«...Від Києва до Лубен»: як віддзеркалюється в регіонах «столична» політика?

Борсання «столичних» державних мужів в українському політикумі, мов колами по воді, віддається в регіонах. Та, на жаль, в Києві мало хто помічає зміни політичної кон’юнктури на місцях. ЗМІ, як правило, куди уважніше слідкують за всім відомими обличчями з Банкової чи Грушевського, оминаючи увагою регіони. Хоча на місцях, здебільшого, політична боротьба ведеться не менш активно. Нещодавно «День» уже писав про те, як перипетії в Києві впливають на функціонування органів місцевого самоврядування. Поштовхом до підняття цієї теми став вихід луцького мера Богдана Шиби з ВО «Батьківщина». Сьогодні ж кореспонденти газети «День» продовжують стежити за тим, як політичні настрої в столиці змінюють політичну карту України.

На шляху до розколу

Перманентна боротьба між коаліцією, яка дихає на ладан, і так званою опозицією знизила інтерес до процесів на лівому фланзі української політичної сцени. Й абсолютно даремно. Із певним запізненням у наших лівих партіях почався процес позбавлення від пострадянського синдрому. Те, що відбувається у СПУ та КПУ, має об’єктивні причини й суб’єктивні наслідки з них. До останніх належить усе наростаючий тиск знизу молодших партійних функціонерів на вождів, які дещо втратили орієнтири, та їхніх наближених. Щось подібне відбувається і в сусідній Росії, хоча там об’єктивні тенденції часто важко відрізнити від впливу адміністрації президента. До останнього, безсумнівно, слід віднести прискорене відсторонення Геннадія Зюганова від обов’язків із керівництва партією. Кремль він уже давно роздратував, але все руки не доходили, інших справ було безліч. Тепер Геннадієм Андрійовичем і товаришами зайнялися настільки сильно, що йдеться взагалі про існування партії під таким політичним брендом.

В Україні така доля комуністів і соціалістів не чекає. Їм буде надано можливість самостійно, без втручання ззовні, почати в найближчому майбутньому зведення політичних і кадрових рахунків усередині своїх партій. Підтвердженням такого прогнозу слугують «розборки» в обласних партійних організаціях, що все частішають, і посилення напруження між регіональними організаціями та центральними органами. Звісно, те, що відбувається у СПУ та КПУ, має значні відмінності, але дуже багато схожого. Останнє значною мірою визначить місце, яке займуть ліві в Україні, не лише найближчими роками, але й на доступну для огляду перспективу.

ПОЛІТТЕХНОЛОГІЯ ЗАМІСТЬ ІДЕОЛОГІЇ

Діячі СПУ й особливо КПУ завжди підкреслювали відмітну особливість їхньої партії від, наприклад, «Нашої України», Партії регіонів тощо. За їхніми словами, у них партії ідеологічні, а перераховані мало того, що буржуазні, та ще й не мають чіткої ідеології, навіть і не партії взагалі. З останнім в юридичній площині важко погодитися. Практично всі неліві партії в тому чи іншому вигляді декларують прихильність ліберальним принципам. Інша річ, як ці декларації здійснюються, проте ідеологію вони мають. Тим більше, що й наші ліві свої ідеологічні аксіоми також здебільшого лише проголошують, а у практичній діяльності відкидають як непотрібні.

Здається, що саме в цьому полягає головна суперечність і джерело майбутніх тектонічних зсувів на лівому фланзі. Сповзання від ідеології почала першою СПУ. Спершу з кон’юнктурних міркувань, а потім із політичної та іншої доцільності.

Нинішні соціалісти у своїй керівній ланці вийшли з КПРС, запозичивши в неї значною мірою ідеологічні принципи, трохи змінені з урахуванням часу й політичної реальності. При цьому минуле не було критично осмислено.

Партія мала і значною мірою зберігає вельми еклектичне ідеологічне підґрунтя, комуністичні постулати чергуються з поклонами у бік соціал-демократії. Ця ідейна безбарвність стала одним із найважливіших чинників, що визначили низку серйозних поразок на виборах, насамперед президентських 1999 року. В президентській кампанії 2004 року Олександру Морозу вперше вдалося випередити Петра Симоненка, однак це не стільки його заслуга, скільки відображення суспільного очікування змін. Саме ідеологія становить найважливіший елемент партійної конструкції. Під ідеологію формується партія, та аж ніяк не навпаки. Це питання системне, і порушення цього основоположного принципу робить всю партійну структуру нестійкою, схильною до коливань і вагань.

Бажання грати на електоральному полі комуністів і прогресивних соціалістів змушувало Олександра Мороза в кожній передвиборній кампанії дещо послаблювати соціал-демократичні аспекти й намагатися підгравати протестним настроям виборців. СПУ постійно перебуває у стані фортеці в облозі. Зліва комуністи, справа партійна машина Юлії Тимошенко, а ще треба зважати на можливе пробудження від летаргічного сну СДПУ(о). За таких умов лідери соціалістів змушені повсякчас балансувати, вступати у союзи, що суперечать їхнім програмним установкам. Довгострокові цілі, їхній ідеологічний зміст приноситься в жертву тактичним діям.

