Як ми виходимо з минулого
Сучасні умови України дають можливість багатьом громадянам заявити про свою точку зору на ту або іншу проблему не тільки на мітингах, демонстраціях або на кухні, а й на сторінках газет, в різних інтернет-виданнях або просто за допомогою телефонного дзвінка в будь-яку інстанцію. І цим потрібно активно користуватися. Байдужість і мовчання одних людей часто призводять до нових помилок, навіть злочинів інших — ця істина, що стала вже банальною, закликає всіх до громадянської та просто людської активності. Важливим є кожний голос, кожна думка чи повідомлення, кожний лист, відправлений в ту або іншу організацію чи редакцію, навіть якщо він і не приведе до негайних змін, і навіть якщо він не може бути з яких-небудь причин опублікований. При цьому іноді, для прориву загального мовчання, дуже важливими бувають найперші голоси.
Це стосується також і відгуків, і коментарів на статті, опубліковані в пресі. Вони потрібні й читачам, і авторам статей, що коментуються. Позитивні оцінки підбадьорюють і заохочують до нових зусиль, а негативні стимулюють до пошуку нових аргументів або до подальшого осмислення порушеної проблеми. Відверто ворожі і злобні оцінки також часто виявляються корисними для авторів, яких критикують, — вони будять бажання домогтися перемоги істини, викликають творчу злість і ще більшу активність. Крім цього, уміло складені відгуки і коментарі часто не менше впливають на читачів, ніж самі матеріали, що критикуються. Таким чином, думки читачів значною мірою допомагають формувати громадську думку.
З цих причин відгуки і коментарі на статтю «Злочини і покарання диктатури «пролетаріату» («День» № 135) викликали у мене, її автора, природне задоволення. Серед цих коментарів є як повна чи часткова згода, так і цілковите неприйняття. В одному з коментарів було зроблено спробу відповісти на питання про національну провину, і аргументація автора виглядає досить переконливою. Зміст його міркування такий: якщо ми хочемо пишатися подвигами предків, то маємо засуджувати й їхні негідні справи, співвідносячи певним чином з ними і себе. Напевно, це так. Хоча проблема колективної історичної провини є досить складною, і багатьма відомими вченими суспільствознавцями вона заперечується (див., наприклад, висловлювання Мирослава Поповича в книжці «Дві Русі» з «Бібліотеки газети «День» в статті «Ми всі вийшли з цього режиму»). Одним з найбільш безглуздих застосувань поняття колективної історичної відповідальності було, наприклад, обвинувачення християнами багатьох поколінь іудеїв в тому, що їхні далекі предки розіп’яли Христа.
Завдяки іншому коментарю мені пригадалися події багаторічної давності. Автор цього коментарю написав, що «від всіх цих роздумів тхне». Ця фраза здалася дуже знайомою. Ну, звичайно ж, її доводилося чути в різних варіантах протягом всього нашого «радянського» життя, коли влада і її активні прихильники засуджували чергову людину, що відверто казала те, що вона думала.
Перед моїм уявним поглядом виникла звичайна картина з тих минулих часів: черга перед зачиненими дверима парткому університету, де затверджуються характеристики, без яких радянській людині «і не туди, і не сюди». У кінці черги стою і я. Хоч я і безпартійний, але КПРС такими заходами постійно нагадує мені, що саме вона визначає моє сьогодення і майбутнє. Декан нашого факультету, що прямує до парткому, бачить мене, ще зовсім молодого викладача, зупиняється і говорить сердито: «Негайно зголіть бороду — у вас вигляд, як у якого-небудь...» Але йому ніяк не вдається знайти відповідне визначення для мого вигляду, і він ховається за дверми парткому. У нашому провінційному Дніпропетровському університеті я перший з викладачів наважився відпустити бороду, і вона була постійним подразником деяких особливо завзятих охоронців комуністичної етики і естетики — вони говорили, що все-це тхне...
