Валуєвський циркуляр і «група 148»

Сумний 150-річний ювілей Валуєвського циркуляру майже збігся із сучасною «знаковою» подією — 148 депутатів Верховної Ради звернулися до своїх польських колег-парламентаріїв, щоб ті жорстко осудили трагічні події на Волині 1943 року й кваліфікували їх як геноцид поляків. До речі, польські парламентарії (принаймні поки що) не ризикнули ці події назвати геноцидом, а вибрали м’якшу форму — «етнічна чистка з елементами геноциду». Тобто українські парламентарії з «групи 148» перестаралися. І взагалі вони створили, на перший погляд, незвичний прецедент. Уявіть собі ситуацію, що депутати польського Сейму звертаються до української Верховної Ради, щоб та визнала геноцидом операцію «Вісла», а заодно й численні «відплатні акції» Армії Крайової та інших польських мілітарних угруповань щодо українського населення Холмщини, Перемишлянщини та Лемківщини. Або що депутати російської Думи звертаються до німецького бундестагу, щоб визнати геноцидом винищення славним радянським воїнством цивільного німецького населення Пруссії та його депортацію. Не уявляєте. Я так само. Якби хтось із них щось подібне зробив, він міг би відразу попрощатися зі своєю політичною кар’єрою. Тому вчинок «групи 148» — унікальний. Ну, просто вияв високої гуманістичної свідомості! Щоправда, цей «гуманізм» видається, м’яко кажучи, дещо дивним.

Взагалі-то в мене великі сумніви, що більшість членів цієї групи має уявлення, які події відбувалися на Волині 1943 р. Але якщо вони вже так перейнялися долею поляків (щодо цього в мене теж є великі сумніви), то чому б їм не виступити із законодавчою ініціативою й не запропонувати нашій Верховній Раді ухвалити постанову про відзначення 75-річчя (дата ж «абсолютно кругла») геноциду польської меншини на теренах СРСР. Адже під час «великого терору» 1937—1938 рр. найбільш серед етнічних груп «Країни Рад» постраждали поляки. Близько 20 відсотків їх загинуло від рук енкаведистів. Це понад 100 тисяч. Чим не геноцид? Причому значна частина з них загинули саме на теренах УРСР!

Проте це щось зі сфери фантастики, коли з подібною ініціативою виступить Симоненко, а також його комуністичні «сотоваріщі» та ще й «ідейно близькі» до них регіонами й позафракційні. Не будуть же вони осуджувати доблесні діяння радянських чекістів! А ось осудити дії УПА щодо поляків на Волині — для них святе. Тобто маємо типово політичну кон’юнктуру. І, певно, не тільки це. Перший президент України Леонід Кравчук дуже різко висловився про «групу 148», обізвавши їх зрадниками. Як відомо, Леонід Макарович — людина врівноважена, просто так такими словами кидатися не буде.

Звісно, національне зрадництво — не є явищем винятковим. Кожна нація має своїх колаборантів. Чимало їх є в нас, українців. Але український колабораціонізм, по-перше, якийсь дуже запопадливий. Український колаборант намагається всіляко вислужитися перед своїм іноземним господарем, довести, що він ще більш «праведний», аніж його пан. По-друге, українці дуже толерантні до своїх колаборантів. Ба, більше — іноді навіть роблять із них героїв.

Отут якраз і варто поговорити про Валуєвський циркуляр, який став сильним ударом для розвитку української культури та й загалом українського національного руху. В Україні якось забули про ювілей циркуляру. На цю подію мас-медіа майже не зреагували. А шкода. Бо уроки Валуєвського циркуляра лишаються для нас актуальними. Приємним винятком стала газета «День», де було опубліковано розлогу статтю І. Сюндюкова, в якій детально висвітлювалася історія появи цього документа. Автор цілком справедливо вказав, що Валуєвський циркуляр — результат російської імперської політики щодо українського руху. (Див. «День» № 125-126 від 19 — 20 липня цього року). Але це лише один бік медалі. Є й інший. Валуєвський циркуляр було прийнято з подачі українця — Ореста Новицького. Саме він як голова Київського цензурного комітету звернувся з листом до міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва, де, зокрема, зазначав, ніби більшість малоросіян вважає, що ніякої малоросійської мови нема, не було й бути не може та що загальноросійська мова народу більш зрозуміла, ніж так звана мова українська; зрештою, на його думку, розвиток цієї так званої мови може призвести до відособлення малоросійської народності. Усі ці «шедеври» ввійшли в текст Валуєвського циркуляра. Навіть можна сказати, що лист О. Новицького — це й є проект цього урядового документа.

