Як потрапити до НАТО

В Україні Організацію Північноатлантичного договору, тобто НАТО, люблять міфологізувати, хто зі «знаком плюс», хто зі знаком «мінус». Навіть такий нібито суто прагматичний процес, як євроатлантична інтеграція, в нас є сповненим «легенд» та не зовсім реалістичних уявлень про наявний стан справ. Але якщо ми все ж таки хочемо насправді наблизитися до НАТО не в своїй уяві, а в реальності, треба добре розуміти, де ми перебуваємо зараз, що має статися, щоб Україна колись приєдналася до Північноатлантичного альянсу, і що цьому може завадити.

ЗАЙВА ЗАЯВКА

На минулому тижні, наприкінці візиту до штаб-квартири Північноатлантичного альянсу, очільник Міністерства оборони Андрій Загороднюк та заступник керівника Міністерства закордонних справ Єгор Божок розповіли журналістам, що вважають недоцільним подання Україною заявки на отримання Плану дій щодо членства в НАТО.

Заява представників оборонного та зовнішньополітичного відомств стала відповіддю на ініціативу екс-президента Петра Порошенко, який закликав владу подати заявку щодо отримання ПДЧ. Але уряд ясно дав зрозуміти, що розцінює подібну акцію як непотрібну та недоречну. «Ми можемо підтверджувати і надсилати заяву скільки завгодно, але навіщо? Краще концентруватися на практичних результатах», — пояснив свою позицію міністр оборони.

Слід зауважити, що саме отримання ПДЧ є першим формальним кроком початку процедури приєднання країни до НАТО. Без цієї формальності про запуск офіційної процедури вступу до Альянсу говорити не можна в принципі. Тому, коли влада не демонструє ентузіазму щодо отримання Плану дій, негайно виникають підозри стосовно гальмування євроатлантичної інтеграції як такої.

Утім, в уряді ці побоювання вважають безпідставними. Урядовці наголошують, що не відмовляються від отримання ПДЧ, просто вважають чинною заявку на отримання Плану дій щодо членства, подану 11 років тому.

«Україна вже подала заявку на отримання ПДЧ. Це було зроблено 2008 року. ...Подавати другу заявку зараз, якщо перша залишається чинною? В НАТО виходять із того, що заявка, подана 2008 року, залишається чинною. Ми в уряді України також розуміємо, що ця заявка залишається чинною. Тому нову подавати не потрібно», — розповів кілька днів тому в інтерв’ю одному з київських видань віце-прем’єр-міністр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Дмитро Кулеба.

25 ЖОВТНЯ 2019 Р. БРЮССЕЛЬ, ШТАБ-КВАРТИРА НАТО. МІНІСТР ОБОРОНИ УКРАЇНИ АНДРІЙ ЗАГОРОДНЮК ТА ГЕНЕРАЛЬНИЙ СЕКРЕТАР НАТО ЄНС СТОЛТЕНБЕРГ / ФОТО НАДАНО ПРЕС-СЛУЖБОЮ МІНОБОРОНИ УКРАЇНИ

Єгор Божок після зустрічей у Брюсселі зазначив: «Ми налаштовані на те, щоби, не підтверджуючи цю заявку, досягти військових критеріїв членства в НАТО». Пізніше замглави МЗС доповнив свою думку постом у «Твітері», наголосивши, що отримання Плану дій залишається метою, просто «сьогодні нам треба не подавати заявку на ПДЧ, а вже добиватися від союзників його нам надання. Над цим і працюємо».

ЗГАДУЮЧИ 2008-й РІК

Але якби Україна все ж таки вирішила в грудні 2019 року знов подати заявку на отримання Плану дій щодо членства? Дмитро Кулеба впевнений: «Відповідь була б така сама, як і 2008-го. ПДЧ ми б не отримали».

Слід нагадати, що саме відбувалося 11 років тому між Україною та НАТО.

18 січня 2008 року міністр закордонних справ — на той час ним був Володимир Огризко — передав тодішньому Генеральному секретареві НАТО Яапу де Хооп Схефферу так званий лист трьох, який був підписаний чинним українським керівництвом: президентом Віктором Ющенком, прем’єр-міністром Юлією Тимошенко та головою Верховної Ради Арсенієм Яценюком. У документі висловлювалася спільна позиція щодо готовності України офіційно розпочати процедуру приєднання до Альянсу: отримати та почати виконання Плану дій щодо членства.

3—4 квітня 2008 року в Бухаресті на зустрічі глав держав та урядів країн НАТО була ухвалена Декларація, якої фактично було сказано «ні» офіційному старту процесу приєднання України (та Грузії). Хоча в документі визнавалося право на вступ до блоку двох колишніх республік СРСР, рішення про надання Плану дій щодо членства прийнято не було. Натомість було вирішено «продовжувати контакти» для «вирішення питань».

Позицію НАТО неофіційно пояснювали небажанням Німеччини та Франції псувати відносини з Росією. Втім, передбачалося, що позитивне рішення може бути ухвалено на грудневому саміті Альянсу.

