Українська специфіка

Ми — українці.

Спробуємо визначитися з цим поняттям. Безумовно, ми — люди, якась частина «людей розумних», що проживають на території під назвою Україна. Але таке визначення справедливе тільки на рівні фізіології. Отже, ми — частина людства, чимось від інших відмінна. І відмінність ця вельми істотна. Інакше взагалі не було б сенсу в таких утвореннях, як держави.

Крім зовнішніх відмінностей, як розріз очей або колір шкіри, навіть крім мовної відмінності, є щось значніше, що відбивається на організації життя, що формує культуру, потреби соціального плану, економіку, політику, особливості освіти й виховання дітей, особливості сприйняття інформації та реакції на неї. Це невидимий внутрішній духовний світ, який проявляється у всіх сферах життєдіяльності, спосіб мислення, менталітет народу, «загальний дух народу» (за Монтеск’є).

Менталітет народу формується під впливом цілого комплексу чинників: кліматичні особливості, релігія, закони, принципи правління, традиції, звички і т.п. Змінити менталітет народу не під силу окремій людині або групі людей. Він носить, на думку вчених, об’єктивний характер.

Звідси витікає дуже важливе положення, доленосне для кожного народу. Керівництво народом, управління ним, повинно ВІДПОВІДАТИ його менталітету. Тільки таке правління буде зрозумілим народу як щось саме собою зрозуміле, що не вимагає пояснень і тлумачень. Тільки таке правління може бути дійовим, ефективним, може сприяти розкриттю й реалізації можливостей конкретного народу. Тільки таке правління може бути демократичним за суттю, за визначенням. Владою не знеособленого масиву людей, а народу, обумовленою його менталітетом.

Отже, не можна казати про демократію у відношенні до того чи іншого народу як про щось загальне, універсальне, застосовне до всіх народів взагалі й до конкретного народу зокрема.

Зрештою, цей висновок настільки очевидний (принаймні, вченим), що це знайшло своє відображення в «Політологічному енциклопедичному словнику» за редакцією Ю. С. Шемшученка, Київ, «Генеза», 2004 р., стор. 139, де чорним по білому написано, що «Демократичність влади полягає в її відповідності внутрішньому єству демосу».

Але, на жаль, очевидність цієї сентенції, як демонструє українська дійсність, абсолютно не означає, що українські політики сприймають її як керівництво до дії. Швидше навпаки. У своїх спічах, у своїх зверненнях до народу вони використовують поняття демократії як деякий стандартний набір свобод, які сприяли більшій ефективності державного правління в якій-небудь країні і, як наслідок, підйому рівня життя народу в ній.

Ось чого українські політики не договорюють, так це те, що ця ж «еталонна» демократія в ще більшій кількості країн не привела до бажаних результатів.

Яскрава ілюстрація до сказаного — сьогоднішня політична криза в Україні. Якщо договорити те, чого не договорюють обидві сторони, то все стає ясним, як день.

Теоретично, надмірна концентрація влади в руках одного правителя небезпечна сповзанням до диктатури. Але різкий перерозподіл влади від всенародно обраного президента до прем’єр-міністра, що обирається (або затверджується) обмеженим невеликим колом осіб, може привести суспільство до дезінтеграції, розділу, розпаду, громадянської війни. Микола II — Російська імперія, М. Горбачов — СРСР. Щонайбільше, такий перерозподіл — це крадіжка частини демократії як влади народу. А в умовах України такий перерозподіл неприйнятний взагалі, оскільки в нас поки ще не створена система державної влади, що відповідала б менталітету українського народу, тобто система стримань і противаг, громадянське суспільство.

І причина такого стану речей в тому, що політикам він вигідний.

Якщо, наприклад, формування менталітету типового американця відбувалося в жорстких, навіть жорстоких природних умовах, то це сприяло становленню не поета й не філософа, а жорсткого прагматика, віртуозного конструктора, винахідника.

