слушним лише незначною мірою. По-перше, далеко не завжди люди схильні безпосередньо пов’язувати падіння рівня життя саме зі здобуттям Україною незалежності, адже аналогічна, а подекуди й гірша ситуація спостерігається й у інших пострадянських державах. А по-друге, історія наводить безліч прикладів того, як громадяни, згуртовані навколо великої національної ідеї, ладні були йти на величезні жертви заради розбудови національної держави, порівняно з якими українські негаразди — ніщо.

«ВИПАДКОВА» РЕАЛЬНІСТЬ

Тому не дивно, що часто відсутність «ідейно-політичної єдності» населення України пояснюють браком національної ідеї, яка б гуртувала навколо себе націю. Проте жодна ідея неспроможна створити саму націю, й будь-які спроби згуртувати те, що об’єктивно позбавлене внутрішньої цілісності, приречені на поразку. Україна, яка на сьогодні має усі зовнішні ознаки та атрибути суверенної держави та незалежного суб’єкта міжнародного права, досі в свідомості багатьох її громадян є чимось «недійсним», тобто попросту не існує. Здобуття Україною незалежності відбулося внаслідок випадкових зовнішніх обставин та стало абсолютною несподіванкою для її громадян: українська держава не утворилася внаслідок національно- визвольної боротьби. Україна як геополітична реальність є не результатом боротьби за національно-державне самовизначення, а являє собою територію, виокремлену в процесі адміністративно-територіального поділу Радянського Союзу, ґрунтованого, в першу чергу, на засадах народногосподарської доцільності з мінімальним урахуванням національних, мовних або культурних чинників. Тобто й за географічними, й за національно-культурними характеристиками Україна є випадковою реальністю, яка не виникла в «природний» спосіб державотворення: Україна в її нинішньому вигляді взагалі є продуктом не творення, а розпаду. Тож не дивно, що абсолютно нереалістичне бажання відродити Радянський Союз продовжує лишатися провідним вектором у свідомості значної частини українських громадян.

Ставлення до суверенітету України, виявлене під час опитування, свідчить і про очевидне фіаско, якого зазнали представники так званих «національно-демократичних» сил (небачена спроба поєднати націоналізм з демократією). Здійснювана ними впродовж понад десяти років «гуманітарна політика» призвела до катастрофічної девальвації національно- державницьких ідеалів в українському суспільстві. Навряд чи така політика могла викликати загальнонаціональне піднесення. Україна вже вкотре пережила «розстріляне відродження», з тією лише різницею, що цього разу провину на «антиукраїнські сили» не покладеш. Державницька ідеологія була скомпрометована її головними адептами, для яких незалежність України, як виявилося, стала лише засобом досягнення нездійснених у «імперському» масштабі амбіцій.

Усе це пояснює, чому впродовж короткої історії незалежної України вся діяльність, спрямована на забезпечення її державного суверенітету, походила від державної влади й не була виявом загальнонаціональної волі. Розмірковувати з приводу того, добре це чи погано, абсолютно не варто, оскільки Україна вже відбулася як така, отож має оцінюватися не з погляду бажаного, а з погляду дійсного.

А в такому разі найважливішим фактом, що був продемонстрований під час соціологічного дослідження, видається надзвичайний ступінь байдужості до державного суверенітету України. За таких суспільних настроїв влада може здійснити будь-які кроки в напрямку політичного реформування в країні, приймати рішення про вступ України чи то до ЄЕП, чи то до ЄС, абсолютно не зважаючи на настрої населення хоча б вже тому, що саме населення демонструє граничну байдужість до існування української держави як такої. Воля населення може братися до уваги значно менше, ніж зовнішньополітичні чинники, оскільки з боку Заходу або Росії спостерігається незрівнянно більша зацікавленість політичним майбутнім України, ніж з боку її власних громадян. Отож в процесі здійснення політичних реформ влада може не зважати на можливі звинувачення в тому, що її дії суперечать національному суверенітету України, оскільки в самій країні саме влада є головним носієм і гарантом суверенітету й жодної суспільної сили, яка могла б протистояти владі як «державницька», немає. Її немає й не може бути: попри гучні політичні гасла «національно-демократичних» сил, на сьогодні жодна політична партія не може запропонувати діючій владі «державницької» альтернативи, оскільки в загальнонаціональному вимірі така партія не може мати опертя і тому приречена на тимчасові успіхи в регіональному масштабі. Причому лише в тому разі, якщо програми таких політичних сил і партій не обмежуються виключно національно-державницькими гаслами. За таких умов влада може не просто діяти, виходячи з власної ініціативи, а бути переконаною, що більшість населення будь-які зміни в системі політичної влади сприйме цілком спокійно. Коли ж ідеться про конкретні кроки в процесі політичної реформи, то тут також слід брати до уваги специфіку політичної свідомості українських громадян.

БРЕЖНЄВ, ГРУШЕВСЬКИЙ, СТАЛІН, ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ...

Для з’ясування пріоритетів громадян України в сфері державно-політичного устрою під час опитування було поставлене запитання: «Який тип суспільної організації найбільшою мірою відповідає національному характеру українців?»

