Вибори — без вибору. Чому?
Боляче й образливо спостерігати все те, що відбувається в українській політиці. Боляче тому, що шістнадцятирічна українська політика перетворилася на продажну дівчину: цинічну й безсоромну, готову виконати будь-який каприз за гроші замовника. А образливо — бо серед більш ніж 46 млн. українських громадян без проблем можна знайти 450 мудрих, грамотних патріотів, які мають державний стиль мислення, спроможних перетворити вищий законодавчий орган держави на наймогутніший колективний інтелектуальний центр, спроможний встановлювати такі правила гри (закони), які виведуть Україну на провідні позиції в світі, позиції, які відповідають нашому інтелектуальному, економічному та природному потенціалові.
Як же могло так вийти, що мудрий, працелюбний, талановитий український народ у вищому законодавчому органі держави репрезентують ті, кому закон не писаний?
Я не хочу ділити парламентаріїв на коаліцію та опозицію, на лівих, правих і не зовсім правих, на червоних, рожевих, помаранчевих, синіх і тих, кому все фіолетово.
Завдяки прямим трансляціям із Верховної Ради рядові виборці мали прекрасну можливість особисто спостерігати, чим займаються наші парламентарії, і на що вони перетворили вищий законодавчий орган держави.
Встановивши собі за нашими мірками величезну зарплатню (народний депутат на місяць отримує більше, аніж переважна більшість пенсіонерів за 3,5 року), частина слуг народу взагалі не ходить на роботу (напівпорожня зала під час засідань явище постійне). А інші слуги народу в цей час у залі відверто займаються антиконституційною діяльністю. Причому відбувається це відкрито, перед телекамерами й усі вдають, що все відбувається згідно із законом. І лише тоді, коли ділять бюджетні гроші й роздають портфелі, в парламенті завжди аншлаг.
Цікаво, хто-небудь цікавився питанням, скільки антиконституційних законів і постанов прийняли наші парламентарії. Завдяки телетрансляціям усі ми чудово бачили, як проходять голосування у Верховній Раді. Як парламентські авторитети під час засідання перебувають невідомо де і займаються невідомо чим, а в цей час нардепи, що перебувають у залі, шастають між рядами, голосуючи за себе і за тих хлопців. У результаті, в залі перебуває осіб п'ятдесят, а на табло висвічується цифра під триста голосів. А представники соціалістів і комуністів, які сидять у президії — головні парламентські «захисники» Конституції, цього не помічають і навіть не роблять спроб припинити беззаконня.
Згідно зі ст. 84 Конституції України, голосування на засіданнях Верховної Ради України здійснюється народним депутатом України особисто. Тобто у вищому законодавчому органі держави систематично порушується встановлена Конституцією процедура прийняття законодавчих актів.
У відповідності зі статтею 15 Закону України «Про Конституційний Суд України» серед підстав для визнання правових актів неконституційними значиться: порушення встановленою Конституцією України процедури з розгляду, прийняття чи набуття чинності.
Таким чином, якщо слідувати букві закону, то всі ті закони і ухвали, які прийняті під куполом Верховної Ради кнопкодавами-багатоверстатниками, м'яко кажучи, неконституційні.
Виникають логічні запитання: навіщо потрібен країні парламент, який займається антиконституційною діяльністю, чи мають моральне право виступати захисниками Конституції ті, хто сам займається антиконституційною діяльністю, чи є надія, що внаслідок дострокових виборів до Верховної Ради прийдуть законослухняні громадяни?
На жаль, на жодне з поставлених запитань я не можу дати ствердну відповідь. Виборча кампанія ще не почалася, а виборцям уже оголосили, що до парламенту пройдуть майже всі ті ж кандидати — проплачені соціологи навіть відсотки оголосили, прозоро натякаючи виборцям, що незалежно від того, як ви проголосуєте, результат уже відомий. А це дуже сумно. Невже ті ж політичні повії знову запропонують олігархам своє партійне тіло й усадять їх у недоторкані крісла для поповнення награбованих непосильною працею мільйонів і мільярдів.
