Вибухова справа

На відкритті першого із заводів цього підприємства в Ічні був присутнім Президент Леонід Кучма. Тоді говорилося, що передові технології допоможуть Україні позбутися вибухонебезпечної спадщини — тисяч тонн старих снарядів, мін, ракет. Нинішній стан проекту став приводом для з’ясування відносин між двома країнами. І має всі підстави вважатися дійсно вибуховою справою.

IДЕЯ

Спільне підприємство «Елаєнт Київ» за п’ять років, починаючи з 1993 року, мало утилізувати 220 тисяч тонн боєприпасів — майже дві третини із загальної кількості небезпечної старизни на арсеналах Міноборони. Партнерами «Елаєнт Київ» із американської сторони стала відома фірма «Елаєнт Техсистемз», яка майже півсторіччя забезпечує оборонними системами армію та флот США. З української — військове відомство, Мінпромполітики, Фонд держмайна. «Елаєнт Техсистемз» на здивування оперативно вклала понад 20 млн. доларів у створення виробництва з утилізації боєприпасів у Ічні й подрібнення порохів у Цвітосі під Хмельницьким. Передбачалося, що загальна сума від реалізації на внутрішньому й зовнішньому ринку компонентів перероблених боєприпасів становитиме близько 100 млн. доларів. Дохiд — 43,8 млн. доларів буде майже порівну поділено між українською і американською стороною. Самоокупність була коньком цього проекту.

PRO і CONTRA

«Почавши все це, ми зіткнулися з речами, про які раніше ніхто й не підозрював. Тож можна звинувачувати обидві сторони, а можна й нікого не звинувачувати. Одні не розуміли, на що погоджуються. Інші — чого вони хочуть», — говорить тепер генеральний директор «Елаєнт Київ» Леррі Феннінг. Із 220 тисяч тонн боєприпасів утилізовано лише 28 тисяч. Із обіцяних грошей одержано лише 7 млн. Західні партнери вимагають повернути кредити, а наші військові кажуть: «Як можна далі мати справу з американцями, адже вони не зробили те, що обіцяли?»

— Розбирання боєприпасів для утилізації проводить на своїх базах Міноборони. І якщо з 220 тисяч за документами нам передано 77, то фактично розібрали вони лише 58 тисяч. «Нас стримували їхні темпи роботи», — відповідають американці, — «Ми домовлялися, що в перші роки нам передаватимуть прибуткові боєприпаси — з певною кількістю латуні, — щоб, реалізовуючи продукти їхньої утилізації, нагромадити певні фінансові кошти для встановлення потужностей для переробки всіх боєприпасів. Але нам передавали не ті боєприпаси і не в тому обсязі, який було обумовлено».

Плюс до всього, після відкриття в січні заводу в Ічні, підприємством зацікавилася військова прокуратура. Представники українських відомств, які входять до складу спостережної ради «Елаєнт Київ» і повинні були брати участь у його долі (Фонду держмайна, Міноборони, Міністерства зовнішньоекономічних зв’язків), — відразу пішли в тінь. І хоча тоді компанії ніяких письмових звинувачень не було пред’явлено, ліцензію на вивіз сировини повернули лише через рік — у 1996 році. Стало ясно, що в таких умовах обіцяних 40 мільйонів не заробити. На світовому ринку різко впали ціни на сталь, латунь, мідь (латунь подешевшала з 2090 до 1100—1300 доларів за тонну, мідь — із 2300 до 1500), прибуток від продажу яких із лихвою повинен був покривати всі витрати. В самій Україні підскочив рівень життя — робоча сила подорожчала, транспортні витрати зросли.

Якщо раніше «Елаєнт Київ» планував, що його модульні заводи зможуть подорожувати по армійських складах, утилізуючи боєприпаси на місці, то потім виявилося, що це йде врозріз із національним законодавство. Їм було пообіцяли поміняти закони, та сил у тих, хто обіцяв, мабуть, не вистачило.

Американці, напевно, розкаюються й у тому, що спочатку епопеї розброєння необачно заявили — їхні технології дозволяють утилізувати всі види боєприпасів. «Українська сторона не говорила про те, що в них є боєприпаси, начинені гексогеном із алюмінієвою пудрою. А вони вимагають особливого поводження». Це було несподіванкою для американців. «Елаєнт Техсистемз» усе ж таки вирішує створити потрібні технології й оплачує роботи з удосконалення своїх модулів для вимивання гексогену з алюмінієм із боєприпасів радянського виробництва силами російського Красноармійського інституту механізації.