Відповіді більшості опитаних поділилися майже порівну: прихильників президентської республіки виявилося 34%, прихильників парламентської республіки — 32,9%. Диктатуру обрали 5,2% опитаних, монархію — 2,5%, військову хунту — 1,3%, анархію — 0,7%. При цьому 20,2% не змогли відповісти на це запитання. Наведені цифри можуть створити враження, що українці в масі своїй — республіканці, причому крайні полюси утворюють Південний регіон, де 43,4% є прихильниками президентської республіки, та Київ, де 43,3% віддають перевагу парламентській республіці. Отже, можна дозволити собі твердження, що за величезної кількості людей, які взагалі не мають жодної думки щодо цього, будь-яка зміна форми республіканського устрою в Україні буде сприйнята населенням достатньо спокійно. Більше того, сама кількість людей, що начебто виявили свою прихильність до ідеалів демократизму, ще мало про що свідчить, адже тоді важко зрозуміти, яким чином в країні, де 66,9% населення є прихильниками демократії, чверть населення бажає повернутися до СРСР, який аж ніяк не може вважатися взірцем демократизму.

Не випадково під час опитування було запропоновано ще одне запитання, а саме: «Кого з історичних діячів ви хотіли б бачити на чолі української держави?» Відповіді респондентів багато що прояснили в політичних уподобаннях українських громадян. Насамперед зазначимо, що й на це запитання не спромоглися відповісти 19,6% опитаних. Ті ж, хто відповіли, дали такі відповіді: Брежнєв — 14,8%, Грушевський — 12,9%, Сталін — 11,2%, Хмельницький — 10,2%, Ленін — 4,5%. Так виглядає перша п’ятірка. Розподіл відповідей за віком, освітою та регіоном проживання нічого несподіваного не демонструє. Очевидно, що діячі української історії набирали більші відсотки на Заході, радянські лідери виявилися популярнішими серед людей старшого віку, а більш освічені могли назвати Де Голля (1,6%), Рузвельта (1,8%), Черчилля (2,2%), Бісмарка (менше нiж 1%), Наполеона (1,2%) або Кеннеді (3,5%). Показове, однак, те, що у п’ятірці лідерів 20,5% набирають діячі радянської доби, зокрема Сталін, який має дуже високий відсоток популярності, враховуючи, що всього опитуваними було названо 25 імен. Це свідчить про те, що в свідомості українських громадян симпатії до діячів не просто недемократичного, а й відверто тоталітарного ґатунку цілком сумісні з начебто республіканськими переконаннями. Причому ці «особисті симпатії» значно красномовніші, ніж відповіді на напівтеоретичне запитання про державний устрій. Якщо взяти до уваги, що серед 25 імен зустрічаються, окрім Леніна, Сталіна та Брежнєва, ще й Андропов, Піночет, Махно, Гітлер, Бандера, Щербицький, Хрущов, Петлюра та Мао Цзедун, теза про переважний демократизм українських громадян може видатися дещо сумнівною. Безумовні симпатії виявлено до «сильних» лідерів, спроможних навести «порядок» (Маргарет Тетчер та Петра I). Загалом опитування демонструє відсутність в масовій свідомості українців образу загальнонаціонального героя, спроможного відігравати роль зразка для наслідування, класичного харизматичного лідера, здатного повести за собою націю.

Отже, 46,7% громадян України байдужі до її існування як суверенної держави, а 25,4% українського населення відчувають жаль з приводу розпаду СРСР. Понад 20 відсотків не знають, в державі з яким політичним устроєм вони хотіли б жити, 19,6% не можуть сказати, якого політичного діяча вони хотіли б бачити на чолі держави, а серед тих, хто викликає найбільшу симпатію, переважають диктатори. Сподіватися на вияви політичної волі з боку населення з такими світоглядними орієнтирами не варто. Так само не варто очікувати на будь-який спротив діям влади з політичного реформування Української держави: можна сміливо стверджувати, що ці проблеми перебувають далеко на периферії масової свідомості українських громадян. Українське населення в масі своїй з цілковитою байдужістю зустріне будь-які зміни в структурі політичної влади в разі, якщо вони не погіршуватимуть умов його безпосереднього існування. Виходячи з політичних уподобань українців, можна припустити, що сьогодні вони з легкістю відмовилися б від багатьох демократичних інституцій і прийняли б повернення до нерепресивної версії командно-адміністративної системи за умови «наведення порядку», певного покращання рівня життя та створення мінімальних соціальних гарантій. Отримані дані свідчать, що ані єдина, соборна, незалежна Україна, ані демократичні ідеали не зможуть сьогодні відіграти роль чинника, який згуртує громадян України. Більше того, з великою мірою ймовірності можна стверджувати, що взагалі жодна політична ідея сьогодні не може консолідувати націю. Саме тому в Україні неможливе виникнення загальнонаціонального опозиційного політичного руху: з одного боку, населення, яке може негативно ставитися до конкретних осіб — носіїв влади, не перебуває в опозиції до політики влади, оскільки не просто не має єдності політичних поглядів, а й значною мірою взагалі деполітизоване; з другого боку, такий стан суспільства не дає змоги будь-якій політичній силі, що декларує свою опозиційність щодо діючої влади (яка, зазвичай, теж має особистісний характер), знайти підтримку цілого суспільства, оскільки українське суспільство такого ідейно- політичного цілого собою не являє. Такий стан суспільства міг би бути абсолютно згубним у переломні історичні моменти, які потребують від нації найвищого ступеня консолідації та єдності політичної волі. Проте в умовах сучасної України, коли влада є практично єдиним реальним суб’єктом політичного процесу, не має ідейно-політичної опозиції, підтримуваної широкими верствами населення, та повністю несе на собі тягар відповідальності за наслідки політичних рішень, такий стан політичної свідомості населення дає владі величезний кредит для реалізації своєї політики як всередині країни, так і на міжнародній арені. І водночас є великим історичним викликом для неї.