Природні ж особливості України екстримом не рясніють. Родючі землі, порівняно м’який клімат, віддаленість від епіцентрів можливих руйнівних землетрусів, повеней, цунамі й тощо. Одне з рідкісних місць на земній кулі, де земля щедро винагороджує свіх обробників. І не потрібно нічого винаходити — знай орати, засівай, збирай урожай. Це формує в українця поняття про працю як про традиційний монотонний процес. Чим більше й інтенсивніше трудишся, тим вище твій добробут. Коли вже тут винаходити. Та й навіщо. За рідкісним винятком, плоди твоєї праці дадуть можливість тобі дожити до наступного урожаю. Звичайно, розвитку особистої заповзятливості це не сприяє. Адже питання тільки в тому, скільки землі в українця і скільки в нього сил для її обробки.

Оскільки українська земля це ніяк не випалена сонцем прерія, то і в орачах вона недоліку майже не знала. Ця обставина знижувала до мінімуму можливість українця розширити свій наділ, не зачепивши інтереси інших власників. Отже, підвищення добробуту українця досягалось також через бережливе, дбайливе господарювання й обмеження споживання, обмеження витрат.

Низькопродуктивний, важкий характер праці сприяв залученню в цей процес усіх членів сім’ї (за винятком зовсім маленьких дітей). Для здійснення керівництва, належного підкорення дітей батькам у сім’ях культивується повага до старших. Терпимості, покірливості вчить і релігія. У таких умовах радість українцю приносить не стільки сам процес праці, скільки його результати. А ось душа українця відпочиває в дозвіллі, пісні, дотепному слові, красі житла й одягу.

Недивно, що в результаті американці — це демократи в ставленні один до іншого й кожний до самого себе. Адже за рахунок особистої заповзятливості стати багатим може кожний з них. Так само, як і відстояти своє право через профспілки, через закон.

В українця ж співвідношення «бідний — багатий» змінюється менш динамічно, якщо він працює за законами або правилами. Куди швидше відбувається збагачення за рахунок використання сили й влади. Але такий спосіб швидше виключення, ніж правило. «Причесаний» вихованням українець частіше вибирає підвищення свого освітнього рівня, який, на його думку, може допомогти піднятися соціальними сходами. Тобто, українець живе значною мірою в координатах ієрархії, автократії.

Якщо американцю для самореалізації просто необхідно не заважати, забезпечити високу міру свободи індивідуальності. То в умовах України це не може спрацювати в принципі. І не працює.

Прикладів — пітьма. Навіть притому, що перенесення американського досвіду супроводжується й фінансовою підтримкою через різні фонди. І навіть у сфері найближчої серцю американця — підприємництві. Скільки було спроб в Україні зробити масовим підприємництво за допомогою бізнес-інкубаторів? За образом і подобою американських, що фінансуються в основному через океан. Масовим це явище так і не стало. Оскільки розраховано на американця. Так, це інформаційно-консультаційна допомога і з ведення обліку, і юридична, і низькі ставки орендної плати. Але це допомога вже готовому підприємцю по духу, вихованому так із дитинства. Дуже невеликий відсоток українців сьогодні готовий до такого входження в бізнес.

Проте значно більшою мірою помножила ряди українських бізнесменів спрощена система оподаткування (спасибі пані А. Кужель). Бо дала чіткий, простий метод податкового обліку. Ось він, здавалося б, золотий ключик до створення середнього класу в Україні. Організувати так само подачу інформації в технологічній, інноваційної, у відносинах із державними органами і т.п. сферах, розвивати альтернативне банківському кредитування на основі взаємної довіри й поваги.

Але тоді будуть порушені інтереси олігархів (читай — владоможців, політиків). Доведеться підвищувати реальну зарплату робітникам на своїх підприємствах, а там і майбутні конкуренти підтягнуться зі здорового бізнес-середовища. Суцільний головний біль. Основна маса народу стане заможнішою, отже, її інтереси оплачувані із збільшених прибутків, будуть усе більше й більше представлені у владі. І ігнорувати їхні інтереси, як це відбувається сьогодні, буде все важче. А там, дивись, і зовсім зажадають відділити фінансування політики від управління економікою.

