В Україні час ухвалити закон про лобізм
Запропонований Президентом пакет законопроектів про корупцію зможе лише в тому разі стати реальним базисом для реалізації антикорупційної політики, якщо, крім батога у вигляді різного роду заборон і страшилок, буде мати ще й елемент пряника. Таким пряником може виявитися давно назрілий закон про лобізм. Під лобізмом (від англ. lobby — букв:, кулуари) мається на увазі сприяння ухваленню органами влади тих або інших рішень, не пов’язане з підкупом держдіячів. При цьому, як правило, йдеться про захист інтересів не якоїсь окремої компанії, а цілої галузі. І легалізація цієї діяльності дозволяє зробити прозорими взаємовідносини влади і бізнесу, щоб виборці бачили, чиї інтереси відстоює той або інший політик.
У різних країнах світу ця процедура регламентована по- різному. У США, наприклад, лобісти мають обов’язково реєструватися у секретаря Сенату і у клерка Палати Представників, повідомивши при цьому про сферу своїх інтересів. Лобіст також зобов’язаний під присягою надати письмову заяву, в якій наводиться ряд даних: найменування і адреса своєї установи; ім’я та адреса наймача; терміни найма; сума винагороди, що виплачується йому; мета і сума, виділена на витрати. До речі, закон не обмежує розмір коштів, які витрачаються на лобіювання, проте заборонено використовувати федеральні кошти. Крім того, лобіст чотири рази на рік повинен представляти відповідним органам свій фінансовий звіт.
У США були також зроблено спроби обмежити і закамуфльовані види підкупу. Згідно із законом 1995 року парламентарій має право отримати на рік від однієї особи подарунки на суму не більше 100 доларів, при цьому ціна одного предмета не має перевищувати 50 доларів. Гонорар же за публічний виступ не може перевищувати 2000 доларів.
У більшості інших західних країн спеціальних законів про лобізм немає, проте норми, що регулюють таку діяльність, є у вигляді окремих статей в ряді законів. Так, у Німеччині, згідно з Кодексом поведінки депутата Бундестага, депутати можуть займатися за винагороду проблемами, що виносяться на обговорення комітетів парламенту. Але при цьому вони зобов’язані зазделегідь оголосити про свою зацікавленість. Крім того, передбачено: якщо такий депутат заперечує факт своєї лобістської діяльності, то його прибутки оподатковуються за більш високою ставкою.
Система просування своїх інтересів, що склалася в Україні та яку прийнято називати «українським лобізмом», по суті своїй лобізмом не є. І відбувається це, на думку доктора політичних наук, професора Сергія Телешуна, з двох причин: «По-перше, так звані «групи тиску», як правило, не мають потреби в лобіюванні своїх інтересів, оскільки часто самі перебувають при владі і безпосередньо займаються розподілом ресурсів, в отриманні яких вони зацікавлені.
По-друге, політичні партії в Україні виступають не об’єктом для професійних лобістів (як це прийнято, наприклад, у США), а безпосереднім суб’єктом лобіювания, однієї із складових «групи тиску». Парламентські ж представники партій — народні депутати — виступають як прямі лобісти. Виходячи з цього, мова може йти не про лобіювання як таке, а про елементарне використання службового становища в особистих цілях».
Тому на заявленому прес- службою глави держави найближчому засіданні РНБО, на якому обговорюватиметься план заходів боротьби з корупцією, потрібно ініціювати так само й обговорення законопроектів про правові основи лобіювання. Це дозволить не тільки вирішити багато питань по лінії «влада — опозиція» (убезпечить економічних спонсорів останньої), але і сприятиме зміцненню національної безпеки загалом.
