Українські медіа: пошук «платформи»

Чи змінила Революція Гідності «сітку мовлення»? Чи змінився взагалі порядок денний українських медіа після початку війни? Чи солідарні наші журналісти в принципових питаннях? Зрештою — що показала свіжа дискусія довкола звіту представника із питань свободи засобів масової інформації Організації з безпеки і співробітництва в Європі Дуні Міятович, яка, до речі, розпочалася з глибокої публікації-аналізу у «Дні»? Нагадаємо, що десятки найпопулярніших вітчизняний сайтів минулого тижня написали про те, що «в ОБСЄ назвали Україну лідером в Європі за кількістю порушень прав журналістів», не прочитавши сам документ. А там, як проаналізував «День», виявилося, включили залякування журналіста Миколи Семени в Криму, розслідування діяльності Марії Столярової, Ігоря Шувалова — до утисків медіа в Україні. Натомість — немає жодного слова про обстріли кореспондентів у зоні АТО.

Не отримавши чітких відповідей та позиції, як дехто вважає, типових журналістів із цього питання, українська медіаспільнота переключилася на іншу тему — обрання нового складу Комісії журналістської етики (КЖЕ). Нагадаємо, відтепер головним експертом із журналістської етики став телеведучий і радіожурналіст Андрій Куликов, відомий (крім всього іншого) своїми «вояжами» в «ДНР» та участю в телемості «ДНР» — Україна». В експертів постає питання — чи потрібно взагалі створювати етичну комісію на «Грибовицькому сміттєзвалищі», якою є наша медіасфера?

Отож, відомі медійники — Наталія Іщенко, журналіст, авторка «Дня»; Сергій Моругін, експерт із медіакомунікацій; Ольга Лень, головний редактор сайта NEWSru.ua, блогер та заочно через скайп — Гліб Головченко, директор Коледжу преси та телебачення, генеральний продюсер ТК «ТАК TV», а також Ігор Яковенко, російський журналіст, колишній секретар Спілки журналістів Росії, автор «Дня», зустрілися у стінах нашої редакції, щоб разом із журналістами видання обговорити актуальні проблеми медіасфери і спробувати знайти відповіді на головне запитання: чи готове медіасередовище до відвертої розмови та пошуку спільних сенсів у країні, проти якої ведеться «гібридна війна» з використанням «інформаційних військ» агресора?

Ми запросили до участі в заході в.о. голови Національної спілки журналістів України Сергія Томіленка, виконавчого директора Інституту масової інформації Оксану Романюк та керівника ГО «Телекритика» Наталю Лігачову, однак з тих чи інших причин вони не прийшли. «День» готовий надати газетну площу для висвітлення їхньої позиції з порушених тем.

«Українська журналістика має багато проблем, — коментує «Дню» журналіст, постійний автор нашого видання Наталія ІЩЕНКО. — По-перше, можемо констатувати розділення журналістського середовища за одним критерієм: одна частина медіаспільности вважає, що вона по-перше є громадянами України, а потім уже журналістами або медіаактивістами. Друга частина медіаспільноти вважають, що вони є тільки професійними журналістами, і не асоціюють себе в першу чергу з громадянами України. Це важлива різниця, і на цьому підґрунті базуються і інші протиріччя. Журналісти мають або домовитись про єдину платформу, або, як мінімум, погодитися, що таких платформ є дві, і вони мають бути представлені в медіаполі, на міжнародній арені, і у відносинах держав, тому що дивна ситуація, коли, наприклад, Міністерство інформаційної політики воює з волонтерським проектом «Миротворець», який, до речі, зареєстрований як ЗМІ та який має на меті обстоювання українських державних інтересів. А з іншого боку, досить дивно виглядає, коли найбільша професійна національна спільнота — НСЖУ підтримує позицію міжнародних установ, яка є, м’яко кажучи, нейтральною до українських державних інтересів. Немає командної гри, консолідації, спільних принципів. Найважливішим після цього розколу є розмивання поняття журналістських стандартів, адже під цю дефініцію підводять, що кому заманеться. Звичайно, треба виробити або єдиний погляд, або погодитись, що таких поглядів є кілька. Не може бути єдиний стандарт для мирного життя, і такий же для журналістики під час війни, і «здорова» частина журналістів це розуміє».

Найцікавіші думки з круглого столу «Українська журналістика: пошук платформи» читайте у завтрашньому номері видання, в рубриці «Прес-клуб «Дня».

«ДВІ КРАЇНИ — ДВІ РІЗНІ ПРОФЕСІЇ»

Iгор ЯКОВЕНКО, російський журналіст, екс-генеральний секретар Спілки журналістів Росії (1998—2009 рр.), блогер «Дня»:

— Із цікавістю ознайомився з матеріалами зустрічей представників журналістських організацій Росії й України під егідою ОБСЄ.

Той окремий випадок, коли відторгнення починається із заголовка: «Дві країни — одна професія». Це яка ж професія у переважної більшості тих, кого представляє нинішня Спілка журналістів Росії?

Триває інформаційна війна. Вона асиметрична. Так само, як і та війна, яку путінська Росія веде проти України ось уже скоро три роки. Українських солдатів і добровольців у Росії немає, а російські військові і «добровольці» постійно вбивають громадян України. Українські телеканали в Росії не ведуть мовлення, а російські ЗМІ, як і раніше, в Україні продовжують розкладати населення брехнею і провокаціями.

Позиція СЖР — це позиція обслуговування путінського режиму. Мати справу з цією конторою означає для українських журналістських організацій зрадити не лише інтереси своєї країни, а й цінності професії.

Виважену позицію щодо путінської пропаганди зайняв Європарламент, який заявив про свою готовність протистояти їй як загрозі нарівні з пропагандою з боку терористів «ІДІЛ».

Називати співробітників переважної більшості російських ЗМІ, перш за все співробітників федеральних телеканалів, журналістами — це образа професії.

Є дві країни: Україна і Росія. Вони дуже різні. І професії теж різні. В Україні є журналістика. У Росії теж є, але дуже мало. І вже точно, що СЖР її не представляє.