Українська ідея

Сьогодні історичну ціну нашої незалежності засвідчують жебраки, безпритульні діти, безпритульні собаки і вщерть заповнені в'язниці. А також ненароджені діти — це демографічна рана, яка не загоїться ніколи, бо ненароджені вже не народяться. Хто годуватиме пенсіонерів через п'ять п'ятирічок? Стратегічні плани розвитку на 10 чи 17 років є фарсом у країні, бюрократична верхівка якої зубами тримається за напівзаконні чи й протизаконні привілеї. Держава і народ потребують термінової соціальної реабілітації. Вона можлива за умов зустрічного руху народу до влади й влади до народу. Саме такий рух відрізняє ефективний державний менеджмент від безплідного адміністрування. Чуємо, одначе, багато розмов про два народи — «правобережний» та «лівобережний». Маючи однакову душу, послуговуються різними мовами і слухають різних пророків. Розкол України по Дніпру має історичні витоки, але не має історичної перспективи. Об'єднання є не лише бажаним, але й можливим. Проте — так сталося — ні гасло, ні ідеологія, ні партія не можуть його спричинити. Народ чекає особистості- інтегратора (президента), світогляд якого органічно поєднує жорсткий прагматизм і національний романтизм. П'ЯТЬ ПЕРЕДУМОВ ПОСТУПУ

Найбільших успіхів у XX ст. домоглися країни, суспільство в яких спиралося на чотири засадничі позиції: християнську мораль, соціал-демократичну ідеологію, природоохоронну (зелену) етику і комп'ютеризацію виробництва та освіти. Дещо відмінні реалізації цих чинників маємо, скажімо, у ФРН і США, але це не підважує загальної схеми. Україна у XXI сторіччі мусить тягти за собою вантажі іншого ґатунку. Це, по- перше, деморалізований народ, схильний водночас і до анархії, і до безмежного конформізму («зсученості» на тюремному жаргоні). Це, по-друге, інтелігенцію, яка значною мірою втратила роль духовного стрижня нації, перетворившись на посередника між народом і номенклатурою. Це, по-третє, сама номенклатура, більша частка якої в радянські роки не мала розуму й совісті, а нині позбулася ще й страху. Четвертим, найнебезпечнішим, тягарем є найвищі державні посадовці, які народу не бачать, інтелігенцію зневажають, а номенклатури бояться.

П'ятою передумовою поступу є чітка національна самоідентифікація й консолідація людності на етнічній чи поліетнічній основі (відповідно етнічна й політична нація). Остання (за порядком викладу, а не за важливістю) передумова в Україні є такою ж нереалізованою. Як і першi чотири. Обов'язковою для самоідентифікації є національна (для нас – українська) ідея. МАЛОРОСІЙСЬКИЙ ФАНТОМ

Як учить нас Берклі, esse est percipi — бути — значить сприйматися. Існує лише те, що сприймають. Сущим є лише той, кого сприймають. Кожен сущий бачить себе очима тих, що на нього дивляться. В українців і під польським, і під російським урядуванням генерувалося відчуття меншовартості, котре віддзеркалювало ставлення до українців їхніх гнобителів. Сприйняте під батогом, таке ставлення з часом набуло рис власного світогляду. На цьому підмурку виникли сім варіантів національної соціопатії.

Пасивне малоросiйство , сутність якого є пристосування до ситуації, сприйняття її як одвічної та довічної. Пристосуванець – малорос за столом може заспівати про женців і Дорошенка. Коли ж дійде до вибору, почухає потилицю і віддасть дитину до російської школи – забрав чорт Івася, хай бере й колиску...

Пасивне малоросійство має, так би мовити, виробничий (а радше – кар'єрний) характер. Україна для номенклатурника не батьківщина, а службовий кабінет.

Малоросiйський мазохiзм – безперервні плачі на тему «як нас мучили». Такі плачі, лишаючись головною сутністю світогляду мазохіста, не спричиняють до дії.

Ритуальне малоросiйство є підмурком не плачу, а співу чи танцю. «Гоп, мої гречаники...» – а більше й нічого.

Малоросiйський шовiнiзм: нас гнобили – і ми будемо; нас убивали – і ми вб'ємо; нас – оті, а ми – отих (і все це на 90% — тільки риторика).

Малоросiйська сентиментальнiсть – навіть наші очевидні вороги трактуються як «воріженьки». Лихо, горе, сваволя, а малорос не хапає наволоч за барки – переплаче, переспіває... ото й усе.

Малоросiйськ е яничарство – агресивне до всього, що нагадує хохлові про його походження, насамперед – до української мови.

