Вибори і моральність
Те, що відбувається в Україні 1999 р., не дає навіть мінімальних підстав вважати, що ми витримаємо це випробування без відчутних моральних втрат. Таке враження, що майже водночас повернулися в минуле чи то «дорогого Леоніда Ілліча», чи то ще далі.
Задовго до виборчої кампанії Президент України Л.Д. Кучма, як говорили в давнину, мовив золоте слово: «Якщо економічна ситуація в країні не поліпшиться, у мене вистачить розуму не виставляти свою кандидатуру на новий термін». Це було б логічно й глибоко морально. Адже, якщо претендент на найвищу посаду країни може просто обіцяти краще майбутнє, то чинний Президент має його пред'явити.
На жаль, пред'являти виявилося нічого, проте Леонід Данилович слова свого не дотримав, але рішуче кинувся у вир боротьби за продовження своїх повноважень. Зрозуміло, обставини бувають іноді сильнішими за людей. Не виключено, що це рішення далося йому нелегко й, швидше за все, не без тиску оточення. І, можливо, Л.Д.Кучма щиро вважає, що протягом другого терміну йому вдасться зробити те, чого він через недосвідченість не зміг виконати за перший.
Одним словом, при бажанні пояснити зміну рішення можна. Важче зрозуміти незвичайне ставлення Президента до своїх конкурентів. Він бачить у них не таких самих, як і він, претендентів на найвищий титул країни, а ледве чи не агресорів, які зазіхнули на його кровне. Від того занервував, нагородив їх сумнівними епітетами «немужиков» і навіть «нелюдей», перекрив можливість радіо- і телеспілкування з громадянами країни.
З морального погляду така ситуація виглядає пригнічуючою. Адже нічого незвичайного не сталося. В країні оголошені вибори президента. Не переобрання, а саме вибори. Провідні політики, які стурбовані скрутним становищем українського народу, вирішили запропонувати йому свої послуги. Їх надзвичайно багато. Але це тільки тому, що надто вже погано в країні. Якби була вона на підйомі, нинішній Президент мав би значно менше конкурентів.
Чи виправдані морально їхні претензії? Безумовно. Чи зуміє найудачливіший з них реалізувати свої обіцянки? Цілковитої гарантії, зрозуміло, немає. Але є надія. Для суспільства, що втратило історичний оптимізм і поринуло в апатію, це надзвичайно важливо. Надія здатна пробудити в ньому творчу основу, консолідувати для надзусиль. Збереження нинішнього стану може означати втрату творчої інерції щонайменше на майбутнє п'ятиріччя.
Таким чином, Президент і його команда, борючись за владу, не демонструють високої громадянської відповідальності перед народом. Це небезпечний симптом. Тим більше, що під тиском виконавчої влади хвороба ця вражає засоби масової інформації, певні кола творчої інтелігенції та навіть так званий електорат.
Особливо пригнічують представники четвертої влади, як вони гордо іменують себе. Здавалося б, вирвавшись з ідеологічних лещат, вони як зіницю ока берегтимуть свою незалежність. Але цього не сталося. Ідеологічний диктат змінився економічним, і журналістська братія, котра пише й віщає, покірливо йому скорилася. Вважали, що служитимуть народові, а довелося прислуговувати тим, хто має владу й гроші. І знову всі, за рідким винятком, виявилися на один штиб. Вражає їхній цинізм. На моїй пам'яті такого ще не було. Адже це ж яку треба мати совість, щоб трубадурити голодним співгромадянам, які не отримують місяцями свої скудні зарплати, пенсії і стипендії, про якісь успіхи, про те, що нинішня влада вдень і вночі піклується про їхній добробут. А про те, що від цієї турботи люди вимирають, що нас уже не 52 мільйони, як було при тоталітаризмові, а менше нiж 50, що валовий національний продукт України скоротився в порівнянні з 1990 роком майже на порядок, що вмирають освіта, наука, культура, ані слова.
