...Все спочатку
Із 1 січня український парламент матиме нові повноваження. А партії — стимули для розвитку. А поки вони, об’єднавшись у блоки (переважно іменні), йдуть на штурм 3-відсоткового бар’єра. І начебто все правильно — партії зі схожою ідеологією збільшують свої шанси за рахунок дружніх союзів. Але як так вийшло, що за 15 років незалежності в Україні не сформувалося авторитетних партійних брендів і тому обличчям цих блокових об’єднань переважно є окремі лідери, а не партійна ідеологія? (Комуністи та соціалісти — не рахуються, оскільки перші тільки через безвихідність згадують про своє «забарвлення», а другі давно вже є партією одного лідера). Про це «День» запитав експертів-політологів.
Проте, якщо вже ми констатуємо «департизацію» напередодні переходу до парламентської республіки, про що на круглому столі в «Дні» заявляв політолог Віктор Небоженко, то в створенні іменних блоків немає нічого дивного. Адже якщо впізнавані, за великим рахунком, лише лідери (та й то нечисленні), то на них і орієнтуватиметься виборець. А отже — саме цим лідерам доведеться наново структурувати партійний простір, наповнюючи політичні структури своїм баченням і стратегією. А нам залишається тільки почекати. Майбутнє, як говорять наші експерти, все одно — за партіями.
Володимир МАЛИНКОВИЧ, директор українського відділення Міжнародного інституту гуманітарно-політичних досліджень:
— Річ навіть не в тому, що в нас немає партій, але навіть ті блоки, які формуються, побудовані виключно на передвиборному популізмі та напхані людьми, які займатися політикою загалом не можуть і не повинні: співачками, боксерами тощо, — аби лише привернути увагу публіки... У партій немає ні серйозних ідеологічних позицій, ні конкретних проектів майбутньої діяльності.
Але я вважаю, що подібна ситуація — логічна, оскільки протягом усіх років незалежності в нас існувала президентська республіка, і партії не мали тієї мети, заради якої їх створюють, — боротьби за владу. Партія загалом повинна отримати провідні позиції в політиці та формувати виконавчу владу. А в нас виконавча влада формувалася виключно з волі президента. І президент міг ставити та знімати людей на власний розсуд. Якщо на пропозицію президента поставити когось прем’єром ще була потрібна згода парламенту, то зняти його він міг без будь-якої згоди, що й робили наші президенти: і перший, і другий, і третій. Тому в нас не було уряду, відповідального перед країною. Уряд мав працювати виключно на президента і намагатися йому сподобатися. Ось і все. Партії не брали серйозної участі в створенні уряду, а тому в них не було особливої потреби. У Росії, яка продовжує розвиватися в напрямі авторитарної держави, практично вже немає парламенту: там усе робиться в Кремлі. Так ось, політична реформа і спрямована на те, що в нас партії повинні формувати уряд. І коли партії формуватимуть уряд, вони розвиватимуться, у них з’явиться необхідність працювати з суспільством, щоб мати постійну нішу, мати постійний електорат і довгострокову програму. Поки що всього цього не було і не могло бути. Ми підходимо до пропорційних виборів непідготовленими. Тому я не чекаю дуже швидких позитивних результатів від парламентських виборів 2006 року. Хочу лише сподіватися, що вони не спричинять кризу й дозволять нам отримати достатньо часу для формування справжніх партій. Я погоджуюся зі своїм колегою, політологом Андрієм Єрмолаєвим, що парламент 2006 року буде далеким від ідеалу, але є надія, що парламент 2011 року вже буде сформований справді на партійних засадах за європейськими стандартами.
Сергій ТЕЛЕШУН, президент Фонду «Співдружність»:
— Збігнев Бжезинський іще сім років тому говорив, що в Україні поки не склалася традиційна партійна система — є лише квазіпартії, штучні утворення, які обслуговують або групи впливу, або окремих політиків. Але в Україні не модно було про це говорити: всі вважали, що партійна система складена. РУХ на початку незалежності був могутнім національно-демократичним рухом, який трансформувався, але так і не став справжньою партією.
На сьогодні партії не стали адекватними соціальними структурами, які відображають інтереси суспільства. На жаль, цим же відповідають і громадяни, серед яких партіям довіряють не більше 7%. Партії стали структурами закритого типу, що суперечить не лише партійному будівництву демократичного та громадянського суспільства, але й Конституції. Бо в Конституції продекларовано, що кожен громадянин, незалежно від партійності, національності та віросповідання, має право бути в системі влади та представленим у владі. А в нас вибори перетворюються в механізм відсторонення громадян від влади.
