«Вчорашні» проти «позавчорашніх»?

Президентські і парламентські вибори в Україні відбудуться тільки в 2019 році, але кандидати вже щосили до них готуються. За розрахунками експертів, у президентській кампанії, фініш якої заплановано на березень 2019 року, візьмуть участь до 20 осіб, серед яких традиційно велика кількість так званих технічних кандидатів.

Поки ж, як повідомляв 112-канал з посиланням на джерело в Адмінстрації Президента, відповідно до соцопитування, проведеного у жовтні на замовлення Банкової, головними претендентами на крісло номер один в країні є Юлія Тимошенко і Петро Порошенко. А ось якби вибори до Ради відбулися найближчої неділі, то країна могла б отримати оновлену парламентську коаліцію. Але соцопитування таке, що можна бути певним — майбутній склад Верховної Ради буде таким, що нинішній ми будемо згадувати, як пише Юрій Гудименко у інтернет-виданні «Петро і Мазепа»,  з «ностальгією і скупою сльозою».

А  якщо аналізувати «по крупному», до чого ми постійно закликаємо у «Дні», то найбільш точним у діагнозі був «опальний» бізнесмен і політик, який не відбувся, Геннадій Корбан в останньому ефірі на ZIK: «Боротьба вчорашніх з позавчорашніми». 

«День» продовжує (див. №32) публікувати серію матеріалів на тему як передвиборчі перегони впливають на життя в регіонах. І наскільки «кандидати», які беруть в них участь, відповідають реальним потребам людей.

Алла ДУБРОВИК-РОХОВА, «День»

«ДОВЕДЕТЬСЯ ДОМОВЛЯТИСЯ З ВЕЛИКОЮ КІЛЬКІСТЮ «АКТОРІВ»

Максим ЄЛIГУЛАШВIЛI, координатор довготермінового спостереження ГМ «Опора» в Херсонській області:

— Якщо пригадати попередні вибори до ОТГ, то ми бачили використання адмінресурсу, однак у багатьох випадках він не спрацьовував. Навпаки, кандидатів, яких підтримувала влада, ігнорували виборці. Це свого роду сигнал для наступних виборів. Передусім — для чинної влади. Реформа децентралізації не дозволяє збудувати чітку вертикаль, як це було раніше. Все йде до того, що на наступних виборах доведеться домовлятися з великою кількістю «акторів». А якщо так, то важко гарантувати якісь результати будь-якому кандидатові. Тому велику вагу матиме партійна структура в регіоні чи просто команда кандидата, який балотуватиметься в президенти. І наскільки ця структура матиме авторитет у громадах або зможе здобути прихильність.

Можна також помітити створення не політичної вертикалі, а вертикалі особистої лояльності до фінансово-політичних гравців. Коли є одна особа, а навколо неї група підтримки, яка має своїх людей в районах. Якщо завтра зміниться назва партії, група все одно підтримуватиме того, на кого орієнтуватиметься їхній лідер.

Якщо говорити про брудні технології, то, схоже, вони будуть використовуватися. Так було завжди, й питання лише в масштабах. Залежатиме від того, хто займатиметься цим процесом і наскільки професійно. Поки ж характерних ознак наближення виборів президента в регіоні не відчувається.

«ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ МАЮТЬ НАДІЮ НА ДОПОМОГУ ГРУП І ФРАКЦІЙ В ОТГ»

Руслан ШТОГРИН, політтехнолог, Вінниця:

— Неформальна підготовка в кандидатів на посаду президента вже розпочалася. Якщо аналізувати початок кампанії чинного Президента України Петра Порошенка, то, на мою думку, стартувала вона із запуском і розкруткою телеканала «Прямий», який став активним улітку 2017 року. Саме цей телеканал, як на мене, став основою для подальшої роботи й тестування основних меседжів майбутньої виборчої кампанії Петра Порошенка, зокрема вже скандально відомого інформаційного ролика з основним салоганом: «Йдемо вперед» (https://www.youtube.com/watch?v=cg0Rd2T9qo0), від якого відхрестилася співачка Анастасія Приходько через, на її думку, ознаки агітаційності. Також про свої амбіції вже заявила й лідер «Батьківщини» Юлія Тимошенко. У лютому 2018 року відбувся кількаденний закритий з’їзд для голів партійних осередків обласних організацій, на якому напрацьовувалися основні стратегічні лінії майбутньої президентської кампанії Тимошенко. Припускаю, що до кінця весни 2018 року будуть створені технологічні штаби в областях країни та почнеться формування низового рівня.