Я не схильний, услід за деякими радикальними опонентами нинішньої влади, стверджувати, що деградація відбувається ледве чи не за її злим наміром. Звісно ж ні. Влада почувалася б набагато комфортніше, якби наші люди жили добре. Вона, безумовно, не хоче, щоб було гірше, але, на жаль, і не може зробити краще. Це треба чітко всім нам усвідомлювати.
Напевно, провина за скрутне наше становище лежить не тільки на нинішніх можновладцях. Але й на них, насамперед. Не змогли примножити нажите попередниками, то хоча б не розвіяли по вітру їхню спадщину. В країні панує хаос управління, казнокрадство, неосвічена некомпетентність, і ніхто, і Президент у тому числі, не є відповідальним за це. Соромно слухати, коли засоби масової інформації послужливо поширюють нарікання Президента та його оточення, що реформи були б ще успішнішими, якби їм не заважав консервативний парламент, а як головне досягнення подають відсутність війни.
Мені можуть заперечити, що й від засобів масової інформації дістається владі: «Подивіться, як сміливо і безсторонньо критикують парламент». Це дійсно так. Парламент зазнає не просто критики, а безсоромного шельмування. Такого немає в жодній країні світу. Але й до цього журналісти дійшли не своїм розумом. Отримали найвище благословення. Та й яка наш парламент влада. Це тільки за Конституцією, а в реальному житті його зведено, по суті, до стану декоративного органу, з рішеннями якого ніхто не рахується. Жахливо в цьому зізнаватися, але в нас, як говорив один кінематографічний герой, «без шуму й пилу» стався конституційний переворот. Де- факто запроваджено президентське правління. Боюся, що наслідки цього для української демократії можуть бути найсумнішими, якщо суспільство не знайде в собі сили змінити ситуацію.
Щодо виборів президента, то засоби масової інформації не стільки виявляють громадську думку, скільки формують її. Країні нав'язується безальтернативність вибору. Безумовно, гідний лише чинний Президент, інших претендентів або зовсім не помічають, неначе їх і немає, або безсоромно дискредитують в очах виборців. Це аморально і нічим не можна виправдати таку позицію.
Країною котиться масова кампанія «одобрямса». І в перших її лавах наша інтелігенція. Проходять з'їзди медиків, педіатрів, збори ректорів, студентів, ювілеї вузів і факультетів, концерти — на них усіх ухвалюються рішення на підтримку Л.Д. Кучми. Вже з'явилися й звернення до народу, в яких шановані й відомі всій країні люди закликають голосувати за нинішнього Президента.
Чи усвідомлюємо ми весь драматизм того, що відбувається? Інтелігенція має бути совістю нації, служити зобов'язана не владі, а народу. Досвід історії, й нашої в тому числі, переконує, що її конформізм і угодовство завжди дорого коштували народам. Та невже ми нічому не навчилися? Найдивніше за все те, що у разі перемоги будь-якого іншого претендента інтелігенція, як, втім, і журналістська рать, дружно стануть під його прапори, забудуть своїх учорашніх кумирів влади і також славословитимуть нових. У Л.Д.Кучми не повинно бути щодо цього ніяких сумнівів, як, вважається, немає їх у нашого першого Президента Л.М.Кравчука.
Християнська заповідь говорить, що всяка влада від Бога. За умов абсолютизму й авторитаризму, коли народ «корився батогам», вона була, по суті, сумною констатацією його повного безправ'я й безсилля. Але що заважає йому сьогодні хоч трохи допомогти Богові, зробити правильний вибір? Але він, здається, знову готовий покластися на Всевишнього. Як і раніше, мовчить, покірно сприймає «безальтернативність» вибору, що навівається йому. Хотілося б помилятися, але якщо наше суспільство буде піддатливим до зомбування і не здатним прийняти усвідомленого рішення, воно втратить моральне право на будь-яку апеляцію до влади. Самі вибрали, самі й мають нести за неї відповідальність.
Сумно все це, добродії й товариші. Невже ми вічно приречені повторювати власні помилки й не можемо жити інакше, як в атмосфері громадянської безвідповідальності й аморальності?
