Як не «програти» історію

Геннадій Болдир — корінний луганець, який досі регулярно курсує між Станицею Луганською, Києвом та Віднем. Він, перебуваючи на посадах директора Департаменту міжнародних зв’язків у Торгово-промисловій палаті України, радника Посольства України в Австрії, належить до тієї категорії вихідців із Донбасу, які є доказом того, що бути патріотом своєї країни — це не романтизм, а ознака адекватності. Послухати таких людей украй важливо тим, хто хоче розібратися в проблематиці Донбаського краю, щоб, по-перше, позбутися шкідливих стереотипів і, по-друге, прорахувати можливу стратегію деокупації українських земель. На жаль, у Києві і нині приймаються «стратегії деокупації» без залучення думок самих луганчан, донеччан і кримчан. У цьому корінь проблеми, бо Донбас — це, перш за все, не земля, а люди, багато хто з яких довів своєю позицією, якими мають бути патріоти.

«ПОКИ ЩО НЕМАЄ ПІДСТАВ ДУМАТИ, ЩО КОНФЛІКТ НА ДОНБАСІ МОЖЕ БУТИ РОЗВ’ЯЗАНО ДИПЛОМАТИЧНИМ ЩЛЯХОМ»

— Геннадію Миколайовичу, чи є шляхи невоєнного вирішення конфлікту на Донбасі? Адже проблема полягає в тому, що продовження війни залежить, перш за все, від планів Путіна.

— Звісно, в ідеалі було б чудово, якби була можливість вирішити цей конфлікт виключно дипломатичним шляхом, зокрема з використанням дипломатичних та економічних важелів для тиску на РФ. Україна цінує своїх громадян, адже вона абсолютно миролюбна країна. На жаль, ми потрапили в абсолютно інші реалії, далекі від пацифізму. Вся проблема полягає в тому, що дипломатичні шляхи можуть бути ефективними лише за певних умов. І головною умовою є усвідомлення сторонами конфлікту необхідності пошуку компромісу і неготовність іти на жертви заради ефемерних ідей. На жаль, у Росії в даному випадку не спостерігається таких посилань. Більш того, РФ схильна до завуальовування своїх намірів, а це означає, що вона готується до абсолютно іншого розвитку подій.

Кремль явно прагне розвитку агресії, але з мінімальною відповідальністю. Й агресія ця може виявлятися не лише в залпах танків і «градів». Коли почалася російська агресія, я був в Австрії на державній службі. Я уважно знайомився з коментарями західних експертів про позицію російських політиків і можливість вести з ними переговори, зокрема з Путіним. Тоді ще не було крові, але вже була дана характеристика європейськими експертами Путіну як людині недоговороздатній. Звісно, така оцінка ґрунтувалась на конкретних передумовах. Тоді вже були припущення про гарячу фазу відносин між Заходом і Росією. Так і сталося. Саме тому у мене поки що немає на сьогодні підстав думати, що цей конфлікт може бути розв’язано саме дипломатичним шляхом.

— Навіть у разі дипломатичного шляху виникає питання ціни врегулювання конфлікту. Річ у тім, що РФ явно не збирається виводити свої війська з нашої території, і якщо хтось пропонує якісь м’які сценарії, то зазвичай вони передбачають поступки в національних інтересах.

— Тут важлива принциповість української сторони. Переконаний, що основою в будь-яких переговорах має бути імператив про те, що і Донбас, і Крим є територією України. Компроміс може перебувати лише в площині, наприклад, відповідальності за ті чи інші діяння. Тобто, можливо, комусь доведеться дати можливість скористатися амністією. Знову ж таки і тут мають бути дотримані норми допустимого. І розмову про це не можна починати до того, як остаточно не буде вирішено питання територіальної цілісності, а отже, присутності української влади й армії на всій українській землі.