Тиждень тому пролунали заяви так званої неформальної групи «Блок Саакашвілі», які запропонують українському виборцеві свого представника на президентську посаду. Поверхнева мережа «Блоку  Саакашвілі» була сформована 2016 року, але через останні події значно посипалися її ряди. Тому про організаційну підготовку говорити наразі зарано. Щодо претендентів від партій — «Опозиційний блок», «За життя», «Радикальна партія», «Самопоміч», «Народний фронт», то нині важко визначитися, але в них є організаційні можливості швидко розгорнути агітаційні штаби по всій Україні, зокрема й на Вінниччині.

Взагалі за останні три роки в областях України відбулася значна кількість виборів, пов’язаних із децентралізаційними процесами, тобто з кампаніями в об’єднаних територіальних громадах (ОТГ), які отримали яскраве політичне забарвлення. Обласні партійні осередки за чіткими вказівками із київських центральних офісів активно беруть участь у виборчих процесах: шукають кандидатів у депутати, на голову ОТГ, формують виборчі комісії тощо. Цей процес напряму відноситься до підготовки як до президентської виборчої кампанії, так і до парламентської, адже політичні партії мають надію, що створені невеличкі групи та фракції в ОТГ допоможуть із організацією виборчої кампанії загальнонаціонального рівня. Саме тому ми бачимо значну кількість інформаційної активності партій після кожного електорального циклу. Це стосується, зокрема, повідомлень про загальну кількісну депутатську перемогу тієї чи іншої партії. Центральні осередки політичних партій, в разі незадовільного результату на таких виборах, роблять кадрові висновки — зміну обласного чи районного партійного керівництва.

За останні три роки я провів 18 виборчих кампаній в ОТГ і переконаний: незважаючи на наявне депутатське представництво тієї чи іншої партії в радах, хибним є уявлення про те, що таке представництво може гарантувати певний електоральний успіх партії на загальнонаціональних виборах, зокрема —  президентських. Найбільше це стосується БПП, що дуже наполегливо «переконує» чинних голів сільських рад іти кандидатами в ОТГ від їхньої політичної сили. В таких «переконаннях», за певною інформацією, задіюються посадові особи вертикалі влади. Звісно, короткостроковий успіх і згоду партія отримує, але маю сумніви, що успішна співпраця після такого можлива надалі.

В Адміністрації Президента наразі є кілька технологічних груп, які відпрацьовують імовірні сценарії виборчої кампанії. У ЗМІ неодноразово потрапляли цікаві ідеї, зокрема, ймовірність проведення парламентських виборів раніше президентських та інші. Але говорити про їхню реалізацію зарано, адже ніхто не зможе передбачити загальноукраїнську повістку, яка буде на початку 2019 року. На мою думку, технологічні підходи виборчої кампанії нічим новим не здивують, єдиною відмінністю може бути збільшення частки ведення передвиборчих кампаній кандидатів у президенти в соціальних мережах. Хоча варто зазначити, що до офіційного старту передвиборчих перегонів можуть змінитися правила у Facebook та Instagram в бік повної деполітизації соціальних мереж, про це вже заявив Марк Цукерберг. Зовсім інша складова — з якими меседжам йтимуть кандидати і що вони запропонують українським виборцям.

Щодо адміністративних впливів, то до сьогодні вони діяли в обмеженому колі. Ймовірно, що вони використовуватимуться, але потрібно розуміти, що адмінресурс — це не стільки державні адміністрації, а й суди, поліція, прокуратура, синхронізувати всі ці гілки навколо єдиного кандидата практично неможливо. Тому такі явища будуть одиничними, а не тотального характеру. А от використання технічних кандидатів можливе, оскільки наше виборче законодавство просто не дозволяє по-іншому організувати монополію у виборчих комісіях. Тому, щоб увійти в другий тур виборів, будуть використовуватися кандидати-спойлери, які не даватимуть іншому «колезі» пройти до другого туру виборів.

Щодо готовності виборців, то, як показують останні соціологічні дослідження, вона є, і значна. Не слід забувати про те, що явка на президентських виборах у країні завжди була високою. Але спрогнозувати її можна лише тоді, коли буде розуміння конфігурації виборчої кампанії, повістки й загалом змісту передвиборчих перегонів. Зараз можна лише говорити про приблизну середньостатистичну позначку на рівні 60%.

«ОЧІКУЄТЬСЯ БОРОТЬБА НЕ ІДЕОЛОГІЙ, А ОБІЦЯНОК, І ВІЙНА ВСІХ З УСІМА»

Тарас ЛIТКОВЕЦЬ, політолог, викладач Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, Луцьк:

—  На Волині зовні поки все спокійно. І це не дивно, бо в Україні традиційно велика політика робиться і стартує в столиці. Волиняни працюють і щоденно думають про хліб насущний, ріст цін та інфляцію, а не про президентську виборчу кампанію. Власне, саме слово «вибори» вже давно стійко дратує потенційного волинського виборця, який традиційно є одним із найактивніших у державі в день голосування. А головним опонентом нинішнього Президента в майбутніх передвиборчих перегонах волиняни вважають Юлію Тимошенко, яка наразі пробує сконсолідувати довкола себе всі опозиційні сили. Хоча добра третина виборців Волині ще не визначилася, за кого голосуватиме. Нагадаю, що колись за «Батьківщину» Волинська область давала найбільшу кількість голосів у державі, а сама Юлія Тимошенко почувалася на Волині набагато впевненіше, ніж на рідній Дніпропетровщині. Хоча сьогодні для Юлії Володимирівни політичні часи вже, звісно, давно не ті, що були в буремні «нульові»... Проте в разі об’єднання опозиції довкола Тимошенко для неї майже гарантований політичний ренесанс. Адже вона  — єдина з усього вітчизняного політикуму, хто перебуває безперервно в політичному топі України з 1990-х років. Тому при допомозі «більш радикальних» претендентів на президентську посаду від Тимошенко відтягуватимуть голоси.

Як має змінитися сама влада? Практики 2014—2018 років показали, що вимоги до влади залишаються незмінними: відокремлення від бізнесу, викорінення кумівства, непотизму та клієнтелізму, впровадження етики самообмежень і табу в державній службі та політиці.

Досвід гібридної війни, сукупність наших програшів і виграшів чотирьох останніх років указують на необхідність масштабного інтелектуально-освітнього та організаційно-технологічного перезавантаження істеблішменту та системи публічного адміністрування на засадах прозорості й відкритого доступу. Ось найкращий вид «летальної» зброї супроти наших противників, засіб підвищення конкурентоспроможності економіки та держави.

А ще з’явилися нові опозиційні сили, такі, наприклад, як лідер партії «Громадянська позиція» Анатолій Гриценко та інші. У моноетнічній (97% волинян — українці) Волинській області сили «реваншистів» у критичній меншині, а проєвропейські, демократичні та загалом національно свідомі сили домінують на всіх рівнях влади. Сподіватися на щось нове у виборчій кампанії не доводиться, бо в новітній вітчизняній політичній історії все випробувано й перепробувано декілька разів поспіль. Усі все знають і лише перегруповуються. На нас знову очікують підкилимні домовленості, конфлікт бізнес-інтересів олігархів та їхніх кланів, заангажованість влади, знищення усіма можливими і неможливими, чесними й безчесними методами політичних суперників, ми знову станемо свідками політичних боїв без правил за президентське крісло. Можливо, новим (тобто активнішим) буде використання соціальних мереж, потенційні можливості котрих в українських виборчих перегонах розкриті ще не до кінця, а досвід президентських виборів у США, «Брекзіту» Великобританії та інших виборчих кампаній в ЄС доводить, що тут для політтехнологів роботи вистачить.

Проте Україну мусить насторожити також і досвід Європи та США щодо втручання у їхні вибори Росії, котра ніколи й не планувала обмежитись щодо нас анексією Криму та війною на Донбасі. Тут доречно згадати всі інші попередні президентські виборчі кампанії в Україні (крім перших виборів президента Кравчука 1991 р.), і в усіх них РФ була найактивнішим політичним гравцем, лобіюючи та фінансуючи потрібного Кремлю кандидата й «знищуючи на враження» (згадаймо отруєння Ющенка) проукраїнських кандидатів європейської орієнтації. У березні в РФ відбудуться президентські вибори, й після них Кремль усі сили, кошти та брудні технології сконцентрує на Україні. Не останню роль у майбутніх перегонах відіграватиме підтримка США того чи іншого кандидата, й тут не можна бути впевненим, що Вашингтон однозначно підтримає Петра Порошенка. Позиція ЄС також не обов’язково збігатиметься з кандидатурою, яку підтримуватимуть США. Про позицію Польщі на тлі останніх подій українсько-польських з’ясувань відносин щодо спільного тяжкого минулого взагалі важко щось конкретно спрогнозувати... Євроатлантичний світ загалом втомився від українських проблем, «непереможної корупції», залежного правосуддя, імітації та половинчатості реформ, котрі швидше нагадують броунівський рух, який перетікає в керований реформаторський хаос, та ін. Тому і його зацікавленість Україною, враховуючи рівень та частоту офіційних зустрічей на міждержавному рівні впродовж останнього часу, демонструє «втому» Заходу від нас.