І ось підходить моя черга. Я стою перед членами парткому, а в передньому ряду, недалеко від грізного ректора Моссаковського сидить мій декан і дивиться на мене злим поглядом. Декан дуже боїться ректора. Проте, як і всі інші присутні: у ректора крута вдача. Зачитують характеристику. «Чи є запитання?» — питає секретар парткому. Запитання є — якийсь незнайомий мені парткомівець вимовляє із зарозумілим виглядом і багатозначним тоном: «А для чого ви відпустили бороду? Чи не відгонить це чимось не дуже хорошим?.. До речі, на Заході серед занепаднецької молоді зараз дуже модно носити бороду...» Я відповідаю правду: ношу бороду тільки тому, що мені так подобається, і це не є впливом Заходу. Члени парткому завмирають в очікуванні гострої ситуації. Всі дивляться у бік ректора. Одне лише його спрямовуюче слово або просто несхвальний погляд в мій бік — і всім відразу ж стане ясно, що моє носіння бороди «дуже тхне» і що відгонить ця борода, звичайно ж, схилянням перед «загниваючим» Заходом або навіть «махровою» антирадянщиною.
Але ректор мовчить, у нього непроникний вираз. Тиша триває. Ніхто не хоче виступати, щоб не втратити обличчя, опинившись зі своєю думкою в меншості чи навіть у самотності. І ось підводиться через стіл завідувачка кафедри англійської філології професор Носенко і заявляє, що непогано мене знає і що своєю бородою я, звичайно ж, не наслідую Заходу, та й взагалі заслуговую позитивної характеристики. Секретар дивиться у бік ректора, але той зберігає мовчання. Секретар парткому киває головою. Більшість облич членів парткому втрачає напруженість, а деякі з них дивляться на мою бороду тепер навіть майже прихильно. Характеристику затверджено. Полегшено зітхає і мій декан. Більше він до мене через бороду не присікується, оскільки вважає, що дозвіл на її носіння я отримав від парткому і особисто від всемогутнього ректора. Незабаром в ДДУ з’явилися й інші бороди.
Тодішньому деканові нашого факультету (між іншим, фахівцю з української мови), який був дуже обачною і обережною людиною, нелегко довелося в нові часи. Навіть після того як незалежна Україна проіснувала вже кілька років, він, почувши розмову на раніше заборонні «націоналістичні» теми, звичайно говорив благальним тоном українською мовою: «Будь ласка, припиніть ці розмови. Все це тхне. І добром це не закінчиться!»... Він побоювався, що коли-небудь знов полетять голови «націоналістів» і антирадянщиків, а разом з ними — і його ні в чому не винна голова, — голова, яка жодного разу в житті не вимовила чого-небудь такого — з присмаком.
І ось багато років по тому один із проникливих читачів, учувши поганий запах в моїх думках, вжив вже багатьма, в тому числі — й мною, забутий вираз. Висловлюю вдячність і зізнаюся: від моїх думок дійсно тхне антирадянщиною. Я і сам це іноді помічаю. Але разом з тим хотілося б — хоч би частково — і виправдатися: схиляння перед «загниваючим» капіталістичним Заходом у мене немає. Вже чого немає — того немає!
Проте ми дійсно всі вийшли з того режиму, і минуле дуже повільно відпускає нас. Воно нагадує нам про себе багатьма типовими словами і виразами, звичками, традиціями і правилами. Явним анахронізмом, наприклад, є наш заполітизований правопис і загальновживана суспільно-політична термінологія. У цій сфері явною перевагою все ще користується тільки те, що пов’язано з марксизмом-ленінізмом. В одній і тій самій українській газеті можна прочитати захоплену статтю про юних героїв Крут і обурення звірствами червоних — і на цій же сторінці «Червона армія» пишуть з великої літери, а «біла армія» або «армія УНР» — з маленькою. А чому, власне кажучи? Вбивали просто заради вбивства, грабували і силували в Громадянській війні всі армії, що брали участь в ній, а червоні в період партизанщини — і більше за інших... Справа, яку боронили червоні, виявилася історично безперспективною. Тому українцям виявляти при написанні особливу повагу червоній, а не, скажімо, армії УНР або армії нинішньої незалежної України якось не зовсім природно. Або, можливо, просто потрібно поважати думку кожного автора і зберігати його власне написання і термінологію в таких проблемних випадках. У мене, наприклад, писати «червона армія» з великої літери рука не повертається, оскільки я досить багато знаю про цю армію. Неможливо примусити поважати розпорядженням або наказом.