Перелік нестикувань можна продовжувати. Їх було б менше, якби всі ці деталі було обумовлено в контракті. Але цей базовий документ на здивування неконкретний. У ньому фігурує лише цифра — 220 тисяч тонн боєприпасів для комплексної утилізації. Всі інші «тонкощі» — в бізнес-плані. Але план був законом хіба що за соціалізму — та й то з великою натяжкою. А розмитий контракт на співробітництво між військовими і «Елаєнт Київ» можна застосувати — і без наслідків — до будь-якої ситуації, якою б критичною вона не була. Тепер керівництво компанії «Елаєнт Київ» збирає плоди роботи свого попереднього керівництва й пише листи Президенту України, секретареві РНБО, прем’єр-міністру, на які немає відповіді. В одному з них — Володимиру Горбуліну — прозирає здивування, що нові посадові особи Міноборони відкрито заявляють, що вони не відповідають за зобов’язання військового відомства, прийняте раніше. Чи варто дивуватися? Обидві сторони грали за одними правилами, в яких було все. Крім довіри.

ПIДСУМКИ

«Ми хотіли, щоб МО уклало з нами новий контракт, більш чіткий. В якому чітко визначено відповідальність сторін, штрафні санкції, типи й види боєприпасів, що передаються на утилізацію. Ось на чому ми наполягаємо два останніх роки. МО відмовляється підписати такий контракт, який би влаштовував нашу компанію і нашого американського партнера», — говорить Леррі Феннінг. Йдеться також і про те, щоб компанії дозволили працювати з мінімальним оподаткуванням і без експортних обмежень — у тих же умовах, коли «Елаєнт Київ» починала бізнес в Україні. А якщо вже зовсім ніяк, то «дайте нам можливість реалізувати хоча б ті 400 тонн латуні, що зберігаються на складах із 1 вересня, коли Міноборони заборонило її вивіз. Це дозволить компанії розрахуватися з кредиторами і військовими базами», — просять бізнесмени.

На запитання кореспондента «Дня», чи будуть військові надалі співробітничати з «Елаєнт Київ», заступник міністра оборони з озброєння Анатолій Довгополий відповів коротко: «Ми дамо їм боєприпаси на утилізацію, якщо вони працюватимуть у правовому полі України». В компанії стверджують, що за межі «правового поля» вони й не виходили. І якщо нинішнє законодавство України вимагає, щоб виробництвом і продажем вибухівки займалися лише державні структури — а цим займається й «Елаєнт Київ» — то з цього питання є юридичні роз’яснення, що закріплюють за фірмою таке право. Але це вже деталі... Їх роз’яснення не має головного: у виживанні компанії — крім її самої — вже ніхто не зацікавлений.

Із Міністерства оборони пішли люди, які дали «добро» проекту з американцями. Сьогодні в рамках Міноборони вже діє ряд держпідприємств, завдання яких приносити дохiд військовому відомству. Наприклад, ті ж «Укроборонресурси» створено для продажу брухту. Напевно, «ресурсники» без особливого клопоту зможуть самостійно реалізувати ті 400 тонн латуні, що залежалася, і видачі якої домагається «Елаєнт Київ». І тоді майже 500 тис. доларів потраплять на рахунки Міноборони, а не далекому банку «Ліонський кредит».

«Завал» проекту з американцями дасть можливість розпрямити плечі й асоціації українських підприємств «Співдружність», які також займаються утилізацією боєприпасів. Сьогодні в їхньому розпорядженні 100 тисяч тонн. Без конкурентів їх шматок стане більшим. Не виключено, що з’являться й інші бажаючі включитися у військовий бізнес, вибивши під це гроші з бюджету.

Не збідніє й сама «Елаєнт Техсистемз», яка вже звернулася в ОРIК — американську корпорацію приватних інвестицій — з проханням розглянути питання в зв’язку з провалом проекту в Україні з причин «політичного ризику». Американські партнери переконані, що в «Елаєнт Техсистемз» досить підстав, щоб домагатися виплати страховки, яка частково компенсує збитки від її вкладень в Україну. Рішення ОРIК буде прийняте в 1999 році. Поки невідомо, яку частину страхового полісу буде задоволено. Але далі починається найцікавіше. За угодою між США та Україною про взаємний захист інвестицій, Україна буде змушена компенсувати вже ОРІК її страхові витрати. Й не залежно від того, скільки це буде — мільйон, десять чи двадцять мільйонів доларів — висновок один. За невміння наших генералів домовитися з американськими бізнесменами, доведеться розплачуватися з власної кишені небагатому українському платнику податків, який нічого не підозрює.

№241 16.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»