Українці дуже небезпечні для тих, хто мислить себе в авторитарній моделі держави. РФ — це імперія, яка побудована на диктаторських принципах. Її прихильники мислять абсолютно іншими ментальними орієнтирами. Свої щупальця вона впустила і в Україну. Інколи мені доводиться сперечатися з подібними опонентами, які стверджують, що екстремізм розпочався з Майдану. Мовляв, там з’явилися займисті суміші, горіли люди тощо. Я вважаю, що екстремізм почався не з Майдану. Насправді до цього був екстремізм влади. Упродовж двох-трьох років це свавілля і беззаконня досягло певного апогею. Силові структури тоді виконували роль каральних апаратів, а не правоохоронних органів. Але важливо також зрозуміти, що ця їхня порочна роль була започаткована давно. Суспільство насправді відповіло на узурпацію влади своїм обуренням. Інше питання — хто і як цим скористався. Люди не могли взимку 2013—2014 рр. вчинити інакше. Протест був природною реакцією народу.

Проте ми повинні навчитися будувати державу, а не руйнувати. Не можна застигати в поверхових уявленнях і сліпо довіряти романтичним, нехай і нібито патріотичним закликам. Потрібно розуміти, що Росія вивчає наші слабкості й особливості ментальності. З іншого боку, вона вивчає можливості росіян іти шляхом українців. Тому Кремль украй уважно ставиться до того, щоб російське суспільство бачило в процесах, які відбуваються в Україні, якнайнегативніші явища.

«МОСКОВСЬКО-РОСІЙСЬКА ІСТОРІЯ ЧАСТО-ГУСТО Є ІСТОРІЄЮ ЗЛОДІЙСТВА»

— Коли говорять про Русь, то говорять про Київ. Проте ж відома позиція імперської московської історіографії про ототожнення Русі й Московії.

— Росія завжди переробляла історію, бо в цьому полягала її суть як імперії, яка не мислить себе без історії справжньої Русі. Розуміння цього нюансу важливе для всіх українців, адже всі ми багато років перебували під впливом імперської історіографії. Коли ми говоримо про якихось «ватників», то в жодному разі не повинні забувати про підводні течії впливу на свідомість мільйонів людей на величезному просторі Радянського Союзу. Русь — це насправді, перш за все Україна. Особливо це важливо доносити тим, хто перебуває зараз на окупованій території, адже там проводиться найпотужніша інформаційна «обробка». Ми знаємо факти банальної крадіжки Москвою руських святинь і знаємо внесок київських учених у становлення історіографії й інших наук у Московії. Московсько-російська історія часто і густо є історією злодійства. Наприклад, Вишгородська ікона, яка була подарована Києву Константинополем, зараз у Третьяковській галереї у Москві. Там це все замовчується, але об’єктивні дані нікуди не заховаєш. Чому для українців ця тема має бути важливою? Пам’ятаємо промову Путіна навесні 2014 року, де він виголосив термін «Новоросія». Тоді Путін допустив помилку навіть у наголосі в цьому терміні. Чому? Тому що вони далекі від розуміння суті. В очах освіченої людини «Новоросія» з центром у Новоросійську, який виник наприкінці XIX століття, не може претендувати на наші землі. Це фікція шулера і безграмотність. Проте цей термін почали масовано ротирувати в ЗМІ. І для певного кола осіб він став прийнятним.

Основою в будь-яких переговорах має бути імператив про те, що і Донбас, і Крим є територією України. Компроміс може перебувати лише в площині, наприклад, відповідальності за ті чи інші діяння. Тобто, можливо, комусь доведеться дати можливість скористатися амністією. Знову ж таки, і тут мають бути дотримані норми допустимого. І розмову про це не можна починати до того, як остаточно не буде вирішено питання територіальної цілісності, а отже, присутності української влади й армії на всій українській землі. Ми повинні навчитися будувати державу, а не руйнувати. Не можна застигати в поверхових уявленнях і сліпо довіряти романтичним, нехай і нібито патріотичним закликам. Потрібно розуміти, що Росія вивчає наші слабкості й особливості ментальності. З іншого боку, вона вивчає можливості росіян іти шляхом українців. Тому Кремль украй уважно ставиться до того, щоб російське суспільство бачило в процесах, які відбуваються в Україні, якнайнегативніші явища.

