Уроки байдужостi

Три роки тому Росія в деяких районах Луганської та Донецької областей організувала так звані референдуми. Назвати ці флешмоби референдумами в розумінні волевиявлення народу — не просто важко, а й неможливо. Надруковані ксероксом папірці із запитанням про відокремлення від України начебто мали іграшковий характер, але з огляду на те, що Донбас на той час уже активно насичувався російською воєнною технікою, наміри окупанта були явно серйозними.

12 травня, одразу після «референдуму», я робив аудіозаписи розмов бойовиків по радіо Zello на каналі «Луганское войско». Які були настрої у тих, хто ще вчора в піднесенні кричав не просто за відокремлення Луганська від України, а за приєднання українських земель до Росії? Відчувалося розчарування. Перше — ніхто у світі, в Україні (та й мало хто в самому Луганську) серйозно не поставився до цього заходу, який хоч і мав усі ознаки злочину проти держави, все одно, по суті, був очевидною фікцією (щоправда, це не заважає зараз дорікати луганчанам і донеччанам фразами: «ходили на свій референдум!»). У спустошеному Луганську просто не могло бути проведено жодного референдуму — в місті майже не було людей. Тому для картинки, яку транслювали російські ЗМІ, кількість дільниць було зменшено в рази, щоби збільшити щільність присутніх. Та й це не допомогло. Щільність потоку людей збільшилася зранку і через кілька годин помітно вщухла.

ВИРОК СОБІ. «РЕФЕРЕНДУМ» В ДОНЕЦЬКУ 11 ТРАВНЯ 2014-го / ФОТО РЕЙТЕР

Саме місто перебувало в страху. Фактично «волевиявлення» відбувалося під стволами автоматів. Пізніше, 2 листопада, коли російські бандити проводили «вибори» самих себе, вони стали більш винахідливими. В голодному Луганську для забезпечення явки вигадали не що інше, як «народні картки». Ці картки, з одного боку, давали право на отримання продовольства, а з другого — наявність такої картки, умовно кажучи, засвідчувала лояльність окупанту. Мовляв, факт участі у «виборах» засвідчував визнання окупаційної влади. Але ще у травні 2014-го бойовики самі визнавали в перемовинах — місцеве населення не розгойдується. Воно й не дивно — Луганськ ніколи не був буремним. Навесні ж 2014-го Луганськ взагалі був наляканим. Навіть активна частина населення воліла перечекати, сховатися, виїхати на певний час геть із міста (почались перші розправи над проукраїнськими активістами). Люди брали з собою по кілька літніх сорочок, гадаючи, що все скінчиться за кілька тижнів, і вирушали «на моря». Відчуття тривоги й літнього сну. Поверталися луганчани вже в остаточно окуповане місто.

Член Старобільської громадської організації «Воля» Володимир ГРИГОРЕНКО, котрий у ті травневі дні зберіг зірваний проросійським натовпом український прапор у Старобільську, коментує «Дню»: «І до тих подій, і зараз я можу впевнено сказати, що найбільша наша біда — це байдужість. Я маю на увазі байдужість більшості населення, його апатичність. Люди не цікавляться тонкощами життя, не звертаються до причинно-наслідкових зв’язків, до сутності тих чи інших подій. Тому не винесено належних уроків, і повторюються ті самі помилки. Від того — трагедії і катастрофи державного та історичного масштабу. Не було цікаво луганчанам і старобільчанам 2013 року, чому стоїть Майдан. Вони дозволяли маніпулювати собою, своїми думками, фактично ввіривши свої погляди проросійській пропаганді. Їм було байдуже до зірваного прапора і до того, навіщо його зірвали. Ті, хто пішов на «референдум», зробили це скоріше за інерцією, без належної оцінки власних дій. Більшість населення не усвідомлювала, що відбувається. Тому питання тут не в тому, що хтось мав якісь сепаратистські погляди, а в тому, що якраз жодних ґрунтовних поглядів у них не було. Була лише байдужість. А байдужих людей легко обдурити. Пригадую, як 7 травня зірвали український прапор. Я дуже довго, до півночі, сидів і обговорював із цими людьми з георгіївськими стрічками, що саме вони хочуть, в чому їхня мета. Відповідь одна: ми хочемо провести референдум. Я кажу: референдум — це інструмент, а не мета. Вони: ми ще не знаємо, але почати треба з референдуму. Коли людина копає город, не знаючи, що буде на ньому вирощувати, то зрештою вона може викопати собі могилу. Для багатьох на Луганщині так і сталося».

Цікава деталь: перед «референдумами» Путін закликав «народ юго-востока» не спішити з їхнім проведенням. Кремль знав, що Донбас поки що не готовий клюнути на російську авантюру. Кремлю потрібні були провокації, смерті для культивація міфів, для створення образу ворога. Вогонь і кров 2 травня в Одесі стали одним із таких поштовхів, але й цього було не досить. Безкоштовні автомати, які роздавали серед певної категорії населення, мали створити умови дестабілізації, але дурнуваті бандити ніяк не походили на справжню владу — тому, зрештою, Москва в Луганську зробила ставку на колишнього чиновника Ігоря Плотницького, який відверто написав у своїй характеристиці: «Умею подчиняться».