Те ж саме стосується і назви «радянська армія». Мені довелося служити в радянській армії, й про неподобства які чиняться в ній, я можу написати цілу книжку.
Не потрібно нав’язувати всім підряд й інші офіційні радянські назви й найменування, які часто затверджувалися партійними органами, а також їхнє одноманітне тлумачення. Не потрібно нав’язувати й одноманітне тлумачення таких термінів. Це стосується і такої назви, як «Велика Вітчизняна війна 1941—1945 років». Деякі песимісти запевняють, що Вітчизняна війна українського народу почалася 1939 року, а закінчилася поразкою 1953 року. Але існують і оптимісти, які твердять, що Велика Вітчизняна війна для українців розпочалася 1917 року, а закінчилася 1991-го перемогою — проголошенням незалежної України. Голодомор — це один із виявів цієї війни. Українці, на жаль, у цій війні билися в різних арміях відповідно до того, яким чином вони хотіли досягнути процвітання свого народу — через «комунію» чи без неї, неодмінно з Росією чи самостійно. До того ж, багато хто виявився втягнутим у боротьбу на тому чи іншому боці проти своєї волі, бо в них не було вибору через примусову мобілізацію. Тому одним дорога назва «Велика Вітчизняна війна» в її офіційно-радянському тлумаченні, іншим — у якомусь іншому тлумаченні, а третім, можливо, здасться більш прийнятною назва — «радянсько-німецька війна 1941—1945 років», уживана вже давно в історіографії, яка не підпадає під вплив радянської та нинішньої російської офіційної лінії в оцінці історичних подій.
Багато які українці вважають, що внаслідок перемоги СРСР над Німеччиною український народ (як і деякі інші), висловлюючись фігурально, був переведений із німецького концтабору назад у радянський. Заради справедливості потрібно зазначити, що після смерті Сталіна порядки в радянському концтаборі сталі м’якішими, і, головне: тут дозволили не лише більше говорити, але й більше красти, що, серед інших причин, призвело до відносно швидкого економічного краху цього радянського концтабору. Україна після поразки Німеччини не стала вільною.
Коли 1970 року я приїхав на Україну, то це, без сумніву, був колонізований іншим народом край. Тут провадилася примусова русифікація, місцева економіка спеціально будувалася так, щоб виключити будь-яку можливість її самостійного існування, постійно й настирливо вишукували так званих буржуазних націоналістів (тобто українських патріотів), начальники всіх рангів, більше за все, боялися приїзду «ревізора» з Москви, а намісники та аж ніяк не малочисельні місцеві «поліцаї» в усіх сферах суспільного та професійного життя намагалися будь-якими засобами вислужитися перед метрополією й показати їй свою відданість. Другий секретар обкому партії на Україні завжди був етнічним росіянином і виконував функції наглядача за чиновниками місцевого походження, яким повністю Москва не довіряла ніколи, незважаючи на їхні старання.
Ментальність українців містила в собі весь комплекс рис, характерних для народів, які колонізуються чужим авторитарним режимом: страх перед владою, особливо «заморською», тобто московською (якщо писали скаргу, то вже відразу до Москви), загальна підозрілість, прагнення уникати розмови на «слизькі» теми (серед яких однією з найнебезпечніших була тема захисту української культури від русифікації), оцінка всього свого, як чогось другоѓатункового, і сліпе наслідування всього, що притаманне «білим людям» тобто росіянам... Але, разом із тим відчувалася і незламність деяких українців, — незламність, прихована від стороннього погляду.
До речі, в кавказьких республіках і в Середній Азії національний гніт був слабшим, ніж в Україні. Інтелігенції цих республік дозволялося набагато більше вільнодумства, ніж українській інтелігенції. Висловлення любові до Грузії чи Вірменії було явищем нормальним для грузинського чи вірменського письменника, поета чи простого громадянина; а ось у українця при такому ж самому вияві любові до своєї Батьківщини негайно знаходили «поганий запашок»; при цьому надчутливий нюх часто виявлявся у своїх же колег по перу та братів за національністю. Українці були зобов’язані любити СРСР набагато сильніше, аніж Україну.
