Володимир ШАПОВАЛ: Не можна тлумачити закон і залишатися «стерильним» юристом...
Так набере чи не набере чинностi проголосована Верховною Радою в розпал помаранчевої революції конституційна реформа? Як відомо, дехто з вітчизняних політиків не виключає можливості перегляду цього питання. За авторитетними свідченнями, відповідне подання до Конституційного Суду із необхідною кількістю підписів народних обранців вже давно готове і лише чекає своєї черги. Із проханням оцінити ситуацію з юридичного погляду «День» звернувся до заступника голови Конституційного Суду України, доктора юридичних наук, професора Володимира ШАПОВАЛА. Володимир Миколайович — один із членів робочої групи, яка готувала текст Конституції України, суддя Конституційного Суду із дев’ятирічним стажем, автор понад 120 наукових праць, десяти книг та підручників із конституційного права.
СТВОРИМО ПРЕЦЕДЕНТ?
— До 1 вересня — дати, коли має набути чинності проголосована 8 грудня минулого року Верховною Радою у «пакеті» конституційна реформа — ще далеко, проте останнім часом тема, так би мовити, ревізії цього рішення стала надзвичайно актуальною. На думку експертів, «найвищою інстанцією» у цій справі є Конституційний Суд — єдиний, хто, мовляв, може призупинити набуття чинностi прийнятих рішень. Ви вже відчули наявність у частини вітчизняного політикуму запиту на втручання КС, спрямованого на гальмування цього процесу?
— Треба бути сліпим, щоб не бачити, що Конституційний Суд постійно визначають як одного з фігурантів відповідного процесу. Однак є один важливий нюанс. Є прийнятий на основі законопроекту №4180 — так кажуть — закон про внесення змін до Конституції України. Є умови набуття ним чинності — або 1 вересня нинішнього року, або 1 січня наступного. Проте — до речі, ніхто з політиків чомусь про це не говорить — чи уповноважений Конституційний Суд розглядати цей закон на предмет відповідності Конституції? Тобто перевіряти конституційність або його змісту, або, швидше за все, процедури його прийняття. Справді, у статті 152-й Основного Закону визначено, що закони та інші правові акти визнаються неконституційними, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією процедура їхнього розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Наскільки я розумію, частина політиків концентрує увагу на тому, що була порушена процедура. Але. З того самого моменту, як цей закон про внесення змін до Конституції набере чинності, він не буде існувати як окремий правовий акт і стане інтегральною частиною самої Конституції. Отже, за таких умов ми опинимося перед перспективою перевіряти на конституційність саму Конституцію. Чи уповноважений КС це робити? У мене, наприклад, є відповідь: це абсурд. Друге запитання: чи віднесений цей закон про внесення змін до Конституції — не законопроект, про який йдеться у статті 159 Конституції, а саме закон — до тих правових актів, які, згідно із 150 статтею Конституції, перевіряються КС? Вся наша попередня практика свідчить: КС розглядав на предмет відповідності Конституції лише ті закони, які вже набули чинності. А цей закон чинності ще не набув. Жодного випадку розгляду КС прийнятих, але таких, що ще не набули чинності, актів не було. Було б добре, якби колеги-юристи, академіки та професори права ці питання, дуже важливі для соціуму, почали б обговорювати публічно.
З другого боку, поправка до Конституції (це ми за радянською звичкою називаємо її законом про внесення змін) практично в усіх країнах має особливий характер. До речі, якщо дотримуватися одного з рішень КС, то це акт не законодавчої влади, а установчої — як сама Конституція.
От яку серйозну проблему доведеться розв’язувати КС, якщо буде відповідне подання.
— Які політичні наслідки, на вашу думку, може мати ця правова проблема?