Тут варто було б сказати кілька слів про автора зазначеного листа. Тим більше, що це доволі знана особистість. Орест Новицький (1806 — 1884) походив із української священицької родини. Народився в селі Пилипи, неподалік Новограда-Волинського. Закінчив Київську духовну академію, де деякий час викладав. Із часу організації в Києві Імператорського університету святого Володимира посів тут кафедру філософії. 1850 р., коли фактично в усіх університетах царської Росії заборонили викладати філософські дисципліни, О. Новицький полишив роботу в університеті й пішов працювати в Київській цензурний комітет. Після себе він залишив об’ємну працю, в якій розглядав історію філософських вчень у зв’язку з розвитком релігійних уявлень.

Як бачимо, Новицький народився, навчався й працював на землі українській. Звісно, і у своєму селі, й у Києві він чув українську мову. Можливо, навіть спілкувався нею. Але це не завадило йому вірнопіддано стверджувати, що такої мови немає.

У різних виданнях, які з’явилися за часів незалежної України, можна зустріти твердження, що О. Новицький належить до видатних українських (!) філософів ХІХ ст. І, звісно, про його причетність до появи Валуєвського циркуляра не згадується. Вважайте, він трактується як позитивна постать нашої культурної історії.

«Видатний український філософ» О. Новицький, на жаль, належав до численної когорти малоросіян, які формувалися в різних освітніх інституціях Російської імперії. І далеко не останню роль тут відігравала Київська духовна академія, яку зараз деякі автори схильні ідеалізувати й представляти ледь не як осередок української культури. Зі стін цього вищого навчального закладу вийшло чимало українофобів-малоросіян. І О. Новицький аж ніяк не був винятком. Можна пригадати ще одного «видатного українського філософа», Сильвестра Гогоцького. Останній, як і О. Новицький, був українцем за походженням, народився і жив в Україні, був випускником Київської духовної академії. Гогоцький відомий передусім як автор енциклопедичного видання «Філософський лексикон». Але відомий і як автор українофобських статей, у яких виступав проти навчання дітей українською мовою.

Валуєвський циркуляр мав своє продовження. 1876 р. з’явився Емський указ царя Олександра ІІ, який ще більше обмежив використання української мови. Водночас посилилися гоніння на діячів українського руху. Але, знову ж таки, в нас забувають, що цей указ було підписано з ініціативи українця Михайла Юзефовича (1802 — 1889). Нагадаю деякі моменти біографії цього діяча. Його предки належали до козацького роду, який вів свій початок десь ще з кінця XVI ст. Народився М. Юзефович на Полтавщині. Тобто, здавалося, був «типовим українцем». Служив у російській армії, воював з турками. Із 1840 р. — інспектор народних училищ Київської губернії. При його сприянні було створено Київську археографічну комісію, яку він навіть очолив 1856 р. Хто не знає — ця Комісія мала на меті, звертаючись до історичних документів, довести російський характер «юго-западного края», тобто України. Із 1846 по 1858 рр. Юзефович — попечитель Київського навчального округу. Водночас ярий русофіл і противник українського руху. Його меморандум до царя Олександра ІІ, де він писав, що українські просвітники хочуть створити «вільну Україну у формі республіки, з гетьманом на чолі», став спонукою для видання Емського указу. Водночас за його ініціативи здійснювалося спорудження пам’ятника Богданові Хмельницькому в Києві. Він був головою комісії зі створення цього монумента, відкритого 1888 р. Деякі історики української культури ініціативу М. Юзефовича щодо спорудження пам’ятника Б. Хмельницькому ладні трактувати як вияв українського патріотизму цього діяча. Хоча насправді цей чин цілком вкладався в русло українофобських діянь Юзефовича. Б. Хмельницького він трактував як історичного діяча, який приєднав Малоросію до Росії.

Узагалі можна називати й називати українофобів-українців, які «прикрасили» нашу історію. І нагадувати про те, що їхні українофобські діяння так і не отримали належної оцінки з боку нашої спільноти. У такій атмосфері, толерантній до українофобства, звичними в незалежній Україні стають цинічні образи українців та українського, паплюження їхньої національної гідності. У деяких регіонах тебе навіть можуть звільнити з роботи, побити за те, що ти розмовляєш українською мовою або декларуєш своє українство. Тому не дивно, коли до нібито української Верховної Ради обирають українофобів. Тішить хіба що таке: на зорі нашої незалежності в нашому «парламенті» ми мали «групу 239». Тепер маємо «групу 148». Здається, начебто якийсь прогрес є. Щоправда, невеликий.

Що робити? Для початку хоча б випустити книжку під назвою «Українці проти України», де розповісти про найвідоміших українських українофобів. А ще заснувати премію «Український Іуда» з призовим фондом у тридцять срібників. Гадаю, якби така премія була, цього року отримати ці срібники мала б найкращі шанси «група 148».