У Казахстані при висуненні на керівну роботу перевага віддавалася представникам корінного населення, яке після голоду 1932—1933 років становило лише близько 32% від загальної чисельності мешканців республіки. Відомо, що у відстоюванні національних (у тому числі й культурних) інтересів казахів велику роль зіграв керівник республіканської парторганізації Кунаєв, що займав цю посаду багато років. Його ім’я і зараз користується у казахів великою повагою.
І разом із тим у Казахстані багато які казахи на різних соціальних рівнях не боялися говорити про русифікацію, яка посилювалася, та приниження казахів. У цій республіці стеження й переслідування за висловлювання, ворожі Москві, були слабшими, ніж в Україні. Можливо, це було пов’язане з тим, що тут було дуже багато засланих, значна частина яких (особливо, заслані чеченці та інгуші) не вважала за потрібне приховувати своє вороже ставлення до «радянського» ладу та Росії. Набагато більше вільнодумства, ніж Україні, дозволялося й у Москві. Окрім цього, й життєвий рівень у деяких краях (у Москві, Грузії, Вірменії, Прибалтиці) був вищим, ніж на Україні.
Тому, в кінцевому підсумку, своє ставлення до тієї війни і свою для неї назву кожен народ, як і кожна людина, повинен визначати сам. Та страшна війна — явище особливе.
І ще про один радянський анахронізм хотілося б згадати. Досі диктори центральних українських телеканалів, розповідаючи в новинах про Кубу, натхненно називають її «Островом Свободи». Декілька днів тому я знову почув цей «перл» на каналі «1+1». Ймовірно, що працівники цих телеканалів не знають історії соціалізму в цій країні і про те, чого її народ досягнув до даного моменту. Втекти з цього добре охоронюваного спеціальними органами «вільного» острова намагалися тисячі кубинців, ризикуючи власним життям. Якщо на нашому телебаченні дуже вже хочуть назвати Кубу якомога красивіше, внаслідок симпатії до її народу, що дійсно має багато чеснот, то назвали б її «островом незломленого казармового соціалізму», що цілком відповідало б істині. Можна було б навіть опустити прикметник «казармовий», якщо кубинський комуністичний режим із якихось причин викликає симпатію. В іншому випадку в багатьох виникають побоювання: чи не таку свободу, яка панує на Кубі, збираються пропагувати та запровадити для нас власники й працівники деяких наших телеканалів?.. Чи це пояснюється наслідуванням російських засобів інформації? Але в Росії подібне вживання слова «свобода» цілком доречне. Адже більшість росіян із великою повагою ставиться до «великого вождя» Сталіна. Природно, що в порівнянні зі сталінською Росією соціалістичні кубинці виглядають цілком вільним народом — вони не вмирали від голоду десятками тисяч, їх не розстрілювали тисячами за постановою «особливих трійок» і под.
Взагалі, мавпування нашої колишньої метрополії Росії характерне для багатьох із нас. Очевидно, в певній мірі мав рацію один із прем’єр-міністрів Великої Британії — Бенджамін Дізраелі, твердячи, що «колонії не перестають бути колоніями через те, що вони одержали незалежність». Наприклад, Росія називає свої колишні республіки «близьким зарубіжжям». І це для росіян цілком відповідний вираз, оскільки колишні союзні республіки дійсно є найближчими сусідами великої за територією Російської Федерації. Але коли наші ЗМІ називають Таджикистан, Узбекистан чи Чукотку «близьким зарубіжжям», а Словаччину, Румунію та Польщу — далеким, то виникає підозра, що у їхніх власників і працівників розладнаний апарат логічного мислення.
Повертаючись до відгуків на статтю «Злочин та покарання диктатури «пролетаріату», зазначу, що в коментарях абсолютно точно було помічено й іншу (крім поганого запаху) її особливість. Зазначалося, що вона є політичним замовленням. І мені знову доведеться погодитися. Я навіть відкрито вкажу, чиє політичне замовлення виконую. Я вважаю, що виконую замовлення свого батька, а також інших близьких йому за поглядами людей.
