«Вершник без голови»

Україна сьогодні випускає трохи більше як одну книжку на рік на кожного жителя. У Росії цей показник сягає 4, у Білорусі — 6, у Німеччині — 8, а у США — 18. Понад половину книг (67%) у нашій країні видано українською. Ринок російськомовних видань заповнюється за рахунок продукції, що надходить із Росії. Вона експортує в Україну 12% виданих на її території книг. Ці невтішні для вітчизняної економіки цифри оприлюднили на восьмій міжнародній книжковій виставці-ярмарку «Зелена хвиля 2003», щовідбувалася в Одесі. Цього року вже традиційна виставка стала місцем збору найбільших українських і російських видавництв та книготорговельних фірм, а також представників Книжкової палати України, Національного агентства ISBN, Державного агентства з питань авторських і суміжних прав, Української Асоціації книговидавців і книгорозповсюджувачів. Відбулися презентації нових видань, а також семінари з актуальних питань книговидання. Досягнення національного книговидання були добре висвітлені на ярмарку, тому офіційні зустрічі, багатогодинні диспути і бесіди переважно присвячувались проблемам вітчизняної видавничої справи.

— Практично всі країни Європи мають законодавчі акти, що включають у себе преференції, які надано суб’єктам видавничої справи, — неодноразово підкреслював на ярмарку президент вищезазначеної організації Олександр Афонін. — Книжникам України добре відомо, що у всіх європейських країнах є пільги з оподаткування або спеціальні бюджетні дотації для підтримки національної книги. Більшість держав встановлює або нульову, або мінімальну ставку ПДВ на технічні операції з виробництва книги.

І видавці, і представники книготоргівлі зійшлися на одному: в Україні сьогодні відсутнє дієве книжкове законодавство. До речі, саме книжкове право і є основним напрямом діяльності Української Асоціації видавців і книгорозповсюджувачів.

Українське книговидавниче законодавство, на жаль, ще не сформувалося. Сьогодні існує кілька розрізнених нормативних актів, які було прийнято під тиском громадських організацій, і вони є результатом певного компромісу між владою та громадськістю, а не результатом осмисленої дії влади в аналізі стану книжкової справи в державі.

Першим документом незалежної України, що стосується книговидання, стала постанова про ліквідацію об’єднання «Укркнига». Це було могутнє державне об’єднання з розгалуженою мережею книгорозповсюджувальних підприємств у всій країні, включаючи районні центри. З прийняттям цієї постанови в 1992 році фактично підрубали корінь українського книговидання. Чого варта створена друкована книга, яка мертвим капіталом лежить на складі? Це запитання Олександр Афонін неодноразово ставив перед своїми колегами з інших регіонів. Спроба переоформити власність книгарень, перетворити їх на громадські, колективні і приватні, як показала практика, успіху не мала. Більше того, з 1993 року влада на місцях почала активно знищувати книгарні. Наприклад, у 1991 році у Києві було 95 книгарень, наприкінці минулого року їх залишилося всього 11. Мотивація — магазини, особливо розташовані на центральних вулицях, потрібні під ресторани, маркети й офіси.

Наступним кроком, зробленим з ініціативи держави, було створення Державної програми книговидавничої справи та преси в Україні. Цей документ, на думку фахівців, вирізнявся цілковитою відсутністю розуміння виниклої ситуації. Програма виключала будь-які питання, що стосуються інвестування і приватного бізнесу. Вона базувалася на бюджетному фінансуванні галузі на тлі гіперінфляції в країні. Передбачалося протягом п’яти років «влити» у галузь майже 600 мільйонів доларів.

До речі, на той самий час у Росії підготували закон «Про державну підтримку книговидання і преси у Російській Федерації», що передбачав звільнення усіх суб’єктів книговидавничої справи від усіх податків. А уряди найбільших міст Росії прийняли відповідні постанови про надання пільг суб’єктам видавничої справи у питаннях комунальних платежів, зв’язку, поштової розсилки й орендної плати. Для порівняння: у Петербурзі, Москві, Ростові сьогодні ставка орендної плати для книгарень становить 0,25% від оцінної вартості займаного приміщення, в Україні — відповідно від 4 до 15%.

