Виклики 2021-го

Як для міжнародної, так і для внутрішньо української політики, 2021 рік став викликом. Звичайно, в світі відбулося багато різноманітних подій політичного характеру, але зосередимося на тих, які безпосередньо стосуються України. Насамперед це безпрецедентний шантаж західних країн з боку Росії, яка за допомогою армії і корупції намагається нав’язати світу свій порядок денний у вигляді так званих червоних ліній. Фундаментом їхньої неоімперської конструкції і старих фобій залишається Україна і Захід, бо без нас Росія ніколи не буде однією з світових потуг, адже немає для цього елементарного гуманітарного підґрунтя. До слова, нещодавно якраз виповнилося 300 років як Московія згідно указу Петра I перетворилася на Росію, вкравши в України назву Русь. Тому генеральною лінією для Кремля сьогодні є завоювання або повний васальний стан України, а Захід путінський режим прагне змусити сісти за стіл переговорів, щоб домовитися про новий розподіл світу.

Заради химерної мети в цьому році Москва двічі (навесні та восени) активізувала силовий важіль, накопичуючи велику армаду військ вздовж українського кордону. Міжнародний злочинець, який роками тримає під окупацією території суверенних держав і вбиває їхніх громадян (як в Україні), прагне розмови з сильними світу цього, бо інших важелів впливу у нього немає. Ультиматуми Путіна по Україні на адресу Заходу, насамперед США, мають багато спільного з тактикою Гітлера в 1938-1939 рр., який погрожував і шантажував Європу початком війни, вимагаючи від тодішніх лідерів поступок. І він їх отримував (окупація Судетьскої області Чехії, аншлюс Австрії...), тому що Захід на той час керувався політикую умиротворення, яка лише стимулювала нацистську Німеччину почати Другу світову війну. 

Чи зроблені висновки? Судячи з того, що в 2008-му Росія фактично окупувала грузинські території Абхазії та Південної Осетії, а в 2014-му українські землі Криму та частину Донбасу, то не дуже. Останній рік, правда, дає більше надій, адже британці та американці досить жорстко реагували і реагують на агресивні дії Росії (допомагають Україні практично), не кажучи про постійну підтримку нашої країни з боку Польщі та країн Балтії. Останні добре знають, що таке московська окупація, тим більше, в цьому році Москва використала ще один інструмент з арсеналу гібридних війн — руками білоруського режиму Лукашенка атакувала Польщу, Литву та Латвію (членів ЄС і НАТО) за допомогою штучної міграційної кризи. В 2021-му Москва також сильно просунулася на шляху аншлюсу Білорусі через інструмент так званою союзної держави.

Важливо розуміти, що російська загроза у вигляді військових «каруселей» біля українських кордонів нікуди не ділася, вона лише розширює свою географія, ставши постійним інструментом тиску, шантажу і погроз. Але щоб завалити будинок, його потрібно руйнувати і ззовні, і зсередини. Тому Кремль в 2021 році продовжував хитати ситуацію в самій Україні. «П’ята колона» хоч і сильно ослабла після 2014-го, все одно продовжувала руйнувати стіни будинку зсередини. І тут сталася важлива подія: можливо вперше за роки незалежності влада наважилася завдати прямого удару по «п’ятій колоні» — Віктору Медведчуку (знаходиться під домашнім арештом) та кремлівським медійним рупорам в Україні (заборонені). І це був не останній бій. Наразі триває серйозне протистояння Офісу Президента з найбагатшої людиною України — Рінатом Ахметовим, який мобілізував для боротьби з Банковою численні політичні та медійні ресурси.

Олігархат, створений в Україні за часів Кучми, досі отруює державний організм. Справа навіть не в прізвищах, а в наявності монополій в різних сферах життя країни (економічній, політичній, інформаційні...), які не дають їй розвиватися. Тому зміна правил гри, коли закон один для всіх, є головним завданням для нинішньої влади, бо саме цей запит суспільства став основною мотивацією безпрецедентної підтримки Володимира Зеленського на виборах в 2019-му. Чи справляється чинна команда з цим завданням? Поки більше ні, ніж так, адже наявність монополій, відсутність незалежних судів, та ж корупція, контрабанда тощо — це те, що з’їдає країну зсередини. В умовах війни — це фактично ще один фронт проти державності. А ще проблемою залишається відсутність якісної опозиції, яка б була реальною альтернативою, а не різноманітними нащадками Кучми, що змінили безліч партій і готові хитати ситуацію не дивлячись на постійну загрозу повномасштабного вторгнення Росії.   

В 2021-му Україна відзначила 30-річчя відновлення незалежності. За цей період наша країна мала шанси піти іншим шляхом, але змарнувала їх. В 1994-му, наприклад, міг залишитися Кравчук, але за підтримки Росії переміг Кучма. А в 1999-му народ міг обрати Марчука, але за допомогою російських технологій і фальсифікацій знову виграв Кучма. В 2004-му українці повстали і привели до влади Ющенка, показовим результатом президентства якого став прихід до влади Януковича в 2010-му. А далі нас чекала трагедія 2013-2014 рр., коли своє слово знову сказав народ, віддавши людські життя і привівши до влади Порошенка, який все одно зумів налаштувати проти себе рекордну кількість виборців, що проголосували за Зеленського в 2019-му. Яким буде його президентській фініш, залежить від самого Зеленського, який досі зберігає першу позицію в рейтингах, і багатьох інших обставин.

Наступний 2022-й рік в умовах наявних викликів (один з головних, звичайно, залишається COVID-19), нас чекають не менші випробування. А виклики ці, якщо узагальнити, мають давні сформульовані коріння: як писав в далекому 1954 році в статті «Москва, Маросєйка» Юрій Шевельов про три страшні вороги, що заважають українському відродженню: Москва, кочубеївщина і український провінціалізм, — досі актуальні.