Володимир КОРНІЛОВ, директор Центру стратегічного планування:
— Немає нічого дивного в тому, що в Україні відбулася департизація. Пропорційна система виборів у нас застосовуватиметься вперше. Якби її впроваджували на початку 1990-х, як це пропонували дуже багато політологів, то зараз у нас не було б такої кількості партій, а ті партії, які існували на той момент, уже давно структурувалися б і були тими ж мегаблоками, які зараз намагаються створити. А через те, що в нас на виборах переважала «мажоритарка», партії створювалися радше «про всяк випадок». Випадок настав. І тепер усі ці дрібні, технічні партії створюють блоки під якогось розкрученого лідера. Але я впевнений, що зараз, після однієї чи двох передвиборних кампаній, ми поступово прийдемо до того, що кількість партій зменшиться, і вони будуть більшими.
Віктор КОТИГОРЕНКО, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ:
— Гадаю, що реальної партійної системи наша держава досі не мала. Україна 15 років тому здобула незалежність внаслідок, насамперед, сплеску громадянської активності. Саме в цей період було проголошено створення великої кількості політичних партій, але для їх функціонування ще не було масової соціальної бази, якою в усьому світі є середній клас — найактивніша частина громадянського суспільства. Тому те, що відбувалося з партійним будівництвом надалі, — це, за малим винятком, була реалізація певних бізнес-проектів з надання політичних послуг. А саме: політичні партії створювалися і реєструвалися як організаційні структури, основна функція яких полягала в просуванні у владу або в збереженні у владі представників певних малих і великих бізнес-груп. На період реалізації цієї послуги партійні організації фінансувалися. Але далі фінансування не відбувалося або мінімізувалося. Так звані партії входили в стан летаргічного сну. Але настав Майдан. Він показав, що в Україні середній клас нарешті сформувався і не тільки прагне, а й здатен захистити свою честь і свої інтереси. Отже, для справді партійного будівництва з’явилася необхідна соціальна база. Проте більшість партійних бізнес-проектів виявилися неготовими запропонувати середньому класу й іншому загалу щось вагоміше, ніж гасла, котрі, до всього, схожі, як близнюки, хоча й мають різних батьків (матерів) — читай: засновників. Ці квазі-партії, втім, оперують якимись ідеологічними штампами. Але, на жаль, вони не виробили ідей, реальних дієвих програм, стратегії розвитку держави і суспільства — на це не було запиту. На питання, куди і як іти, відповідала по суті позапартійна й авторитарна президентська влада. І не тільки відповідала, а й вела країну тією стежкою, яку вибрала. Однак страх крупного бізнесу перед новим президентським авторитаризмом як чинником вірогідного переділу набутої за попереднього режиму власності змусив визначитися на користь парламентизації владної моделі. А така модель неможлива без її партизації. І тут бізнес-власники квазі-партій усвідомили, що їм нічого запропонувати виборцям. За партійними брендами не виявилося реального товару — тобто ідей, на які «купився б» електорат. Тому страх опинитися поза владою змусив бізнес-партійні проекти піти на формування іменних блоків: «Нема ідей — поставимо на розкрученого політика».
Однак в Україні вже ухвалено закони, які стимулюватимуть розвиток партійності як політичного і владного фактора. В тому числі передбачається фінансування політичних партій, котрі пройдуть у парламент. Сформувалася, як я вже сказав, і соціальна база для партійного будівництва. Тож є надія на становлення в Україні на ґрунті квазі-партійної системи партійної системи справжньої. Бізнес-групам, які прийдуть до парламенту наступного скликання, доведеться міняти законодавство або ж шукати інші шляхи, щоб трансформувати іменні блоки в політичні партії під наступні вибори. В інакшому разі партії- учасниці цих блоків чекає політичне забуття. Їх витіснять конкуренти. І найперше — ті, які в 2006 році будуть обрані до Верховної Ради під партійними брендами.