— Гадаю, серйозні. До речі, на моє переконання, перевірка, згідно із 159 статтею Конституції, законопроектів про внесення змін — це для Конституційного Суду зайве повноваження. По- перше, тим самим ми стаємо учасниками, я би сказав, конституційної правотворчості — а це не функція «класичного» суду! Навіть Конституційного. Подібне повноваження є у Конституційного Суду, якщо не помиляюсь, лише в Туреччині, Молдові та Азербайджані. Але ж там він надає висновки рекомендаційного характеру: не сподобалось — забули. Наші ж висновки обов’язкові до виконання Верховною Радою. До слова, саме таким було тлумачення Конституційного Суду: про обов’язковий характер відповідних висновків. Тому КС сам себе втягнув у процес змінювання Конституції, процес конституційної правотворчості.
Виникає ще одна дуже важлива проблема. У мене, наприклад, є великі сумніви, що Конституційний Суд здатний не піддатися можливим впливам… При цьому в суспільстві ніяк не можуть зрозуміти, що Конституційний Суд — це своєрідний орган. Той факт, що ми займаємо посади на певний і обмежений строк, свідчить про те, що це орган, який може бути ангажований у різних політичних процесах. Що таке офіційне тлумачення закону? Чи можна при цьому залишатися «стерильними» юристами? Це, вибачте, казки я не знаю для кого. Офіційне тлумачення Конституції або закону — функція, максимально політизована. Одна справа, що коли Верховний Суд приймає рішення на підставі закону, — він його також тлумачить (ви це чудово знаєте), але казуально, виключно в контексті конкретної справи. Але там лише правозастосовча діяльність. Наша ж діяльність не тільки правозастосовча: ми, я б так сказав, і правотворчістю активно займаємося.
СЛУГА І ВОЛОДАР
— До речі, проблема складності розмежування політичного та правового процесів характерна лише для нас?
— Зовсім ні. От у нас стверджують: Конституційний Суд мусить бути поза політикою. Звичайно, він не може ухвалювати відверто політичні рішення, ґрунтуючись на якихось політичних тезах. Але наведу приклад. Закон про конституційний суд ФРН — один із найавторитетніших в Європі — передбачає такий порядок формування цього органу: 16 суддів (до слова, 18 суддів КС — це, на моє переконання, забагато) обираються обома палатами парламенту фактично за партійними квотами, тобто від представлених там політичних партій. Ми ж намагаємося грати в ігри. Я, наприклад, бачу проблему в тому, що ми про це не говоримо прямо. Звичайно, погано, коли партійна приналежність або якісь партійні критерії підміняють собою фахові критерії. Можливо, проблема якраз у цьому. Переконаний, що саме фахові критерії мають бути ключовими. Але це вже під відповідальність тих сил, які висувають кандидатів на посади суддів КС…
— Це те, що певною мірою сталося у нас в уряді…
— Гадаю, проблема взагалі в наших принципах заміщення посад у державному механізмі. Якщо, скажімо, перший критерій — це партійна лояльність, потім чиста «анкета» тощо, професійні якості стають другорядними…
Отже, КС може, вибачте, «судити» закон. Може сказати, що цей закон — неконституційний, фактично його скасувати. А Верховний Суд може лише застосовувати закон. Він, як кажуть, слуга закону. КС певною мірою й володар закону. Він може його поліпшити, погіршити — буває, очевидно, і так, і так…
— Проте є думка, що Верховний Суд, приймаючи зокрема рішення про «третій тур» президентських виборів, не лише керувався буквою закону, але враховував і політичну ситуацію, яка на той час склалася…
— Це цікаве питання. У принципі, є стаття 8 Конституції, перша частина якої встановлює, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Переважна більшість юристів, на моє переконання, не знають, що це таке. І біда в тому, що у нас цей принцип активно трактують передусім політики, політологи тощо, — але будь-яка юридична абстракція дуже складна для тлумачення, тут потрібно мати спеціальний «інструментарій». Хоча всі уявляють, що принцип верховенства права, або — в іншій літерації — принцип правової держави, означає: будь-який закон мусить бути правовим. Тобто справедливим. Право має дві складових — позитивне право, яке документоване у правових актах, і природне право, яке значною мірою є ідеальним і збігається із справедливістю, як її розуміють на загальносуспільному рівні. Коли позитивне і природне право поєднуються, виникає правовий закон. От Верховний Суд, вочевидь, став на позицію такого поєднання. Третя частина статті 8 Конституції фіксує, що норми Конституції є нормами прямої дії. Тобто де-юре можна приймати рішення на підставі Конституції шляхом казуального тлумачення відповідної норми. Ми ж не звикли, що суд загальної юрисдикції посилається безпосередньо на Конституцію. Судді звикли, щоб усе було прописане — чим детальніше, тим краще. Чим детальніша нормативна інструкція для судді, тим він почувається комфортніше. Тому я сказав би, що Верховний Суд тим своїм рішенням справді підняв рівень абстракції свого підходу достатньо високо. Очевидно, це були сміливі дії.
