Вчимося грати головою
9 жовтня. Телеміст «Україна — Росія». Перший за вісім років — у серії майбутніх чотирьох. Тлом слугував майбутній (рівно через годину) матч футбольних збірних України і Росії. Атмосфера і у Москві, і у Києві — судячи з випусків теленовин і газет — наелектризована. У них, щоправда, більш традиційно: «Бей, Хохлов, спасай Россию». У нас плюс до традицій футбольного — і не тільки — протистояння Москви і Києва ще і вибори президента, і бажання підтримки нині чинного російським владним істеблішментом (як і казахським, грузинським, польським, узбецьким...) — з одного боку. А з іншого — одна зі складових іміджмейкерських зусиль у кампанії Кучми: протистояння прагненню «червоних реваншистів» втиснути Україну до нового Союзу. І при всій повазі до незалежної позиції «1+1» — ось цього стану «між двох вогнів» не могло не бути у нашій студії, уже хоча б тому, що зібралися і у них, і у нас виключно державні мужі. Від нас: В. Пустовойтенко (у московській студії), В. Горбулін, Л. Кравчук, Б. Тарасюк... У них: В. Путін, І. Іванов, В. Черномирдін, К. Затулін...
У що все це вилилося в ефірі? Ми — їм: «Українці були завжди переконані, що їх футбол — найкращий. І у цьому були націоналістами». Наші діти (сюжет із київської школи) знають, що «Росія вічно суне свого носа у наші справи». У нашому сюжеті з недемаркованого україно-російського кордону щодня із сусідньої території до нас переходять десятки нелегалів...
Вони — нам: та, шановні, навіщо така велика політика?! Ми тут зібралися про футбол поговорити, обмінятися дотепами... Ми мирно настроєні... Ось у вас вибори скоро — так ми хочемо підтримати вашого Президента, ми знаємо, що все «Динамо» уболіває за нього, ми упевнені, що вони разом скоро виграють... А от щодо футболу — ну не можуть же вони весь час вигравати?!..
Діти з московської школи про Україну просто нічого не знають — ну зовсім не чули. А «їхнiй» російсько-український кордон розділив безглуздо надвоє одне село, і стільки незручностей через це у місцевих жителів...
Та якщо ви, шановні, самі почали... Ми, звичайно, мирні люди, проте наш бронепоїзд... Наші діти — просто не освічені, а ось ваші — надто політизовані. У Києві 1991 року було 190 російських шкіл, а зараз — 19. І взагалі, раз ви такі розумні, так, між іншим, якщо уже відділилися — то відділяйтеся зовсім, перекривайте нашу газову трубу...
Ми, звичайно, козирилися. Ми роз’яснювали і застерігали. Виправдовувалися — як «незадоволено» помітив Леонід Кравчук. І навіть, вустами нашого ведучого Миколи Вересня, звинувачували студію у Москві в узурпації часу, відведеного для дискусії... Однак у московській студії на наше пирхання не зважали, і тональність розмови визначалася цілком ними. Що в черговий раз лише засвідчило:
1. Первісну, повсякчасну хибність нашої позиції «зі стиснутими кулачками». Тільки тоді ми будемо дійсно незалежними (зокрема і ментально), коли і до Росії будемо ставитись так само, як до всіх інших країн, у стосунках з якими у нас також і було, і є і погане, і хороше. Нашій зацикленості на минулому і на тому, що «вони і зараз сунуть свого носа у наші справи» — гріш ціна, бо при цьому ми нічого реально не робимо для того, щоб їм цього носа сунути було нікуди і не з руки. І коли ми, гороїжачись і настроюючи дискусію начебто на жорсткий лад, зупинялися точно там, де це було зручно їм (!) (Микола Вересень вмить забрав мікрофон у Дмитра Корчинського, коли той заїкнувся про те, що росіянам більше про свої закриті кордони потрібно турбуватися, до Грозного не проїдеш), нашу залежність від них стало видно ще виразніше. Ну, звичайно, вони ж повинні підтримати нашого Президента, і напевно вони скажуть, що так не домовлялися! Не кажучи вже про те, що, по суті, і нам жодного разу не вдалося що-небудь виразно протиставити, бо коли нам кажуть, припустімо, про те, що раз ви такі самостійні, то відріжте трубу, а ми відповідаємо, що, мовляв, труби проходять через багато країн, — то це не аргумент, а перекручування проблеми. Тим більше принизливо, коли прем’єр-міністр незалежної країни говорить: вибачте, що і не будемо платити за газ — бо у нас вибори... Це звучить так само, як коли ми розказуємо, що у Росії п’ять мільйонів українців, але чи є там така кількість національних шкіл, як у нас російських, то ми мовби ігноруємо питання про те, а чи хочуть багато хто з тих російських українців вчитися в українських школах? І т.ін., і т.п.