Різка зміна політичної орієнтації влітку 2006 року стала закономірним підсумком принесення в жертву стратегії заради тактики, ідеологічних цілей заради ефемерних кон’юнктурних успіхів. Зараз мало хто пам’ятає союз соціалістів із партією «Громада» Павла Лазаренка на парламентських виборах 1998 року. Хоча потім багаторазово намагалися довести, що нічого подібного не було, проте факт спільних дій, принаймні, у Дніпропетровській області, став потім предметом гострої боротьби й пошуку винних, які не захотіли мовчати. Довелося змінити регіональне партійне керівництво, але легше від цього не стало. Укладати угоди з сумнівними союзниками легко, складно потім доводити, що ти не верблюд і не маєш жодного відношення до каліфорнійського в’язня. Зважаючи на цю обставину, нічого незвичайного не було і в різкій зміні фронту, і в переході в коаліцію з регіоналами 2006 року. Принципово це нічим не відрізнялося від загравань із Павлом Лазаренком. Як казав Вінстон Черчилль, хто сідає обідати з дияволом — має запастися довгою ложкою. Довжину її лідери СПУ явно не розрахували.

Природно, що таке становище дуже багатьох у СПУ непокоїть. Агресивні політичні вчинки і подальша катастрофа на виборах посилили далекосяжні процеси загострення протиріч між керівництвом партії та найбільш численними місцевими партійними організаціями. Ґрунтовного розбору польотів з аналізом допущених помилок і пошук у вигляді широкої дискусії шляхів виходу із ситуації, що склалося, не лише не відбулося, а навпаки — такому розвитку подій всіляко перешкоджали з Києва. Формально Олександр Мороз помилки визнав, в тому числі й кадрові. Та й як цього можна було не зробити, якщо партійні організації Дніпропетровської, Донецької, Луганської, Запорізької, а також Житомирської та Кіровоградської областей були готові порушити питання про лідера, як це зробили партійці Чернігівського міськкому.

Зі свого боку керівники в Києві не проти звинуватити в проблемах саме внутрішніх опозиціонерів. Як ліки від хвороби, що вразила партію, пропонуються посилення авторитаризму, всевладдя лідера та його найближчого оточення. І це не слова, а реальні дії. На останньому з’їзді СПУ відповідні зміни було внесено до статуту. Комісії з перевірки сформували непокірні організації в пошуках вад і прорахунків. І навіть якщо кадрові рішення не будуть прийняті відразу, папір у стіл ліг і буде пущений у хід, коли обставини стануть більш підходящими. Таким чином, Олександр Мороз намагається ослабити відцентрові тенденції та відновити своє становище. На семінарі з активом Київської області в Білій Церкві говорилося про нову програму «Справедлива Україна». Але наразі нічого істотно нового в ній немає.

У боротьбі з опозицією всі засоби гарні. У партії Олександр Мороз хоче демократію, як випливає з його виступів, скрутити, а в Україні боротися за неї з енергією, що не послаблюється. Керівники СПУ вдають, що не помічають цієї системної суперечності. Іншими словами, в СПУ відбуваються два пов’язаних між собою процеси: розмивання ідеологічної основи перетворює партію на політтехнологічний проект і одночасно йде спроба будувати організацію під лідера. Друге є продовженням першого. Якщо і далі так піде, то СПУ дуже скоро перетвориться на подібність «Батьківщини» Юлії Тимошенко. Лише копія завжди гірше за оригінал.

ДІЙШЛО Й ДО КОМУНІСТІВ

Схожі процеси відбуваються і в заклятих друзів соціалістів — комуністів. Спадкоємиці КПРС — нинішній КПУ — до певного часу вдавалося зберігати видимість єдності, але як говориться у старому прислів’ї — вічними є лише час і піраміди. Із приводу часу у фізиків є своя думка, а ось щодо пірамід... Із ними, як із нашими червоними, вони не витримують впливу навколишнього середовища.

У Дніпропетровській партійній організації протистояння верхів і низів прийняло настільки гострі форми, що вилилося на сторінки так званої буржуазної преси. Так і як бути тим, хто не згоден із діями керівництва обласної організації, але не може висловитися на сторінках преси партійної. Враховуючи, що обласна газета «Правда Придніпров’я» в руках тих, кого хочуть критикувати, зрозуміло, що для торжества внутріпартійної демократії для них місця на сторінках своєї рідної газети немає і бути його не може.

Після виборів 2006 року, місцеві комуністи в обласній раді увійшли в коаліцію з Партією регіонів і блоком Лазаренка. Якщо союз із першими був продовженням антикризової коаліції в парламенті, то спільність із соратниками Павла Івановича вже тоді викликала багато питань. Проте відповіді були отримані незадовго після того, як коаліція змогла затвердити свого голову. Регіональні борці з бандитським режимом і корупцією з червоношкірими книжечками в кишенях зайняли місця в апараті обласної ради. Причому для них довелося посади заступників голови створювати додатково.