Ігор БАЛИНСЬКИЙ, політолог, редактор Західної інформаційної корпорації (Львів):
— Оскільки ці вибори є насамперед персоніфікованими, ми будемо голосувати не за блок, не за конкретні характеристики політиків, а за лідера: чи Ющенка, чи Тимошенко, чи іншого. Тобто, ми знову довіряємо, передусім, лідеру, а не дивимося на якість політичного утворення, яке може пройти в парламент чи в місцеві ради. Та й для більшості політичних утворень — блоків та партій — ідеологія є лише необхідним атрибутом функціонування в політичному просторі. Мені здається, ми зараз є на тій межі, коли партійна система України підходить до остаточної кризи. І якщо після парламентських виборів не відбуватиметься реформування партійних організацій, партійних структур, ми можемо опинитися в дуже складній ситуації. І згодом ми можемо чути все більше закликів про повернення до мажоритарної системи. Ми звикли за 15 років голосувати за лідерів, а не за партійні структури, і в такій ситуації парламентські пропорційні вибори лише закріплюють цю тенденцію. Чи зміниться вона після політичної реформи, чи зможе розвиватися партійна система в Україні? Я, якщо чесно, маю великі сумніви. Більшість можливих урядових коаліцій, які будуть в наступному парламенті, будуть ідеологічно і політично неприродними. Тому що уявити собі сумісність, умовно кажучи, Партії регіонів, БЮТу і соціалістів майже нереально.
Якщо все це підсумувати, виглядає так, що парламентські вибори- 2006 мають поставити перед Україною питання: чи ми намагатимемося вивести партії на перший план у політичному процесі в України? Чи так і залишиться, що партія буде, насамперед, уособленням харизматичного лідера плюс певний ідеологічний бренд, який насправді не впливає на вибір того чи іншого представника тієї чи іншої електоральної групи.
Уляна КИРІЄНКО, заступник директора Інституту глобальних стратегій:
— Я би не оцінювала розвитку партійної системи загалом і в Україні зокрема в термінах департизації або партизації. Головним, на мій погляд, є не арифметика партійності, а її змістовне наповнення, або точніше — філософія партійності. Крім цього, слід пам’ятати про інституційні чинники, які є і будуть для партійної системи певною політичною граматикою. Насамперед ідеться про виборчу систему та політичний режим: перша задає правила електоральної поведінки партій, а останній заохочує або, навпаки, обмежує гру партій на шахівниці політики.
Новітня історія України демонструє, що еволюція вітчизняних партій має принаймні два етапи. Перший етап хронологічно можна позначити, починаючи від перших виборів у незалежній Україні в 1991 році та закінчуючи виборами 2002 року, а точніше — до помаранчевої революції. Типовими рисами цього етапу можна вважати тривалий перехідний період від двох ідейних течій, що виникли на розвалинах Союзу: від націонал-демократичного в особі Народного Руху та ліво-комуністичного в особі так званих партій-наступниць — СПУ, а пізніше й КПУ, — до численних партій, які вже втілювали не два підходи до незалежності, а інтереси різних соціальних груп. Іншими словами, цей процес партійності демонструє, що ідейний розкол, спровокований розвалом Союзу, минув, канули в історію або зазнали суттєвих змін і учасники того історичного періоду.
Новий етап істотно інший. По- перше, партії добилися сприятливих для себе правил гри — пропорційної виборчої системи, що сприяє багатопартійності, на відміну від мажоритарної, що сприяє двопартійності (відома в політології «теорема Дюверже»). По-друге, нові конституційні зміни дають партіям «карти в руки»: вони будуть впливовими гравцями як у Верховній Раді, так і у виконавчій владі. По-третє, після помаранчевої революції в партій з’явився хороший стимул для участі у виборах. У виборах- 2006 не буде колишнього гніту адмінресурсу і, отже, є надія на більш- менш чесну боротьбу. За даними ЦВК, уже 51 партія подала заявку на участь у виборах, що свідчить про те, що партії готові поборотися за свій шанс. Таким чином, можна говорити, що партії суттєво збільшили свою роль у політиці порівняно з попереднім періодом.
Це стосовно політики. А що ж отримав виборець? Мені здається, що немає нічого поганого в тому, що під час виборчих кампаній партії виступають як технологічні проекти. Такий жанр виборів — виборчі кампанії відбуваються за маркетинговими сценаріями. Основною проблемою партій на сучасному етапі залишається слабка стратегія роботи в міжвиборний період. Сьогодні партії вже не мають проблем із фінансовими ресурсами, але залишаються питання ідеології як оформлення партійного світогляду в таку собі системність, опрацювання форм постійної роботи з людьми на місцях тощо. Іншими словами, мінус сучасних партій у тому, що, ставши акторами політичними і електоральними, вони ще не стали акторами громадянськими та соціальними.