2. Старшинство їхнього телевізійного професіоналізму над нашим. Миколу Вересня Олександр Любимов обіграв із сухим рахунком. Ні наш ведучий, ні аудиторія не змогли протистояти класичній схемі нечесної дискусії, яку застосували росіяни: аргументи іншої сторони ігнорувати, поняття підміняти, змушуючи суперника реагувати лише на власні аргументи. Ми дозволили втягнути себе у цю, заздалегідь програну, «гру». І «відіграватися» на тому, щоб не пустити в ефір фінального «прикола» москвичів — пісню групи «Чайф» — було просто смішно, бо, знову ж таки, це свідчило лише про наше ображене самолюбство.
3. Україна завжди славилася всесиллям бюрократії і особливим пієтетом перед нею пересічних громадян. І коли у фінальній частині передачі Микола Вересень укотре вже дав слово усе тому ж Леонідові Кравчуку — замість того, щоб, як мав намір, дати його комусь в аудиторії — він тим самим не тільки позбавив нас можливості отримати, можливо, якийсь свіжий аргумент у дискусії, але і продемонстрував, що завжди і всюди у нас «у домі один господар». У московській студії визначав хід полеміки А. Любимов, а у нас Вересень підкорявся політичним мужам. (Мабуть, на особистий рахунок Миколи Вересня можна було записати тільки відповідь В. Черномирдіну, коли той декларував необхідність Росії та Українi жити разом).
А тому той результат, який потім було зафіксовано футбольним матчем, ще раз підтвердив той факт, що ми, як і раніше, граємо краще ногами, ніж головою. І передусім, певно, тому, що науці «грати головою» вчить суспільство передусім вільнi TV та преса, яких у нас практично немає. Вільна преса, яка дає можливість громадянам країни вести щоденний діалог і про шляхи власного розвитку, і про те, як нам жити із сусідами. Вільна преса, яка допомагає суспільству усвідомити себе, по крихті добуваючи істину і з пануючих у державі ідей, і з ідей інакомислячих. Якщо ж немає дискусій у власному суспільстві, важко полемізувати і на зовнішній арені. Це немовби виходити у відкритий космос без скафандра, який замінити намагаємося агресією. І хоч, безумовно, сам факт телемосту вельми втішний (до речі, зазначимо, що з боку Росії його провело Громадське ТБ, а від нас — комерційний канал «1+1», а не державний Перший національний). Проте, цей телеміст, як свіжий вітер, відразу ж викликав у нас ГРЗ, що завжди трапляється у тих, хто життя проводить у Кунсткамері однодумності.
КОМЕНТАР
Iван МАЩЕНКО, експерт-дослідник телебачення, академік телевізійної академії України:
— Телемости — це явище другої половини 80-х років, явище, тісно пов’язане із гласністю й перебудовою.
Українське ТБ, зокрема, у 85-80 рр. підготувало 20 міжнародних телемостів (найбільш відомі і резонансні — Київ — Бірмінгем, Київ — Кельн, Одеса — Калькутта і ряд ін.). Частина з них була показана і по Центральному ТБ. Саме в цей час я був генеральним директором програм УТ і брав участь у підготовці, в ряді випадків — як сценарист, в інших — як організатор.
Телеміст Київ — Москва (до речі, в традиціях назв телемостів вживались і вживаються тільки назви міст, а не країн, як було названо у програмі «1+1»). Почнемо з позитиву. До нього можна віднести представницький набір учасників. Це, безперечно, показує і серйозні організаційні можливості обох студій — «мостобудівників». Багате оформлення студій, зокрема технічно, яке не порівняєш з тим скромним, яке було у 80-х: величезні демонстраційні екрани, ручні телекамери та ін. Це ті «п’ятірки», які можна поставити мосту.
