Уроки диригування

Як свідчать останні опитування (Київський міжнародний інститут соціології), за кандидатуру Віктора Ющенка у разі неучасті у виборах їхнього кандидата, проголосувало б: прихильників Симоненка — 5,1%; Мороза — 8,2%; Януковича — 5,6%; Литвина — 5,6%.

І вже без будь-яких опитувань, само собою зрозуміло, що у разі виходу до фіналу президентських виборів В. Ющенка і, наприклад, В. Януковича, багато прихильників того ж П. Симоненка дружно проголосують за першого. Адже В. Ющенко та П. Симоненко стояли разом на одних трибунах, і рядовий виборець цілком міг подумати, що і на схожих ідеологічних платформах.

Дивно, але сьогодні і ліві значно поправішали — коли кореспонденти називають П. Симоненка демократом, він не дуже-то й заперечує. І його оточення, начебто, також не проти — дисципліна у КПУ не гірша, ніж була у КПРС, і свою думку, на мій погляд, там має один лише лідер кримських комуністів.

Парадокс у тому, що, принаймні у парламенті, В. Ющенко очолює саме національно-демократичні сили. Або, може, вже й не національно-демократичні? «Батьківщина», наприклад, залучила до своїх лав кількох відомих націонал-демократів (С. Хмару, А. Шкіля), — позначився досвід, отриманий Юлією Володимирівною у «Громаді», — але від цього чомусь більш націонал-демократичною не стала.

Оскільки Віктор Ющенко і раніше не дуже й висловлювався з приводу проблем, що мають національне забарвлення, виникає запитання: чому саме його визнали своїм лідером тепер уже залишки легендарного Народного Руху України?

Націонал-демократичні партії, які є основою блоку «НУ», починаючи з передвиборної кампанії 2002 року (читай: після появи спільного лідера) всіляко уникають будь- яких націоналістичних акцентів у своїй політичній риториці. І якщо ще у виборчій кампанії 1999 року ці партії (НРУ, УНП — тоді УНР, ПРП) сприймалися основною частиною електорату як партії націонал-демократичні, то тепер вони сприймаються як радикально-демократичні — борці з «правлячим режимом та олігархами». Певну роль відіграло й те, що нових лідерів, які не брали участі у минулих баталіях, коли націонал-демократичний рух у країні був на підйомі, народ тепер із ним не ототожнює, що, проте, їх цілком влаштовує. Не секрет, що популярність національних ідей, пік якої припав на першу половину 90-х, була високою в тому числі й тому, що на чолі руху стояли такі, хто дійсно переймався нею, а головне, харизматичні лідери.

Після всіх скандалів із розколами тільки об’єднання під брендом «Ющенко» дозволило цим партіям залишитися у «прем’єр-лізі» української політики. Бо очевидно, що нині ані колишні керівники МЗС, ані Ю. Костенко, ані В. Пинзеник не здатні відігравати серйозні ролі в сучасних політичних спектаклях, а блиск політичної «зірки» Ющенка дає їм надію все ж таки отримати свій «Оскар» за роль другого плану.

Остання надія на відродження Руху промайнула ще 2001 року, коли пролунала ідея про злиття НРУ, УНР і ПРП в одну потужну партію. Сумніви зародилися одразу ж, бо урочистий момент злиття відкладався на після виборів 2002 року. А перед виборами чого тільки народу не обіцяли... Тепер, як бачимо, питання й само відпало.

Про подвижників національно-демократичної ідеї на місцях мало хто думає, в чому рухівці зі стажем дуже скоро зможуть пересвідчитися — коли побачать, хто в областях керуватиме виборчими штабами кандидата у президенти В. Ющенка. Багато хто з «нових націонал-демократів» вже вважає себе як мінімум губернаторами областей.

Безумовно, В. Ющенко в ідеалі хотів би постати в образі всеукраїнського консолідатора, за яким можуть піти і ліві, і праві.

Розуміючи, що критикою своїх головних опонентів, лівих, політичний капітал, більший, ніж існує, не заробиш, а влади хочеться (майже всі лідери «НУ» та БЮТ ще донедавна займали високі державні посади), колишні праві знайшли перспективну нішу — опозиція владі. Далі просто: «Ліві, давайте жити дружно! Ми до влади прийдемо, і вам також буде добре». При цьому якось забувається, що ліві й самі здатні поборотися за владу.

А що ж права ідея, померла? Святе місце пустим не буває. І дуже скоро з’являться «нові праві», наприклад, незаслужено забуті УНА-УНСО. Там люди молоді, гарячі, і, на відміну від деяких інших наших політиків, вони можуть не дуже- то й поспішати. А те, що їхня платформа має багато спільного з націонал-соціалізмом, то в Європі ці казуси досі трапляються: пригадаймо останні президентські вибори у Франції, де Ле Пен обійшов соціалістів і вийшов до другого туру, або парламентські вибори в Австрії чи Норвегії. Та й пан Богдан Бойко зі своїми прихильниками не залишає надії відродити Народний Рух України у первозданному вигляді.