Жоден з малоросійських фантомів (і всі вони сукупно) не є плідною основою для формування української ідеї. Можна сказати жорсткіше: об'єктивно малоросійство є різновидом антиукраїнства. УКРАЇНСЬКИЙ МІФ

Маючи замало підстав, щоб утішатися сьогоденням, відштовхуючись від шляхетних поривань і любові до свого народу, український міфотворець на свій розсуд перечитує й переписує нашу історію. «Трипільська культура то є, власне, українська культура; християнство Київська Русь сприйняла безконфліктно і радо; Запорізька Січ і реєстрове козацтво завжди опікувалося простим народом; гетьмани мріяли якнайскоріше полягти за нашу державність і ніколи не ставили своїх особистих інтересів вище від загального добра; батько Грушевський був видатним політиком, а більшовики окупували УНР зовсім не через той рожевий пацифізм; УПА має за собою лише шляхетність і самопожертву – і жодного кривавого шлейфу...» Що ще? Книгозбірня Ярослава Мудрого, Роксолана, скарб Павла Полуботка? В кожному з цих міфів є правда, напівправда й неправда. Їх пропорції мають визначити історики. Але жоден iз них не став і не стане дієвим складником української ідеї, оскільки кожна національна ідея базується не на знаннях, а на емоціях. З цієї ж причини підмурком української ідеї не можуть стати «міфи про майбутнє» – плани «про розбудову держави» і прийдешнє благоденство її громадян. Навіть перші п'ятирічні плани в СРСР, пропаганда яких спричинила до небаченого колективного психозу, швидко втратила своє світоглядне значення; в останній період радянщини слово «п'ятирічка» набуло глузливо-лайливих відтінків. Соціальний психоз має велику, але короткотермінову силу. А мляві плани про перетворення напівголодної України у напівситу взагалі безперспективні, якщо йдеться про національну ідею. УКРАЇНСЬКА ЛЕГЕНДА

Дитина народжується з кількома десятками рефлексів та величезним «порожнім» мозком, який «наповнюється» при взаємодії зі світом. Перший етап психологічного розвитку полягає у формуванні відчуття «Я» і «не – Я». На другому етапі формується психологічна конструкція «Я» і «Ми». Якщо перший етап визначає окремішність (індивідуальність), то другий є передумовою відчуття спільності (соціальності). Третій етап розвитку особистості полягає у формуванні відчуття «Ми» й «Вони». Отже, йдеться про виникнення психологічної моделі міжетнічних стосунків. Протилежними різновидами цієї моделі є ксенофобія та космополітизм. Повноцінна індивідуалізація є передумовою здорового відчуття національної спільноти. Розвинена національна свідомість спричиняє виникнення культурного космополітизму.

У цьому контексті нацiональна iдея є iнструментом формування особистостi . Діючи на високочутливу, але не раціоналістичну психіку дитини кількох перших років життя, вона не може бути знанням, але мусить бути почуттям, емоцією, чинником підсвідомого засвоєння. Національна ідея вростає в людину так, як вростає національна мова – не зі словників, а із живих слів. Це і добре, і погано. Добре тому, що національне самоусвідомлення, якщо воно сформувалося, майже не підлягає подальшому викривленню за будь-яких життєвих обставин. Кожен, хто за першi 5–6 років життя всмоктав українство, збереже його ауру до смерті. Але це й погано, бо те, що вкарбувалося в психіку, може бути i справжнім українством, і меншовартісними візерунками малоросійства чи хохляцтва. Відтак нацiональна iдея є плiдною тодi, коли вона концентрує етнiчний та iсторичний позитив , коли вона солодка, як материнське молоко, і всюдисуща, як повітря. Знаємо, одначе, що етнічні та історичні джерела кожного народу не є кришталево прозорими. Абсолютний позитив, про який йшлося вище, можливий лише тоді, коли ігнорується все, що йому суперечить. Це є неприйнятним для історика, але обов'язковим для дієвості національної ідеї. нацiональна iдея є легендою , а не переліком дат, поразок, перемог, планів і побажань. Дуже сумно, але українська національна легенда – принаймні у свідомості багатьох українців – має забагато аморфності й замало емоційної сили. Українську ідею і українську державу маємо творити водночас. Так, зрештою, стояла справа для багатьох держав і націй. Наше нещастя в тому, що беремося до цієї роботи із запізненням на кілька століть.

Шаровари й булава заслуговують на почесні місця в українських музеях. Але етнографічне малоросійство не є і не буде чинником історичного поступу. Принципово іншою є ситуація, коли йдеться про українську мову. В ній наша сила – потенційно необмежена і не залежна від політичної кон'юнктури. Ми чекаємо на президента, який триматиме видання рідною мовою часописів, підручників і віршів під особистим контролем. І не будемо забувати, що для розвитку українських культурних інституцій генерал – гетьман П. Скоропадський зробив більше, ніж гуманітарії, які очолювали УНР.