Батько бачив страшний голод у Казахстані на власні очі. У той час він проходив строкову військову службу. Кожного ранку черговий по частині був зобов’язаний разом із декількома солдатами навідуватися до сміттєвих ящиків, які стояли за огорожею. Зголоднілі казахи пробиралися вночі до цих ящиків, наїдалися харчових покидьків і до ранку в муках помирали. Їхні трупи вантажили на машину й вивозили. І це майже кожного ранку... Так будувався «радянський» соціалізм.
Мій батько був солдатом радянсько-німецької війни, він воював у піхоті, і йому доводилося ходити (вірніше, бігати) в атаку на німецькі окопи. Одного разу влітку сорок третього року, під час німецької контратаки, він один виявився відрізаним від свого батальйону в чагарнику. Німці були вже десь далеко попереду, і можна було здатися, щоб таким чином залишитися в живих. Але він дочекався, причаївшись у кущах, коли в атаку знов пішли радянські частини, і приєднався до свого батальйону. Він розповідав про цей епізод як про щось саме собою зрозуміле, без патріотичної чи героїчної рисовки. 1944 року його взяли писарем до штабу дивізії. Таким чином, війну він знав і за окопним життям, і за штабним.
Про неподобства, які мали місце в радянських військах під час війни, я часто чув від нього. Він не переносив радянські фільми про ту війну і говорив, що це все — страшна брехня. Батько ненавидів КПРС і вважав її злочинною організацією. Він вважав, що сталінське керівництво КПРС заслуговувало такої ж кари, як і нацистське керівництво. Сталін і Гітлер для нього були особистостями політично та історично рівнозначними.
Зустрічаючи в своєму житті й інших колишніх фронтовиків (або людей, що жили в німецькій окупації), я старався більше довідатися про ту війну. Це було важко, оскільки багато що приховувалося, люди побоювалися покарання з боку «радянського» режиму.
Десь на початку сімдесятих років, коли я ще був студентом, мене вразила стаття відомого російського письменника-фронтовика Віктора Астаф’єва, опублікована, згадується, в газеті «Правда». Ця мужня й совісна людина писала про те, що справжня історія тієї війни ще не написана, що багато що в її описах не відповідає дійсності й потребує переусвідомлення. Дещо з «радянських» фронтових неподобств він згадав і сам. Опублікування тієї статті було виявом людської порядності й мужності, як самого Віктора Астаф’єва, так і тих, хто наважився опублікувати її в центральному органі КПРС. Ймовірно, що незгода з «єдино правильною» лінією правлячої партії існувала в її високих колах і тоді.
Природно, радує ухвала нашої влади очистити наші книгозбірні від «комуністичної літератури». Але в усьому потрібна міра. Чи не перестараються наші урядовці? Хотілося б спитати: а від Прудона, Сен-Симона і Фур’є книгозбірні буде очищено також? А як будуть «чистити» відділи художньої літератури? Роман «Тихий Дон» написано комуністом, але це великий твір. І чи залишать хоч що-небудь «комуністичне» в наукових і університетських книгозбірнях? Чи не доведеться після цього чищення нашим історикам, письменникам і іншим фахівцям їздити до Москви, Великої Британії чи США для того, щоб знайти потрібну цитату Маркса, Леніна чи Сталіна? Інтернет у таких випадках допомагає не завжди. І чи будуть очищені полиці книгозбірень поповнені новою літературою в необхідному асортименті та кількості? Взагалі вже помічено, що викидання на звалище, руйнування і спалення на багаттях усього, що «погано попахує» — без заміни його на більш якісне й більш цінне, — є найбільш примітивною формою ідеологічної боротьби, до якої завжди найбільш охоче вдавалися авторитарні режими, очолювані неосвіченими фанатиками.
Борючись із антигуманною (фашистською, власне) ідеологією більшовизму-сталінізму, все ж таки не потрібно уподібнюватися афганським талібам, які, під страхом жорстокого покарання, примушували всіх чоловіків носити бороди, а усуваючи культові споруди буддизму, який ними відкидається, цим самим знищили відомі пам’ятки культури.
