Українців лякають «екстремізмом»

Нещодавно народний депутат України від Партії регіонів Вадим Колесніченко вніс до парламенту проект закону «Про протидію екстремізму» (реєстраційний номер 9156). Поява подібної нормотворчої пропозиції є симптоматичною. Що більше, на застосування терміна «екстремізм» у політичному лексиконі влади очікували, особливо після мітингу опозиції в Києві на День Незалежності. Не лише на раціональному рівні, а й на рівні відчуттів. Маховик повернення до радянських зразків набрав обертів, і панівна сила бере на озброєння все більше відповідних пропагандистських і юридичних кліше. Для тих, хто не пам’ятає або не вивчав подій кінця 80-х-початку 90-х років минулого століття, нагадаємо, що екстремістами компартійні функціонери, а з ними і підвладні журналісти, називали учасників рухів за демократію і незалежність України пізніх років горбачовської перебудови. Власне, завдяки яким наша країна з’явилася на мапі світу.

Якщо говорити про запропоновані Колесніченком правові (?!) дефініції, особливо щодо ключових понять «екстремізм» та «екстремістська діяльність», то вони виглядають вельми розмитими. Зокрема, перелік видів останньої складається з дев’яти абзаців і зараховує до них навіть такі формулювання, як «сприяння», що на практиці неможливо чітко класифікувати. До екстремістської діяльності пропонують зарахувати і, увага (!), порушення таємниці голосування, поєднані з насильством чи погрозою його застосування. Тобто сферу закону про екстремізм заздалегідь поширюють на виборчий процес. Чи не для того, щоб позбавити громадян можливості впевнитися у чесності виборів? За бажання під більшість його формулювань можна «підігнати» будь-яку опозиційну роботу або цілком мирний протест проти ухвал Президента, Верховної Ради, уряду, місцевих органів самоврядування. А що це на думці у влади, сумніватися не випадає.

Хтось скаже, що подібні застороги зайві, і народним депутатом керують тільки шляхетні наміри. Сам він у пояснювальній записці стверджує, що ця ініціатива викликана проявами насильства під час масових демонстрацій у Греції, масових погромів, учинених кілька років тому у Франції і відносно недавно у Великобританії. А публічно пояснював свою позицію тим, що в Україні останнім часом спостерігаються явища, які можна розцінити, як екстремістські: перекриття вулиць, масові зіткнення з міліцією. Важко позбутися враження, що у Колесніченка перед очами витав привид нових демонстрацій за зразком подій у Києві 24 серпня. Але подібна мотивація не витримує серйозної критики: в Англії недавні бунти, невиправдано жорстокі і руйнівні, спалахнули у відповідь на дії поліції і не мали чітко окреслених політичних вимог, навпаки, супроводжувалися погромами і мародерством. Схожа ситуація була свого часу і у Франції. Якщо згадати недавні події в низці арабських країн Близького Сходу, то очевидно, що більшості населення просто остогидли «вічні» президенти і лідери, які за десятиліття свого правління набули мільярдних статків, пограбувавши власні народи. Чи не такий поворот найбільше турбує чинну владу?

До речі, лідери незалежницьких і демократичних рухів кінця 80-х-початку 90-х років минулого століття, яким тодішня влада ліпила ярлик екстремізму — В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, багато інших діячів, — не закликали до погромів, захоплення урядових будівель: акції, які вони очолювали, мали мирний характер. Голодування студентів 1990 року, яке наблизило незалежність України, було цілком мирним. Такою ж вийшла і помаранчева революція. Акція «Україна без Кучми!», яка переросла в іншу — «Повстань, Україно!», захлинулася після штурму демонстрантами міліцейських кордонів.

Згаданий законопроект, хто б і як не обгрунтовував потребу його ухвалити, видає страх влади перед масовими протестами громадян, можливість подій, подібних помаранчевій революції, вочевидь, досі їх жахає. Детальний правовий аналіз його належить зробити опозиційним депутатам, які є фаховими юристами. У будь-якому разі у демократичної громадськості — досить підстав для занепокоєння.