— Якими, на вашу думку, можуть бути юридичні наслідки референдуму щодо доцільності політреформи, якщо його все ж таки буде проведено?
— По-перше, на відміну від деяких політиків, які стверджують, що в нас немає закону про референдум, я хочу сказати, що відповідний закон у нас є.
— Кажуть, що він застарів…
— Вибачте, з огляду на появу проектів змін до Конституції, дехто вважає, що і Основний Закон застарів… Референдум 2000 року був проведений — це був своєрідний прецедент — на основі окремих положень закону про всеукраїнський та місцеві референдуми від 1991 року. І ніхто після того цей закон не скасовував. Можна говорити про те, чому не прийняли нову редакцію цього закону, можна піддавати його положення експертизі на предмет конституційності — але це робитиме КС, якщо до цього дійде… Відповідний закон передбачає, як показав його аналіз, усі можливі форми референдумів. Серед них — консультативний референдум або опитування.
— Який ми називаємо плебісцитом?
— Деякі політики називають його плебісцитом. Більшість же зарубіжних юристів називають плебісцитами референдуми з питань територіальних змін. Це як із терміном «імплементація», який, взагалі-то, віднесений до сфери міжнародного права, але у нас багатьма вживається, як відомо, у іншому значенні... Хоча в деяких латиноамериканських країнах плебісцитами визначають саме консультативні референдуми. Отже, те, про що йдеться, — це референдум, але наслідки його не є юридично обов’язковими. Він є, за традиційним визначенням, «політичною порадою з боку виборчого корпусу». Але ця політична порада може бути не врахована. І тоді виникає пікантна політична ситуація: виборчий корпус висловив свою думку, а влада її, по суті, зневажила. В умовах так званих розвинутих країн спрацьовує, як кажуть, реакція незадоволеності: усі знають, хто знехтував волевиявленням виборців, і на наступних виборах їм буде важко відстоювати свій статус.
Отже, як тоді, у 2000 році, провели референдум, так і нині Конституція і закон не виключають такої можливості.
— А інша форма референдуму щодо політреформи можлива?
— Пошлюсь, знову ж таки, на рішення Конституційного Суду, згідно з яким Конституція України може бути змінена лише шляхом, визначеним в її 13-му розділі. Я свого часу від деяких, скажемо так, номенклатурних керівників юридичної науки чув: яка проблема? Винесемо зміни до Конституції на референдум, проголосуємо їх і на цій підставі ревізуємо Основний Закон, — це ж пряма демократія, це ж вище, ніж представницька!.. По-перше, хто сказав, що референдум — це якась вища форма? Так, у деяких конституціях записано, що референдні акти за силою вищі, ніж прийняті парламентом. Наприклад, у Конституції Азербайджану в статті «Система законодавства» читаємо: «1. Референдні акти. 2. Закони. 3. Укази президента». От вам і ієрархія. У нас, правда, в законі про референдуми є норма, згідно з якою закон, прийнятий на всеукраїнському референдумі, може бути змінений тільки всеукраїнським референдумом. Або так званою конституційною більшістю у Верховній Раді. Узагалі, референдум і представницька демократія часто переплітаються. За логікою, в країнах, де конституції приймалися на референдумах — Франції, Росії, Вірменії тощо, змінюватися вони мусять також референдумом. Але в усіх цих країнах конституції змінюються парламентами... Жан- Жак Руссо писав, що депутати — це прикажчики народу, тому всі закони потрібно приймати на референдумах, і тоді це буде реальне волевиявлення народу. Відома його теорія «суспільного договору», згідно з якою кожен має частинку влади та право цю владу реалізовувати. Але ж Руссо жив у малонаселеній Женеві, до того ж у XVIII столітті!