Як і по всій Україні, в Дніпропетровській області йде нестримний процес захоплення землі і привласнення — щонайбільше купівля за безцінь — комунальної власності. Те, що цим займаються люди з депутатськими значками всіх рівнів із Партії регіонів, БЮТ і т.д. здивування не викликає. Для того вони і йшли у владу. Питання в рядових і не дуже комуністів викликає поведінка їхніх регіональних лідерів, які цьому свавіллю фактично потурають. І не тільки в обласному центрі, але й у інших великих містах області. Погані чутки про процвітаюче хабарництво ходять і про комуніста, голову постійної комісії Дніпропетровській міській раді з питань житлово-комунального господарства. Прямих доказів немає, але поява таких чуток, у тому числі й у ЗМІ, є симптоматичним, адже диму без вогню не буває.

Простіше за все, як і роблять обласні керівники комуністів Віктор Борщевський і Юрій Осетров, пояснити це підступами ворогів. Незрозуміло тільки яких. Регіоналам і друзям з блоку Лазаренка боротися з союзниками абсолютно не потрібно. Їх вони цілком влаштовують. Бютівці також порозумілися з усіма на грунті взаємних інтересів, вплив і можливості «Нашої України» в області такі, що ними можна знехтувати як величиною нескінченно малою, у соціалістів своїх проблем повний рот. Втім вороги у згаданих Борщевського, Осетрова та секретаря міськкому КПУ, а також заступника голови облради з виконавчої роботи Катерини Відякіної знайшлися, тільки не поза, а всередині їхньої організації. А якщо так, то a la guerre comme a la guerre.

На 18-й сесії Дніпродзержинської міської ради 29 січня нинішнього року міська виборча комісія повідомила, що перший секретар ЦК КПУ Петро Симоненко надіслав лист про дострокове припинення повноважень п’яти депутатів Дніпродзержинської міської ради фракції «Комуністи за народовладдя» в повному складі. Як вважає член цієї фракції і один з розжалуваних Олег Пеньок, таке рішення ЦК КПУ може пояснюватися критикою з боку фракції «Комуністи за народовладдя». «До з’їздів, конференцій і керівництва КПУ було надіслано понад два десятки критичних листів і звернень про необхідність проведення заходів щодо підвищення авторитету партії».

На цьому колісниця розправи з незадоволеними не зупинилася, а рушила до Дніпропетровську. Молоді комуністи Бабушкінського райкому партії в березні на обласній конференції зробили спробу виключити з лав беззмінного регіонального лідера комуністів, члена ЦК КПУ Віктора Борщевського за відрив від народу і зраду політичних ідеалів на догоду бізнес-інтересам. Який може бути бізнес у спадкоємців Леніна — Сталіна. Проте саме цими інтересами і пояснюється поведінка лідерів «червоних» у Дніпропетровській області. Дійшло до того, що первинна партійна організація хотіла виключити його з партії. Але вірний ленінець-сталінець і прихильник любого Леоніда Ілліча удар попередив і 21 грудня минулого року рішенням міськкому розпустив 15 первинних організацій, в яких перебувало 240 комуністів. А 12 лютого було розпущено три районних комітети: Жовтневий, Бабушкінський і Кіровський. Особливість полягає в тому, що всі вузи Дніпропетровська знаходяться саме в Жовтневому районі, і в цих партійних організаціях була досить значна кількість викладачів і взагалі інтелігенції. Але вічно незадоволений прошарок нинішнім комуністам, принаймні їх лідерам, не потрібний. У цьому вони солідарні з Володимиром Іллічем. Навіщо партії мислячі люди, без них клопоту менше. Та чи краще від цього партії?

Комуністи в області не можуть похвалитися особливими успіхами. Чисто арифметично результати виборів у області в них виглядають краще, ніж у соціалістів: 5,65% проти 3,8% 2006 р. і 7,62% проти 1,35% 2007 р. відповідно. Останній результат ніяк не може вважатися заслугою комуністів. Збільшення їхніх показників приблизно відповідає втратам соціалістів. Просто лівоналаштованому електорату не було за кого голосувати. Якщо ж взяти динаміку голосів за більш тривалий період, то цілком можна говорити про наближення такої самої катастрофи, в яку потрапили їх нелюбимі «рожеві» родичі.

У КПУ наростають проблеми взаємостосунків партійних низів і керівництва, які ускладнюються дедалі прогресуючим конфліктом поколінь. Поки що перемогли функціонери, які захопили партію, але від цього проблема в майбутньому буде лише загострюватися і призведе до того, що сталося у Франції, Італії, країнах Балтії та Грузії. Але якщо СПУ в принципі має перспективу перетворення на соціал-демократичну партію європейського типу, то комуністи в їхньому нинішньому вигляді не мають і цього. Піраміди в Єгипті та Мексиці врятувати можна, для цього є відповідні технології. Схоже, що партію комуністів вже нічого не врятує. Підземні поштовхи майбутнього розколу вже чути, навіть якщо хтось удає, що глухий.