Щодо «двійок». У першу чергу — це неузгодженість дій телевізійних команд. Складалося враження, а фактично так і було, що обоє ведучих (у московській студії — О. Любимов, у київській — М. Вересень), судячи з усього, вперше працювали у жанрі міжнародного телемосту і практично не були ознайомленi ні з багатою історією цього виду ТБ, ні з принципами ведення таких передач у прямому ефірі. Звідси і безкінечні переривання один одного, практично відсутність діалогу між ними. Особливо ж незадовільно спрацювали звукорежисери. Незважаючи на те, що телеміст вівся однією мовою — російською — не треба було додаткових ліній зв’язку і організації синхронного перекладу з обох сторін, однак в телемості Київ — Москва було безліч технічних «накладок» по звуку, що іноді зводило усю роботу нанівець. Цей телеміст певною мірою був епіграфом: нагодою до його проведення став матч між збірними футбольними командами України та Росії. Однак, коли настав «ударний» момент прямого включення «Лужників» — чи то техніка, чи режисура, а точніше, організація теледійства не спрацювали.
Телемости 80-х років були прикметні своїми ведучими. Досі старше покоління телеглядачів пам’ятає знамениту пару ведучих телемостів між СРСР і США Володимира Познера та Філа Донах’ю. У нас в Києві телемости з Бірмінгемом вів свого часу Дмитро Марков — тоді головний редактор англійської редакції українського іномовлення. Характерною рисою тих ведучих було те, що вони виступали в ролі своєрідних модераторів. Що ж до нинішніх «керманичів» телемосту О. Любимова і М. Вересня, то в багатьох випадках вони своїми оціночними судженнями нерідко заступали учасників самого екранного дійства. До того ж, на нинішньому телемості говорило дуже обмежене коло VIP-осіб, а усі інші виступали фактично «екранним фоном». На жаль, абсолютно зім’ята була кінцівка телемосту.
Однак спасибі і студії «1+1», і ГРТ за спробу відродження найвидатнішого явища вітчизняної тележурналістики 80-х років — телевізійних мостів. Будемо сподіватися, що реалізація нових таких екранних проектів буде й технологічно досконалішою, і в організаційному та творчому відношенні вправнішою. Бо ж недаремно мовиться, що все нове — то добре забуте старе.
Дмитро ГНАТЮК, народний депутат Верховної Ради:
— У мене залишилося подвійне враження про телеміст. Безумовно, такі передачі дуже потрібні, але, як мені здається, до них треба ретельніше готуватися не тільки ведучим, але й аудиторії. Наскоки москвичів виглядали архаїчно. Таке враження, що багато хто з росіян забув про час, у якому ми зараз живемо. Україна і Росія — дві сувереннi держави. Розмови про відродження нового Радянського Союзу смішні в тому варіанті, що був раніше. Мені здалася досить дивною і позиція сусідів у зв’язку з партнерськими відносинами між нашими країнами. Пора їм припинити диктувати умови за правом «старшого брата». Загалом, якщо використати футбольну термінологію, то ми грали в одні ворота, те, що нав’язувала нам московська аудиторія. Наш Вересень не завжди тримав удар, залишаючи ініціативу за Любимовим. Проте такі передачі дуже важливі, але організаторам я б порадив не зациклюватися лише на політиці.
Дмитро ВИДРIН, політолог:
— Я сам був присутнім у телестудії під час телемосту «Україна—Росія» і, так би мовити, бачив усе зсередини. Ведучі не зуміли спрямувати аудиторію у ті рамки розмови, якi заявляли на початку передачі. То й вийшло, що обговорювали не розвиток російсько-українських відносин, а все врешті-решт звели до діалогу кількох чиновників між собою. Сьогодні існують не взаємні відносини між нашими країнами, а особисті зв’язки держслужбовців Москви і Києва. У нас ще немає громадянського суспільства, немає національної еліти, що відстоює власні національні інтереси. Вийшло, мов перший млинець. Та чим більше буде вікон у світ, тим краще.
