Відчути нечужий біль

22 листопада Президент Петро Порошенко підписав указ «Про надання гуманітарної допомоги Ємській Республіці, Республіці Судан, Демократичній республіці Конго». Ці держави зазначені в Указі невипадково: то все країни, де лютує жахливий голод, де мільйони людей потерпають через тяжкі хвороби, брак чистої питної води, бойові дії та тероризм. Важливим є те, що цей документ був підписаний під час Меморіального тижня в пам’ять про жертв Голодомору — геноциду в Україні 1932—1933 років. Це справді символічно.

В чому полягає цей символізм? Країна, народ, що зазнали такого безмежного горя, як Україна 85 років тому — може, ба більше, має відчути нечужий (!) біль далеких, здавалось би, народів на іншому кінці Земної кулі (Ємен — арабська країна, 18 з 29 мільйонів мешканців якої геть не забезпечені продовольством, а 8 мільйонам потрібна «особлива, надзвичайна продовольча допомога — оцінка ООН; Судан і Конго — держави на Півночі і в центрі Африки, де близько половини людей теж потерпають від голоду).

Указ Президента про допомогу названим державам викликав неоднозначну реакцію і в політичному середовищі, і в соціальних мережах. Були експерти, які вказували на те, що Україна сама за чотири останні роки (2013—2017) опустилася із 47 на 63-е місце в глобальному індексі продовольчої безпеки ООН, і ця всесвітня організація віднесла нашу державу до переліку країн, де є проблеми з продовольством. Це все так. Але якщо ми цивілізовані люди й справді прагнемо керуватися сучасними гуманістичними цінностями (сподіваюсь, що це так), то чи не варто згадувати, як благополучна, «пристойна» Європа у 1932—1933 роках значною мірою (хоч і не все) не бажала бачити і знати, тим більше щось робити для допомоги мільйонам українцям, які гинули страшною смертю? З Указом Петра Порошенка не обов’язково погоджуватись, але тут постає саме етичний вибір: з ким ми — з Фрітьйофом Нансеном чи Бернардом Шоу? З Волтером Дюранті чи Гарретом Джонсом? Ми не забули свій біль, тому відчуваємо біль інших.