Про що ще говорили бойовики? Про кредити. Саме так: безліч із них були в боргах перед банками і дійсно гадали, що коли в Луганську не буде влади Києва, то можна буде не віддавати цих боргів. Така була банальна логіка тих, кого Кремль використав для тарану української державності на Донбасі. Але від них можна було почути й дивні речі: зібратися і разом скинути олігархів. Навпроти захопленої будівлі СБУ висів саморобний плакат, на якому можна було побачити в карикатурному вигляді і Порошенка, і Турчинова, і Тимошенко, і Добкіна, і Єфремова, і Королевську. Всі ці персоналії для обуреного натовпу являли собою єдиний образ ворога. Ось тільки про Кучму, котрого свого часу підтримав Донбас і котрий став батьком кланового олігархату, чомусь луганчани забували, ніби відчуваючи провину. Забули вони, хто саме того ж Єфремова призначив їхнім «князем», а точніше — феодалом.

Промовисте також фото квітня 2014 року, на якому зображені бойовики за столом голови Луганської ОДА. «Лица, не обезображенные интеллектом», — так тоді про них казали. Та ця вчорашня голота мала в руках автомати і почувалася дуже впевнено не лише в чужих кабінетах, а й у чужих оселях та в чужих джипах. Через певний час ці бандити будуть відходити з життя один за одним. Причому від рук «своїх». Калейдоскоп смертей тих, чиїми руками було зроблено першу чорну роботу, розпочався через півроку після подій травня 2014-го.

Чи можна було тоді на початку травня 2014 року втримати Луганськ? Людина, котра зажадала залишитись невідомою, розповіла авторові: «Навесні 2014-го «народний губернатор» Валерій Болотов, який цього року помер від кави в Москві, ще тоді просив надіслати йому... кількох радників із Києва. Що це могло означати? Кинута в жерло отаманщини Луганщина, незважаючи на те, що була під впливом Кремля, перебувала у стані бродіння. Бандити самі почали становити загрозу один для одного. Заходи з боку Києва справді потрібно було вживати терміново, але доволі виразно відчувалась інша апатія — столична. Київ наче перебував в іншій реальності, заарештовуючи тих, хто мав глевку позицію (як, наприклад, ще один «народний губернатор» пияка Харитонов), і фактично відкриваючи дорогу російським намісникам».

«Те, що відбулося 2014 року на Донбасі, зокрема на Луганщині, було закономірним явищем, яке трапилося не зненацька, — говорить «Дню» колишній мер Луганська та екс-очільник Луганської ОДА Олексій ДАНИЛОВ. — Цей процес відбувався ще за часів президентства Леоніда Кучми. Ті, хто взяв у руки автомати навесні 2014-го й почав називати себе «народною владою», насправді до тих подій не мали прямого стосунку. Питаннями Донецької та Луганської областей і до війни, і зараз займається Росія на чолі із Володимиром Путіним. Ці питання Кремль вів і веде цілеспрямовано. Вони витрачали на це величезні гроші, утримували велику кількість людей. На жаль, і зараз навіть на вільній території Росія залишає свій вплив. Зараз переслідують одного Єфремова, який сидить у Старобільську. Але ж тих, хто зробив все, щоб Путін прийшов на Донбас, була ціла когорта. Чому ними ніхто не займається? Йдеться не лише про того ж Віктора Тихонова, а й про керівників СБУ області, які тоді перебували на своїх посадах. Хіба вони не повинні відповідати за те, до чого довели регіон? Повинні. Але чомусь це нікого не цікавить. У багатьох із тих, хто зараз служить в «ЛНР», досі в Україні є звання заслужених і народних, у них є українські пенсії, ніхто їх не позбавив закордонних паспортів. Сьогодні говорять про «банду Януковича», а хтось бачив повний список тієї «банди»? Складається враження, що влада знову з нас робить дурнів. І робиться це тому, що правоохоронні органи просто не будуть виходити самі на себе, адже всі нитки все одно приведуть і до тих, хто залишився в Україні й має вплив».

Кремль існує за рахунок страху і створення міфів. Культивація ілюзій небезпечна, але на певний час дає змогу реалізувати імперські наміри, фактично обдурити людей. «Бессмертные полки» та «референдуми» — елементи імперської паралельної реальності, якими окупантові зручно маніпулювати і в яких обдуреним — комфортно існувати. Брехнею можна пояснити й виправдати будь-що, в тому числі вбивства та окупацію. Зрештою, ті іграшкові папірці, що їх бойовики називали «бюлетенями», стали першою перепусткою до страшної трагедії — тисяч загиблих і втрат територій. Вони стали прологом до псевдореспублік і псевдосвят на землі, де вже народжується покоління, яке не пам’ятає України.