ПРОБЛЕМИ ВИБОРУ
— Місяць тому резонанс викликав початок розгляду Конституційним Судом президентського подання — з ним звертався до КС ще Леонід Кучма — стосовно тлумачення деяких положень статей 5, 69, 74 та 156 Конституції. Йдеться, зокрема, про те, чи можливе прийняття законів на всеукраїнському референдумі. Свого часу дехто пов’язував це подання із намірами внести зміни до Основного Закону шляхом народного волевиявлення, — якщо, мовляв, не вдасться провести їх через Верховну Раду...
— З цього приводу і зараз виникають певні спекуляції. Між тим, частина засідань КС стосовно розгляду цієї справи була відкритою, ніяких не було секретів, і хто хотів, той почув: жодного слова про внесення змін до Конституції у поданні немає! Жодного слова про референдум як спосіб безпосереднього внесення змін до Конституції! Почитайте Конституцію та закон про референдуми, — в них написано, які питання можуть розглядатися безпосередньо на референдумі. Тобто сам Л. Кучма тоді не ставив перед КС питання, чи можна прямо на референдумі змінити Конституцію. Чому КС зараз розглядає це подання? Я скажу відверто: ми сподівалися, що все ж таки будуть обрані та призначені нові судді КС... Тобто ніякої політичної гри з боку КС тут не було. Тим більше, що Конституційний Суд у 2000 році зафіксував позицію: безпосередньо референдумом часткові зміни до Конституції внесені бути не можуть. І це було сказано чітко та однозначно.
— Чи міг нинішній Глава держави відкликати це подання свого попередника?
— Існує правило: якщо судове провадження у справі почалося, його вже фактично не спинити до прийняття рішення. Це все одно, що гальмувати літак, коли він вже відірвався від землі. Тому подібні закиди також некоректні. Але ж які на цьому будуються політичні конструкції: мовляв, Президент щось там крутить, Конституційний Суд йому підіграє тощо! Президент, на жаль, у Конституційному Суді поки що не був і з суддями КС ще не зустрічався...
— Є така дещо цинічна думка: мовляв, оскільки сьогодні КС недоукомплектований, а восени закінчуються повноваження ще дев’яти його членів, депутатське подання щодо конституційної реформи потрапить до КС лише тоді, коли там збереться «критична маса» суддів, здатних винести «правильний» вердикт...
— По-перше, що, коли і як зробити — це абсолютно природне питання політичного вибору тих, хто уповноважений звертатися до КС... Якщо йдеться про недовіру до нинішнього складу КС, то це прикро, хоча, мушу бути відвертим, певні підстави для неї, мабуть, є. Гадаю, деякі політики мають право на таку недовіру. На жаль, є проблеми в діяльності КС, тому я, чесно кажучи, не дивуюся подібним міркуванням.
— Ви чули, як у програмі «Іду на Ви» спікер парламенту Володимир Литвин сказав, маючи на увазі дозвіл КС Леонідові Кучмі балотуватися втретє: мовляв, після того, як Конституційний Суд сказав, що один плюс один — буде один?