На щастя для українських політиків, український народ не вміє будувати, конструювати свій захист від наступу недбайливих державних управлінців і ганебних роботодавців на свої права. Уміє тільки плакати й сподіватися на Бога. Їх, політиків, дуже влаштовує формальна присутність у країні свободи слова, підприємництва. Формальна, бо в убогих (наймані працівники й пенсіонери за рідкісним винятком) і винних перед податковою (до введення спрощеної системи обліку це були всі підприємці України, усі 100%!) реально ці свободи дуже урізані, щоб взагалі про них казати.

Їм, політикам, вигідно роздати мізерні блага й не варті ламаного гроша великі популістські обіцянки перед черговими виборами, а не займатися організацією нормального ринку в Україні, не давати можливості українцю заробляти самому й тим самим підвищувати свій добробут, своєї сім’ї і, зрештою, — України.

А сьогодні немає навіть передумов для створення системи державної влади, що відповідала б очікуванням і потребам українця. Зрозуміло лише одне, що ця система влади повинна бути швидше автократичною, ніж ліберальною. Державне регулювання у сфері підприємництва повинне бути вагомішим. Але державний апарат повинен працювати не на удушення, репресії, а на результат — безперервне реальне підвищення добробуту народу.

Такий стан речей в Україні вигідний і США, і Росії, і ще цілій низці країн. Когось із них цікавить «викачка» мозків дешево, інформатизація своєї економіки за рахунок проданих в Україні комп’ютерів позавчорашнього дня. Когось — кваліфіковані дешеві руки. Когось — ринок збуту товарів, м’яко кажучи, низької якості.

Але відмінність політиків цих країн від українських у тому, що вони так діють у відношенні до України в інтересах своїх виборців, своїх співвітчизників. Українські ж політики — переважно — у своїх діях «незалежні» від інтересів українців.

Що ж може змінити ситуацію в Україні на краще? Надія, що сподівання на Бога всього народу таки не залишаться непоміченими, і до влади прийде неабиякий патріот своєї країни з мотивацією роботи на результат? І що за його дорученням і під його керівництвом українські вчені-суспільствознавці у взаємодії з політиками і з народом сконструюють справжню демократію для українського народу? А чи воїн один у полі?

Спочатку, напевно, варто самих себе перевірити на патріотизм. Чи варті ми того, щоб політики нас почали поважати й зважати на нашу думку?

Шанс бути почутим у коридорах влади після виборів рівний нулю. Отже, у нас є невеликий період передвиборної гонки. До того ж сьогодні склалася така ситуація у владі, що домовлятися їй між собою все важче.

Висловити свою думку народ може через соціологічні опитування, які, за зрозумілими причинами, політиків дуже цікавлять перед виборами.

Якщо всі респонденти цих опитувань на запитання: чи прийдуть вони на вибори — відповіли, що не прийдуть, доки політичні партії та блоки, які хочуть бути представленими у владі після виборів, не представлять широкій громадськості своїх проектів, що дозволяють народу впливати на владу після цих самих виборів.

Тобто, засідання уряду і його контакти з президентським оточенням повинні стати відкритими для всього народу в режимі реального часу. Тобто, політики розроблять і представлять народу систему фінансування політиків при владі, що блокує використання бюджетних коштів і дає можливість забезпечити реальну конкуренцію в більшості галузей економіки. І це повинні бути не «фігові листочки» формальних президентських і міністерських зарплат. «Дешеві» керівники народу дуже дорого обходяться.

І не потрібно кивати на інші країни. В Україні кумівство й корупцію вижити неможливо внаслідок ментальних особливостей. Але ці явища повинні бути контрольовані результатом управління. За невиконання цього проекту в термін, політики автоматично повинні йти на нові вибори.

Висунення умови політикам для приходу народу на вибори не ставить жодну з політичних сил у краще або гірше, порівняно з іншими, становище. Мета — підвищення ефективності державного управління в Україні.