Але основна проблема навіть не в тому, що слуги народу ніяк не можуть поділити між собою результати праці своїх господарів, а в тому, що вже розділили Україну, а це в майбутньому здатне викликати найсерйозніші наслідки. Запрошуючи іноземних політтехнологів, для яких Україна завжди була чужою країною, вони ось уже вкотре намагаються розділити суспільство за встановленою лінією розламу. Причому з кожними новими виборами розлам усе глибшає. Розділили не лише суспільство та виборців, розділили Конституційний Суд, розділили виконавчу та законодавчу владу, розділили Центральну виборчу комісію. Вибори офіційно ще не почалися, а члени ЦВК уже ділять між собою області та округи. Це дуже небезпечна тенденція, коли політичні сили під промови про необхідність об'єднання країни на ділі ведуть суспільство до поглиблення розламу. Що можна чекати, наприклад, від «Самооборони», лідер якої спочатку озброїв однопартійців нагородною бойовою зброєю, а тепер у передових лавах борців за світле майбутнє. Адже головною зброєю політика повинен бути інтелект, але аж ніяк не пістолет. Що можна доброго очікувати від політичної сили, лідер якої цього не розуміє. А як іде розкручування — і гроші знаходяться. Чи не краще було вкласти гроші в розкручування мудрого, думаючого патріота, аніж вкладати їх у вуличних крикунів?
На жаль, мудрі політики зараз не запитані. Можливо тому, що вони не продаються і не купуються, а це не є вигідним тим, хто робить на політиці великий бізнес.
Останнім часом дуже велику активність проявляє Володимир Литвин, намагаючись виступити в ролі примирювача-об'єднувача. Але це неможливо, бо саме завдяки позиції Литвина під час виборів 2004 року, який зайняв неконституційну позицію, погодившись на політреформу в пакеті, неконституційний третій тур, ми маємо зараз глибоку політичну кризу. Кажуть, що тоді іншого виходу не було. Вихід був, у законі все було дуже чітко записано, що потрібно було робити, й потрібно було дотримуватися букви закону. Але Верховна Рада та її голова вчинили так, як було вигідно їм: голова ВР був упевнений, що його політична сила знову пройде до парламенту, а він знову стане головою ВР — головною політичною фігурою після політреформи. Але не так все сталося. Не допомогли ні 60 колишніх нардепів у першій сотні партійного списку, ні друкований орган Верховної Ради, який працював на голову ВР, ні поїздки в електричці — виборці опустили колишнього голову ВР і його команду нижче тривідсоткового бар'єра.
На мій погляд, точно така ж доля чекає і нинішнього Голову ВР, який вирішив пробратися в царі, оминаючи думку виборців.
Як писав прекрасний український поет, патріот своєї країни Борис Олійник:
Народ не візьмеш на макуху,
Він зоддалля розрізнить чин,
І хто є син його по духу,
А хто по духу сучий син.
Наш український народ дуже працелюбний, терплячий і мудрий, і він зможе зробити правильний вибір, головне — дати йому таку можливість. Неможливо зробити правильний вибір, якщо немає вибору. Якщо одні й ті ж політики, які завели країну в глибоку політичну кризу, зараз знову в ролі миротворців, об'єднувачів, реформаторів. Це неможливо, бо ніколи не зможуть бути миротворцями ті, хто стояв по різні боки барикад. Подивіться політичні телепрограми. Все ті ж обличчя, та ж революційна риторика, загалом — суцільна безнадія. Але був один виняток. В одній із передач «Свободи слова» в студії з'явився Євген Марчук, і сидів він у тому місці, де сиділи помаранчеві. Представник коаліції тут же звернувся до Євгена Кириловича з пропозицією пересісти на свій бік. На мій погляд, це була знакова подія, бо Євген Марчук, можливо, єдиний серед авторитетних українських політиків, якого сприймають обидві протиборствуючі сторони. Він не стояв на барикадах, але завжди з'являвся на телеекрані в критичні моменти нашої історії, коли до кровопролиття залишався один крок, із закликами до політиків зупинитися. Саме Марчукові під силу виконати ту місію, про яку всі стільки кажуть, але нічого зробити не можуть — об'єднати країну. Величезний авторитет, могутній інтелект і вплив Євгена Марчука дозволяють створити на майбутніх виборах могутнє всеукраїнське політичне об'єднання, спроможне вирішити головну проблему сучасної української політики — об'єднати країну. Це i є український вибір. Але чи захоче Євген Марчук повертатися після всього пережитого? Особливо якщо й надалі правитимуть бал цинізм та інтриги.