1995 рік, на думку фахівців, став переломним у розвитку негативних тенденцій в українській книжковій справі. Протягом одного року Україна перетворилася на поле битви української книги з російською: остання просто стала поглинати ринок. У 1999 році, вперше з кінця ХIХ століття, в Україні було видано всього 0,37 книги на душу населення. Навіть в африканських країнах це число було вищим. Влада, зі слів О. Афоніна, на ситуацію не реагувала, про завдання збитку національним інтересам, науці, культурі всі «скромно» мовчали.

Основні принципи і підходи до книжкової справи було вироблено в 1996 році на міжнародній конференції «Книжкове законодавство у світі», організованій Радою Європи та ЮНЕСКО. Серед учасників із 124 держав були і представники України, а саме — Асоціації видавців і книгорозповсюджувачів. Рада Європи та ООН фактично благословляли дії влади, спрямовані на підтримку, а не ущемлення книги. Було зафіксовано, що книга — феномен двоякого характеру: вона є духовним продуктом, явищем культури і тільки після цього — предметом матеріального виробництва. Тому всі елементи законодавчої, нормативної бази повинні уникати будь-яких ущемлень, пов’язаних із виробництвом та розповсюдженням книжкової продукції. Слід забезпечити вільний обмін літературою і книжковою продукцією, яка має нетоварний характер. Іншими словами, книги для бібліотечних фондів, фондів Книжкової палати повинні перетинати кордони без стягування різного мита й акцизних зборів. Свою згоду виконувати всі вищеназвані умови кожна країна підтверджувала підписанням Флорентійської конвенції і Найробського протоколу. З усіх європейських країн, включаючи наших найближчих сусідів — Румунію, Молдову, Росію і Білорусь, — тільки Україна досі не підписала Флорентійську конвенцію і залишається ізгоєм…

У 2002 році розпочалася робота над законом України про державну підтримку книговидавництва. До вересня минулого року було підготовлено проект закону про підтримку книговидавничої справи в Україні, що передбачає звільнення від податку на додану вартість усього технологічного ланцюжка з виробництва і реалізації книги. Але на заключній стадії розробки Міністерство фінансів викреслило зі списку підприємств, які звільняються від податку на прибуток, книгарні. Вийшов український «вершник без голови»: є технологічний процес виробництва книги, але на останній стадії вона чомусь виявилася скривдженою. І проте у вересні минулого року всі зацікавлені міністерства проект підписали без зауважень і надіслали до Верховної Ради з супровідним листом Президента про першочерговий розгляд. У Верховній Раді представлений проект одразу пройшов усі три стадії голосування. Це унікальна ситуація для нашого парламенту. Через десять днів документ передали на підпис до Кабміну і він… зник. Тільки наприкінці грудня надійшла інформація, що Міністерство фінансів, Міністерство економіки, Податкова адміністрація і Митний комітет підготували листи Президенту про категоричний протест щодо підписання даного закону, неодноразово підкреслював Олександр Афонін.

На жаль, деякі міністри не змирилися з даною ситуацією і висловилися проти того, щоб видавці в Україні мали пільги. У самому кінці літньої сесії Верховної Ради Кабінет Міністрів тричі намагався внести на розгляд і проголосувати закон про скасування ще не існуючих пільг. Але всі три рази він не набрав потрібної кількості голосів. Митний комітет і Мінекономіки, наприклад, наполягали, щоб усі суб’єкти видавничої справи, зареєстровані сьогодні в Україні, склали точний план використовуваних протягом найближчих 4 років паперу, фарби, обладнання, запчастин і подали їх до міністерства. «Я не знаю, хто з підприємців може підрахувати свої потреби з урахуванням таких коливань ринку, — заявив О. Афонін. — Проте Міністерство фінансів вважає надані обсяги завищеним і вимагає урізати їх удвічі».

Сьогодні «працюють» кілька законодавчих актів, які полегшують діяльність книговидавців і поліграфістів. Але вони аж ніяк не формують загальне законодавче і нормативне поле видавничої галузі як такої. Сучасний видавець, поліграфіст, книгопродавець залишаються беззахисними перед владою в центрі та на місцях щодо організації своєї справи, оренди приміщень тощо. Причина одна — всі регламентуючі акти і документи, які стосуються організації діяльності видавничої справи, носять лише рекомендаційний характер і не є обов’язковими до виконання на місцях.