КОМЕНТАР

Микола КОЗЛОВЕЦЬ, професор кафедри філософії Житомирського державного університету ім. Івана Франка, доктор філософських наук:

— На перший погляд, начебто можна лише вітати ініціативу народного депутата Вадима Колесніченка щодо намірів законодавчого врегулювання цієї сфери суспільного життя. От тільки постає питання: що ж мають на увазі під екстремізмом? Адже під запропоновані законодавцем «правові дефініції» фактично підпадають будь-які акції протесту громадян, серед них і проти неправомірних дій влади будь-якого рівня чи чиновників, навіть на захист територіальної цілісності країни, заперечуючи тим самим їхні конституційні права на захист своїх інтересів. Досить згадати святкування 20-ї річниці незалежності України в Києві, коли влада, аніскільки не соромлячись і виходячи далеко за межі пристойності, намагалася нав’язати киянам свій «сценарій» святкування, влаштувавши тим самим конфронтацію. Поділяю думку тих, хто вважає, що ініціатива депутата-регіонала радше спрямована на згортання демократичних процесів, прав українців обстоювати свої інтереси з використанням масових виступів, оскільки діалогу влади і народу, парламентської більшості й опозиції аж ніяк не спостерігається. Ухвалення такого закону може постати своєрідним «правовим» виправданням застосування владою сили проти будь-яких акцій протесту громадян. Треба брати до уваги й те, що зазначені настрої в суспільстві зростають. А в умовах браку справжнього діалогу влади з народом, неврахування інтересів мільйонів українців, акції протесту залишаються чи не єдиним засобом звернути увагу на їхні проблеми.

Зазначу, що й численні висловлювання В. Колісниченка (як і багатьох його колег по партії й парламенту) багато в чому мають екстремістський характер і прямо підпадають під дію запропонованого закону. Адже в ідеологічному плані екстремізм відкидає будь-яке інакомислення, намагаючись жорстко затвердити свою систему політичних, ідеологічних або релігійних поглядів, нав’язати їх опонентам за всяку ціну, вимагає від своїх прихильників сліпої покори і виконання будь-яких, навіть відверто абсурдних наказів та інструкцій.

Соціальний екстремізм виявляється у маргінальному середовищі, живиться невизначеним становищем людини, її несталими поглядами, браком самоповаги або ігноруванням її прав, у спільнотах з низьким рівнем культури або з деформованою і нецілісною культурою, що пропагують ідеологію насильства і моральну нерозбірливість у засобах досягнення цілей. За статистичними даними, 2-3% людей є постійними носіями агресії в суспільстві, а приблизно 10-15% — піддаються впливові ідеології і пропаганди екстремізму. До чинників, які породжують екстремізм у суспільстві, належать соціально-економічні кризи, деформація політичних структур, брак загальнонаціональної ідеї, цілей розвитку країни і суспільства, нерівноправність і пригнічення етнічних груп, падіння життєвого рівня великої частини населення, матеріальна нерівність, занепокоєння, страх перед майбутнім, придушення владою опозиції та інакомислення, амбіції лідерів політичних партій і соціальних груп та ін. Тому чи не доречніше було б народним депутатам (як і владі загалом) провадити профілактику екстремізму, спрямувати свої зусилля на зниження напруженості, підвищення життєвого рівня українців, подолання кричущої нерівності, забезпечення належного представництва інтересів усіх верст населення у представницьких органах влади (а не лише кланово-олігархічних груп), на послаблення ролі факторів, що провокують екстремізм, і підвищення стійкості особистості до їх впливу, формуванням толерантної свідомості (чого особливо не вистачає деяким народним обранцям, зокрема й ініціатору законопроекту), вихованням патріотизму. Адже соціальною базою екстремізму є насамперед маргінальні і знедолені верстви суспільства, що відчувають незадоволення своїм становищем і непевність у майбутньому.