— Як ви як луганчанин себе ідентифікуєте?

— Багато хто на Донбасі ототожнює себе навіть не з міфічною «Новоросією», а з Радянським Союзом. Мене вражає те, як російська пропаганда використовує всі ці терміни в інформаційний час, коли досить поритися в Інтернеті — і можна знайти потрібні відповіді на запитання. Так-от, по суті питання можу сказати, що Донбас для мене був завжди українським. У цьому закладений не нав’язаний імператив, а розуміння витоків. Для мене Луганщина — це територія трьох козацтв, тобто Слобожанщини, території Луганська, які входили до земель війська Запорізького, а це зимівлі Кам’яний Брід, Вергунка, Черкаський Брід і Станиця-Луганська. Я дуже глибоко цікавлюсь історією свого краю. Для мене вкрай важливі всі деталі, бо це стосується заселення сучасної Луганщини. Я ж себе ідентифікую зі своєю ріднею — слобідськими козаками по батькові і жителями Черкаського броду по лінії матері.

«КИДАЮЧИ СВОЇХ ГРОМАДЯН, ДЕРЖАВА ФАКТИЧНО ВІДДАЄ ЇХНІ ДУШІ В РУКИ ОКУПАНТОВІ»

— Якщо заглибитися в більш наближений період, а саме 20-річний. То коли все-таки нас — цілий регіон — «рейдернули»?

— Чесно скажу, що я особисто думав, що росіяни були нашими друзями. У мене були друзі, наприклад, у Ростовській області, і їхня поведінка ніяк не свідчила про якісь імперські зазіхання. Жителі сходу України в певний момент справді були занурені в стан повної дружності щодо агресора. Це факт. Проте слід розуміти, що далеко не всі представники влади на Луганщині відверто себе протиставляли українській центральній владі. Потрібно розуміти, що переваги у взаєминах до ростовчан, білгородців чи воронежців були виправдані зокрема й об’єктивними мотивами. Родинні зв’язки, бізнес, інфраструктура. Зараз ми бачимо, що паралельно з цим на Луганщині діяли і напівлегальні організації, які готувалися до певних дій. Саме ці організації відіграли свою роль у дестабілізації в Україні.

— Невже не було відчуття того, що готується вторгнення?

— Я можу сказати, що справді упродовж багатьох років питання недовіри на Донбасі до українців із Західної України просувалося дуже активно. До війни я вважав, що це відбувається в результаті боротьби політичних сил. Це виглядало саме так. Деякі політики апелювали до проросійських настроїв на Донбасі, інші політики, навпаки, на Західній Україні спекулювали на радикальних настроях. У результаті очевидним стало те, що йшлося не про внутрішні протиріччя, а про те, що зовнішній агресор усіляко штучно підігрівав уявні відмінності. Зокрема використовуючи і наших політиків.

— Як зараз держава повинна поводитися щодо жителів Донбасу?

— Наведу конкретні приклади, бо маю можливість регулярно відвідувати Луганщину. Якщо порівнювати наслідки воєнних дій у Луганську і Станиці Луганській, то, безумовно, Станиця постраждала набагато більше. Тобто здебільшого «прилітало» з Луганська до Станиці, а не навпаки. При цьому люди з об’єктивних причин переміщаються з окупованого Луганська до Станиці і навпаки. І ось саме з людьми Україна повинна організовувати роботу. Але про яку роботу з людьми може йтися, якщо дорогою від Станиці до Сєверодонецька немає жодної навіть латки на асфальті, не говорячи вже про капітальний ремонт. Елементарно у нас навіть дороги в жахливому стані. Більш того, навіть зруйновану Станицю ніхто не збирається відновлювати. Дах зруйнований, а сім’ї дають 25 листів шиферу, щоб вони прикрили цю дірку. На це необхідно звертати увагу! Тому що підхід за принципом «все одно розбомблять» тут абсолютно не застосовний. Держава, вирішуючи матеріальні питання громадян, перш за все вирішує питання впливу на їхню свідомість. Кидаючи своїх громадян, держава фактично віддає їхні душі в руки окупантові.