КОМЕНТАРI

«ІСТОРІЯ БАГАТЬОХ НАРОДІВ ПОВНА ГІРКИХ ПРИКЛАДІВ ЗРАД «АРИСТОКРАТІВ» НАЙРІЗНОМАНІТНІШИХ МАСТЕЙ»

Артем ПЕТРИК, історик, Херсон:

— Безумовно, зрадництво чи колабораціонізм не є суто українським феноменом, чи якоюсь національною ментальною ознакою. Практично всі народи, які зазнали чужоземних агресій, перебували під окупацією чи навіть просто знаходилися в орбіті впливів так званих великих держав, зіткнулися з явищем, котре умовно можна назвати «холопництвом». Воно полягало у бажанні деяких представників еліт співпрацювати з відверто ворожими їхнім національним державностям зовнішніми силами та здійснювати деструктивні функції «п’ятої колони». Причинами подібних зрадницьких дій часто були вузько соціальні або взагалі особисті орієнтири, які домінували над національними, державними або релігійними ідеалами. Подібні егоїстичні групи через атрофованість державницького мислення чи повну відірваність від власного народу, відсутність виховання в дусі національно-релігійної традиції були повністю не здатні виконувати функції, покладені на них самою історією.

Історія багатьох народів повна гірких прикладів зрад та здач національних інтересів «аристократів» найрізноманітніших мастей. В першу чергу, це стосується тих держав, яким довелося відстоювати свою суверенність у сусідстві з агресивними імперіалістичними сусідами або знаходитися на периферії між різними цивілізаційними масивами, наприклад, між християнським та ісламським світами. Як жертви подібних процесів відразу згадуються держави Балканського півострова (Болгарське царство, Сербське та Боснійське королівства, Албанія) та християнські держави Грузії (Імеретинське, Картлійське, Кахетинське царства та інші). Масований наступ Османської імперії в XIV — XVI стст. на землі християн призвів до зіткнення турок з державами Балканського півострова та Південного Кавказу. Попервах еліти, очолювані сильними лідерами — Лазарем Хребляновичем, королем Твртко ІІ, Георгієм Скандербегом, Георгієм Саакадзе, Яношем Хуньяді, — перебували в авангарді патріотичних сил. Однак зі смертю вождя чи військовими поразками одразу ж гору починали брати угодовські настрої, що еволюціонували у тотальне зрадництво. Змінювалися й вимоги до іноземних поневолювачів: від гасел про необхідність збереження суверенітету до широкої політичної та релігійної автономії. Потім єдиним проханням еліт стає збереження соціальних привілеїв власної касти, причому остання навіть зраджує релігійну ідентичність.

Все це приводило до асиміляції національних аристократій та практичної паралізації волі мас до визвольної боротьби. Україна, на жаль, дуже схожа своєю долею на братні народи Балкан. Знаходячись на кордоні з Великим Степом, а пізніше — з ісламським світом у його найагресивнішій османській подобі, межуючи з вічно спраглими до завоювань польськими феодалами та невмирущим Третім Римом — Москвою, вона була приречена відчувати багатосторонні впливи. Традиційна українська миролюбність та відсутність національної консолідації призвели до реалізації рожевих імперських планів сусідів за наш рахунок. Першою «перевербовкою» української еліти серйозно зайнялася Річ Посполита. Здійснюючи політику своєрідного антиправославного апартеїду, Польща поставила вітчизняну шляхту перед вибором, який був здійснений нею на користь привілеям соціальним, всупереч совісті та релігійній традиції. Піднесення українського руху в XVII ст. пов’язане з народженням нової елітарної групи — козацтва, яке, очолюване Б. Хмельницьким, усе ж зуміло реалізувати план державної відбудови України. Однак подальші події, «Руїна» та безкінечна боротьба між різними групами нових еліт призвели врешті до втрати хоч якоїсь подоби державності у вигляді Гетьманщини. Фактично, імперії Романових, для остаточного підкорення наддніпрянських терен, вистачило зрівняння української старшини з російським дворянством. Українство знову залишилося без еліти, функції якої протягом наступного століття брали на себе різноманітні «вихідці з народу», однак нового Хмельницького чи хоча б власного Маннергейма так і не з’явилося. Вся наша історія першої чверті XX століття — це «сумна балада» про згаяні шанси на відродження державності. Чому так сталося? Чому, наприклад, стала вільною Польща, Фінляндія, а ми «перетікли» зі стану імперської провінційності до союзно-комуністичного холуйства? Та з тієї ж причині, що і в попередні часи. Коли лідери національного руху в найстрашніший час вирішальної битви розпускають армію чи радують заявами на кшталт «якщо Україна не буде соціалістичною, то не треба ніякої», або займаються пошуком бонапартистів — змовників київського розливу, як це було у часи Центральної Ради, замість того, щоб консолідувати патріотів та очолити революцію — про яку розбудову державності могла йти мова?