— Я не хотів би коментувати висловлювання голови Верховної Ради. Однак втрату Конституційним Судом суспільної довіри я пов’язую не тільки із його рішенням про можливість «третього строку» колишнього президента. Зміцненню авторитету Конституційного Суду, я думаю, не сприяла низка рішень. Серед них — деякі щодо конституційної реформи.
Повертаючись до вашого попереднього запитання, тут може бути ще простіша логіка: сьогодні у Конституційному Суді 14 суддів. Один, на жаль, хворіє. Кворум — 12. Для прийняття рішення потрібно 10. Ми зараз у тому стані, я би сказав, який у боксерів називається «гроггі» — після удару ти не відчуваєш відстані, нібито все бачиш, але таке враження, що всі рухаються, а ти не можеш... Ми й так дуже рідко буваємо одностайні при прийнятті рішення. Це, до речі, не є ознакою демократичності — це можна трактувати по-різному. Зокрема як наслідок різного правового бачення і навіть різної правової культури. Тому політики можуть думати і так: ну що ж зараз подавати подання — це ж означатиме «завалити» будь- яке рішення... І це цілком нормальна мотивація. Я б навіть дозволив собі такий жарт: тут потрібно робити вибір — або заповнювати вакансії у Конституційному Суді, або ж не звертатись туди із поданнями. Тому що за нинішніх обставин будь-яка справа у КС має незначний шанс бути вирішеною.
— Можливо, просто дехто плекає надії ще й на те, що оновленим складом КС буде легше, як кажуть, маніпулювати, ніж існуючим?
— На мою думку, це не зовсім правильно. Це дуже погане слово — маніпулювати...
— Але широковживане...
— Для того, щоб цьому запобігти, потрібно призначати таких людей, якими не можна було б маніпулювати... До речі, поступово склалася така тенденція: суддями Конституційного Суду призначають тих, хто працював на посадах у державному механізмі. Професурі нібито не довіряють. Призначають тих, хто знає, що таке службова дисципліна, хто повинен відчувати подих керівництва… Це дуже важливе питання — як формувати Конституційний Суд. Якщо бути відвертим, то потрібно визнати, що якість його рішень сьогодні не поліпшується. З другого боку, зараз у наявності багато не реальних, а, по суті, віртуальних професорів і навіть докторів наук.
Що стосується чинного складу КС, то, на моє переконання, спроби позаправового впливу на нього були. Принаймні стосовно деяких суддів. Іноді вони навіть мали характер довготривалого чинника. Утім, не можна так підходити: мовляв, і Президент, і Верховна Рада підбиратимуть саме таких людей, на яких легко буде впливати, яких можна буде, як кажуть, з руки годувати. Думаю, що Президент, як людина моральна, не керуватиметься такими мотивами.
— Але ж йому можуть натякнути, порадити, його можуть попросити...
— Це питання, скажімо так, більш широке: це проблема свідомості та сумління людини. Якщо на відповідальні посади потраплятимуть люди із свідомістю, вибачте, «шавки», то перспективи нашого швидкого поступу мінімальні. Ми будемо ще 20 або 30 років кричати «Уперед, в Європу!», як чеховські сестри «В Москву, в Москву!», — і залишатися у своїй провінції... Лягає той, хто хоче лягти. Хто вважає за необхідне стояти — стоїть. У нашому професійному середовищі, як і в будь-якому, достатньо людей, які стоятимуть до кінця за закон, за конституційність, за справедливість... Повторюю, підбір суддів Конституційного Суду — це дуже серйозна проблема, варта окремої розмови. Як і кадрова політика взагалі. Думаю, це стосується не лише України. Наприклад, новообраний президент США за перші два місяці заміщує кілька тисяч посад. У них є так звана «система здобичі»: на відповідні посади призначаються ті, хто брав активну участь у виборчій кампанії тощо. І ніхто не каже, що це неправильно. Але фахова підготовка, звичайно, враховується.