Український виборець стомився від усього: від зростання цін, інфляції, війни, корупції, хабарництва, соціальної несправедливості, невиконання обіцянок керманичами держави тощо. Проте, враховуючи традиційну українську персоніфікацію політики, наш пересічний громадянин впевнений, що все й відразу може якісно змінити «найкращий» і «найчесніший» довгоочікуваний месія — новий президент. Тому майбутні президентські вибори будуть кампанією популізму та змаганням між кількістю обіцянок, котрі неможливо реалізувати в короткий термін. Але маленькому українцеві хочеться жити по-людськи вже з понеділка, а тут хтось із вилами в руках, чи в мілітарній камуфляжній формі «прямо з фронту», чи на військовому бронетранспортері полум’яно обіцятиме все всім і відразу. І таку очікувану спокусу наш виборець знову проковтне в надії на негайне покращання всіх сфер життя  йпіде на виборчі дільниці. Тому восени цього року, коли виборча кампанія ввійде у свою найгострішу фазу, очікується боротьба не ідеологій, не реалістичних планів розбудови економіки, не вимучених недороблених реформ, а боротьба обіцянок і війни всіх з усіма. А основним морально-етичним правилом політичної боротьби за президентське крісло знову буде відсутність будь-яких моральних правил. Така сьогоднішня реальність вітчизняної політики.

«НЕОБХІДНІСТЬ МАСШТАБНОГО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНО-ОСВІТНЬОГО ТА ОРГАНІЗАЦІЙНО-ТЕХНОЛОГІЧНОГО ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ»

Володимир ПРИХОДЬКО, доктор економічних наук, професор, завідувач кафедри міжнародних економічних відносин Ужгородського національного університету:

— Ситуація непроста. На часі декілька принципових запитань до політичного класу держави. І перше серед них: що має змінити влада, якщо підготовку до виборів сприймати як послідовне продовження Революції Гідності?

Стратегічно — це результативне зменшення тіньової економіки та корупційної складової життя суспільства, стимулювання деолігархізації та демонополізації, зміцнення середнього класу, зменшення диспропорцій у доходах різних верств населення. Це — консолідація національно орієнтованих еліт навколо узгоджених пріоритетів стратегічного розвитку, соціально-економічного укладу та якості життя, функціонування економіки та соціуму на засадах сталого розвитку й відкритого доступу.

У передвиборчі місяці виняткового значення набуває демонополізація та деприватизація засобів масової інформації, підтримка створення національних платформ вільної та критичної думки.

Як має змінитися сама влада? Практики 2014—2018 років показали, що вимоги до влади залишаються незмінними: відокремлення від бізнесу, викорінення кумівства, непотизму та клієнтелізму, впровадження етики самообмежень і табу в державній службі та політиці.

Досвід гібридної війни, сукупність наших програшів і виграшів чотирьох останніх років указує на необхідність масштабного інтелектуально-освітнього та організаційно-технологічного перезавантаження істеблішменту та системи публічного адміністрування на засадах прозорості й відкритого доступу. Ось найкращий вид «летальної» зброї супроти наших противників засіб підвищення конкурентоспроможності економіки та держави.

Суспільство в очікуванні результатів судової реформи, зокрема в площинах доступу всіх прошарків населення до судів, антикорупції, демонополізації й антирейдерства, гарантій справедливого захисту прав людини та громадянина.

Чи побачимо в цей період усталення політичних партій, як сутнісних, підконтрольних суспільству, а не імітаційних та «вождистських» компонентів парламентсько-президентської системи влади, кадрових фільтрів та інструментів доступу креативного класу («провайдерів змін») та інших прошарків населення до управління? Сумніваюся. Та все ж твердо вірю, що передвиборча боротьба та її стиль, сам перебіг виборів підтвердять гостру злободенність вищеназваних цілей.

Як має змінитися громадянин-виборець? Передусім потрібні суспільно-політичні зміни. Подолання патерналізму та явищ продажу й купівлі виборчих та інших громадянських  прав. Активізація громадян у боротьбі  за економічні права, права споживачів і платників податків. Послідовний вихід із практик тіньової економіки та корупційного управління, реальне відокремлення підприємництва від влади, ріст його законослухняності та договороздатності.

Не менш важливі світоглядні та освітньо-культурні зміни. Толерування свободи й особистості, персональної та колективної спадщини історії та культури політичної нації і одне одного, поширення на цій основі етики самообмежень, вікова, гендерна, міжнаціональна та міжконфесійна повага, повернення престижу інтелекту та вільнодумства VS совкові міфи рабської психології та вседозволеність нуворишів і гуляй-поля кримінального та лавницького бидла, поширення настроїв ненависті, шовінізму, ксенофобії, расизму, сексизму, приниженню людей похилого віку та з особливими потребами, експансії в суспільстві кітч-арту і вульгарності. Це ще одна  війна, можливо, складніша за гібридну, хоч як це дивно може здатися. Це війна пересічного українця з самим собою, з хутірськими комплексами завидьків та отаманства. Переконаний, виборчі процеси тільки загострять нашу неприязнь до цих явищ, оскільки саме їх нещадно експлуатуватимуть ті, хто ще до початку помаранчевої революції 2004 року став цілеспрямовано розколювати український народ заради збереження свого панування на «території надприбутків».