Чомусь ситуація не змінюється й сьогодні, просто дивує поведінка цілих груп політичних діячів, які, як здається, взагалі не розуміють, хто вони. В них відсутня національна свідомість. Чого ж тоді дивуватися, що без бою здаються державні позиції. Не може бути сильною держава, в політичному авангарді якої знаходяться манкурти та яничари.

«ТІ, ЩО НАЗИВАЛИ СЕБЕ УКРАЇНЦЯМИ, ЙШЛИ ПРОТИ ТЕЧІЇ»

Володимир БОЙКО, кандидат історичних наук, Чернігів:

— Зрозуміло, що це явище не є унікальним для України, можливо, воно у нас через такі обставини десь більше проявляється. Але посипати голову попелом і казати, що ми такі, немає підстав. Просто треба розуміти, що так воно є. І, власне, намагатися якось працювати так, щоб у нас було більше тих типажів, якими ми можемо протистояти, пливти проти течії.

Давайте всі події розглядати у контексті того періоду. 1863 рік, Російська імперія, є піддані Російської імперії. До речі, підданим був і Тарас Шевченко, і Пантелеймон Куліш, і Микола Костомаров, звичайно, це і той же цензор, і всі решта людей, які діють в рамках тогочасної правової системи. Між іншим, у них складаються якісь особисті відносини, у них є певні переконання. На яких підставах ми таких представників, як той же Шевченко, Костомаров, Куліш, називаємо українцями, а от як нам у такому випадку називати відомого дипломата Андрія Розумовського? Зрозуміло, що склалася така ситуація, і це була політика Російської імперії, яка простежується, можливо, найбільш яскраво у Катерини II, коли вона давала настанови Румянцеву-Задунайському, який очолював другу малоросійську колегію: треба зробити так, щоб ніхто навіть і не згадував про гетьмана, бо малороси дивляться, як вовки в ліс, тобто треба знищити всі ці відмінності. Абсолютно зрозуміла імперська політика. Так чи інакше, ми прийшли до такого стану у ХІХ столітті, коли називати себе українцем було питанням її переконань. А всі вони були підданими Російської імперії. Гоголь теж українець за походженням, але він сам писав: я ніяк не можу збагнути, чого у мені більше. Для нього це було питання, яке він, зрештою, за великим рахунком так і не розв’язав, він залишив його за дужками. Шевченко його для себе розв’язав. Можливо, цей цензор розв’язав його для себе дещо інакше. Хто він у даному разі: він є частиною цього українського народу чи він себе просто від нього відділив, тобто він не вважав, що там є якийсь зв’язок? Він підданий Російської імперії і більш ні над чим не замислюється. Він когось зрадив при цьому? У нього абсолютно інше уявлення, може, на тому треба і заспокоїтися. Так, є такі люди, вони думають інакше, взагалі не пов’язують себе з Україною. Бог їм суддя. Не можна ситуацію другої половини ХІХ століття автоматично накладати на сучасну.

До речі, навіть такий типаж, як потім показали події Української революції, хвилеподібний. Візьмімо, наприклад, постаті Володимира Вернадського чи Павла Скоропадського. Вони також вважали себе підданими імперії, служили, і тут такі події, і ця хвиля їх підхоплює, і ми вже знаємо їх не лише як великого російського вченого, а й як засновника Української академії наук і українського гетьмана. Уявіть собі, немає Української революції, і що б ми про них писали? Хто б вони для нас були в такому разі? Завжди треба дивитися на контекст подій.

До речі, це дає більше поваги до тих людей, які попри кон’юнктуру знаходять сили протистояти і піти проти течії. Ті, що називали себе українцями, йшли проти течії. Треба мати колосальну силу волі і переконання, щоб так робити. Можливо, таких у нас замало. Можливо, у тому є проблема України, що бажано, щоб цей відсоток був трішки більший. Тоді у нас ситуація була б дещо іншою.

Де такого колабораціонізму немає? Подивіться, будь ласка, Друга світова війна, Франція. Там важко знайти відомого політичного діяча, який би так чи інакше не співпрацював. Це ціла проблема була для Франції. Постає питання: людині треба влаштуватися у певній ситуації, погано це чи добре — то інше питання. Треба дивитися, що за цим прилаштуванням відбувається. Може, дійсно, люди починають діяти як «отщепенцы» і перетворюються на бозна-що. У своїй останній книжці Михайло Горбачов пише про старосту в Привольному під час окупації. Він не хотів бути старостою, його просила громада. Його вмовили, і та людина зробила все від нього залежне, аби селяни не постраждали. Він колабораціоніст з німцями? Звичайно, він співпрацював. Але його упросила громада. І яка ж його доля? До Сибіру — і там згинув.

Підготували Ольга ХАРЧЕНКО, «День»; Iван АНТИПЕНКО, «День», Херсон