— Там — кілька тисяч за перші два місяці, а у нас, за словами самого Президента, — близько 18 тисяч на всіх рівнях...
— Ви ж не забувайте, що Україна — унітарна держава, а США — федерація. Там президент не має права призначати посадовців на місцях, — лише федеральну владу. А у нашого Президента більше проблем, здається, якраз із заміщенням посад на місцях. Тобто головне — не цифри, а підходи.
«НЕ ДИСЕРТАЦІЮ Ж ЗАХИЩАЄМО!..»
— І все ж таки, ваша фахова оцінка: приймаючи рішення про конституційну реформу, парламент дотримався процедури?
— Я можу сказати одне: я все ж таки не виключаю можливості, що подання народних депутатів, яке зараз нібито лежить, як писала ваша газета, десь там у сейфі, надійде до Конституційного Суду. Якщо я зараз дам свою оцінку, а потім буду призначений, наприклад, доповідачем у цій справі — уявіть собі, які до мене висунуть претензії. Тому оцінок я хотів би уникнути. Водночас можу нагадати, що коли Конституційним Судом надавався висновок стосовно законопроекту про внесення змін до Конституції, який мав тоді номер 4180, я офіційно виступив із окремою думкою. Я вважав, що цей законопроект майже ідентичний проекту №4105, який у квітні 2004 року виносився на голосування і був, по суті, провалений. На мій погляд, ухвалюючи той висновок, Конституційний Суд неправильно тлумачив норми Конституції, згідно з якими (стаття 158), законопроект про внесення змін до Конституції, який розглядався Верховною Радою і закон не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради не раніше, ніж через рік. А в нашому випадку минуло вісім місяців.
Отже, чи при прийнятті Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року були порушення, чи не були, — можливо, будемо визначати, якщо надійде відповідне подання. Мене, відверто кажучи, бентежить інше, і я хотів би на цьому наголосити. Чи не завдано шкоди основній ідеї, що Конституція — це акт установчої влади, яка належить народу? Що Конституція повинна прийматися у такий спосіб, щоб ні у кого не виникало сумнівів стосовно відповідної процедури? Мені прикро, але я згадую ситуацію, яка склалася майже дев’ять років тому, і про яку, мабуть, соромилися говорити. Згідно 160-й статті Конституції, вона набувала чинності з дня її прийняття. Тобто з 28 червня 1996 року. Але опублікували її текст на початку другої декади липня 1996 року. Упродовж двох тижнів Конституція діяла, а ніхто — крім деяких співробітників апарату Верховної Ради — її не бачив. Як це можна було зрозуміти? Це унікальний приклад юридичного й політичного, даруйте на слові, невігластва. Це свідчить про рівень поваги до Конституції та розуміння значення цього акта для суспільства й держави. Конституція Польщі, що була прийнята наступного 1997 року, набула чинності через шість місяців після опублікування. І весь цей час, напевне, тривало обговорення, велася відповідна роз’яснювальна робота тощо... Я переконаний, що ці та усі інші суміжні умови повинні виконуватися. Чи були вони виконані в нашому випадку? Це — питання. А «пакетом» голосували, не «пакетом» — це зовнішній бік справи.
— Вважається, що прийняття політреформи стало результатом політичного компромісу...
— До термінів треба підходити дуже обережно. Знову ж таки, виникає запитання: чи був цей політичний компроміс адекватний суспільним потребам? Чи це був компроміс для тих, хто іноді навіть фізично боровся у Верховній Раді, чи для суспільства? Чи ця Конституція та зміни до неї адекватні суспільним потребам, — це, до речі, мабуть, найважливіше запитання. Чи мають право давати оцінки суспільних потреб стосовно змісту Конституції ті, хто це активно робить? Чи, може, вони привласнили це оціночне право? І хто тоді може давати такі оцінки? На якій підставі? Чи потрібне широке суспільне й фахове обговорення відповідної теми? І яким взагалі мусить бути рівень суспільної реакції у подібних ситуаціях? Є таке поняття — системний підхід. Це означає не лише, скажімо, вивчити документи, — для цього є технічні працівники. Необхідно аналізувати, як усе це взаємопов’язане, як воно корелюється із життєвими реаліями... Мені хотілося б, щоб конституційна правотворчість не була схожа на захист деяких дисертацій. Щоб згодом усім соромно не було...
Мене непокоїть також те, що нашому суспільству бракує кваліфікованих коментарів із проблематики юридичної теорії та практики. Із політиками все зрозуміло: кого, наприклад, рішення КС влаштовує, — каже, що воно чудове, кого ні, — що ганебне тощо. Але де ж голос фахівців? Я вважаю, що поки в сфері юридичної науки не відбудеться серйозних зрушень — структурних, організаційних, у нас завжди виникатимуть проблеми із правовим забезпеченням суспільного, економічного тощо напрямків розвитку. Особливо це стосується сфери конституційного права — найбільш політизованої галузі, яка виконує регуляторну функцію щодо організації влади. Візьмемо ту ж реформу. Мені було б дуже цікаво почути, скажімо, думку своїх колег-юристів щодо певних конституційних норм, які запроваджуються. Скажімо, стосовно того, що Кабінет Міністрів пропонується формувати на основі фактично рішення «коаліції депутатських фракцій». До речі, фракція може бути парламентська, а «депутатська фракція» — це, даруйте, частина розчленованого депутата... Отже, звільняти прем’єр- міністра та інших членів Кабінету Міністрів може лише Верховна Рада шляхом вираження недовіри. Зрозуміло. Але як же працюватиме система органів виконавчої влади, якщо пропонується залишити нинішній спосіб призначення на посади та звільнення з посад голів місцевих державних адміністрацій? Тобто уряд формуватиметься парламентом, а відповідні місцеві органи — Президентом. Скажімо, уряд видасть постанову, яка не сподобається Президенту. Хто буде цю постанову виконувати? Міністерства? Між тим усі керівники на місцях, в обласних і районних адміністраціях почули позицію Президента. Що стане наслідком? Можна припустити, що на місцях цю постанову виконувати будуть, але go slow (з англійської — «йдучи повільно»). Є такий, знаєте, спосіб страйку. Тобто є ризик паралічу виконавчої влади. Цікаво, що з цього приводу думають науковці? Не хочеться думати, що в нашому професійному середовищі є проблеми або ж із фаховістю, або із громадянськістю. От якби влада чула голос справжньої юридичної науки! Було б краще тій же владі...
ДОВІДКА «Дня»
Відповідно до ст.148 Конституції України, Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів, шість з яких призначає Президент України, шість — Верховна Рада України, шість — з’їзд суддів України.
Нині у Конституційному Суді України — 14 суддів, оскільки повноваження 4 суддів було припинено у зв’язку з досягненням ними шістдесятип’ятирічного віку (ст.23 Закону України «Про Конституційний Суд України»). Досі Президент України не призначив одного суддю (вакансія з листопада 2004 р.), Верховна Рада України не призначила двох суддів (вакансії з червня 2002 р. та травня 2004 р.). Ще одному судді, призначеному з’їздом суддів України у грудні 2004 р., не дали можливості скласти присягу на засіданні Верховної Ради України, повідомили «Дню» у прес-службі Конституційного Суду, через що він так і не вступив на посаду судді КС.
З 14 суддів Конституційного Суду України призначені:
Президентом України — 5 (Володимир Іващенко, Валерій Пшеничний, Микола Селівон, Сюзанна Станік, Володимир Шаповал);
Верховною Радою України — 4 (Павло Євграфов, Михайло Костицький, Олександр Мироненко, Павло Ткачук);
з’їздом суддів України — 5 (Володимир Вознюк, Василь Німченко, Микола Савенко, Віктор Скомороха, Людмила Чубар).