2—3 грудня 2008 року в Брюсселі відбулося засідання Північноатлантичної Ради НАТО на рівні міністрів закордонних справ. Головним підсумком зустрічі стало підтвердження країнами — членами НАТО рішень щодо України і Грузії, ухвалених у Бухаресті. Але надання Плану дій щодо членства двом колишнім радянським республікам не лише не розглядалося по суті, а й було відкладено на невизначений термін.

Головною причиною небажання Альянсу «зв’язуватися» з пострадянськими країнами стало катастрофічне погіршення безпекової ситуації в регіоні, спричинене серпневою російсько-грузинською війною. Зрозуміло, що сьогодні, в умовах уже російсько-українського протистояння, отримання Києвом ПДЧ може бути для НАТО — з точки зори принаймні частини його членів — ще більш небажаним кроком.

ВІД ПОЗАБЛОКОВОСТІ ДО «АСПІРАНТУРИ»

Після невдачі 2008 року євроатлантичну інтеграцію України було практично заморожено, а за два роки і повністю зупинено.

2 квітня 2010 р. президент — на той момент ним був Віктор Янукович — ліквідував міжвідомчу комісію з питань підготовки України до вступу в НАТО і національний центр з питань євроатлантичної інтеграції. 1 липня 2010 року Верховна Рада прийняла закон «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики», який передбачав позаблоковий статус країни.

Повернення на шлях євроатлантичної інтеграції сталося 2014 року. Причини всім зрозумілі.

23 грудня 2014 року парламент підтримав законопроект про відмову від позаблокового статусу. На початку березня 2018 року Північноатлантичний альянс визнав, що Україна прагне набути членства в НАТО, та визначив нашу державу як «країну-аспіранта». Якщо раніше в переліку країн, які прагнуть членства в Альянсі, було лише три держави — Боснія і Герцеговина (має ПДЧ), колишня югославська республіка Македонія (як країна називалася та той момент і яка теж мала ПДЧ) та Грузія — то тепер до списку доєдналася Україна.

Відтоді багато чого змінилося.

Сербська частина Боснії і Герцеговини повністю заблокувала процес євроатлантичної інтеграції. Таким чином, БіГ, маючи План дій щодо членства, сьогодні не має можливості його виконувати.

Македонія навпаки, за півтора року зробила карколомний прорив: владнала суперечку з Грецією, стала Північною, і готується офіційно приєднатися до НАТО за місяця два-три.

Але дещо залишилося практично без змін — ані Україна, ані Грузія, так не отримали ПДЧ.

Звісно, співпраця Києва з Альянсом останні п’ять з половиною років дуже активізувалася. Навіть блокування Угорщиною — через мовний та освітній закони — деяких форматів співробітництва на вищому рівні не змогло зупинити інтенсивні контакти там, де це було можливим. Багато зроблено в плані фактичного зближення з НАТО — це й спільні навчання, і запровадження стандартів, і реалізація програм допомоги...

7 лютого 2019 р. Верховна Рада закріпила в Конституції стратегічний курс України на членство в Європейському Союзі й НАТО. Це важливий символічний крок. Але, з точки зору офіційних досягнень, далі на шляху євроатлантичної інтеграції, ніж 2008-го, ми за ці роки не дуже-то й просунулися — стали «аспірантами», але ПДЧ як не було, так і немає.

СТОСУНКИ В НОВОМУ ФОРМАТІ

Проблема тут не лише, або навіть не стільки в нас самих чи нашій владі. Києву не включили «зелене світло» 11 років тому не через наші внутрішні проблеми. Причини були геть іншими, вони мали геополітичний характер, і нікуди не поділися. До того ж до глобальних питань додалися локальні — наші складні відносини з Угорщиною, владнати які поки що не вдається.

У цій ситуації нинішня українська влада намагається бути реалістом, переводячи відношення з Альянсом у формат «малих кроків».

«Ми перезапускаємо формат роботи з НАТО, робимо його набагато більш практичним, набагато більш націленим на практичні конкретні результати», — пояснив міністр оборони. За його словами, йдеться про об’єднання всіх аспектів співпраці між Україною та Альянсом у одному документі. Це не буде Річна національна програма (яка, зауважим, є дорожньою мапою для країн, які мають і виконують ПДЧ). Цей документ залишиться, але як внутрішній, односторонній, тобто не матиме офіційного статусу (що логічно в умовах відсутності ПДЧ). Натомість двосторонню взаємодію України з НАТО регулюватиме інша, нова програма.

«У нас є трастові фонди, є програми в межах окремих ініціатив, таких як Building integrity, Defence education enhancement program, Програма професійного розвитку, є програма «Наука заради миру і безпеки», є взаємодія по лінії генштабу, є взаємодія з агенцією НАТО з питань підтримки і постачання, є взаємодія з командувачем об’єднаними силами НАТО в Європі, взаємодія по силах спецоперацій, по стратегічних авіаперевезеннях тощо. Так от, тепер усе це ми упакуємо в один план нашої взаємодії з НАТО», — пояснив журналістам заступник міністра закордонних справ.

Новий формат відносин із Україною стане для Альянсу свого роду «експериментом». За словами очільника Міноборони, НАТО запроваджує правило «одна країна — один план», і Україна стане першою країною, яка рухатиметься за цим принципом.

ІНТЕГРАЦІЯ ЯК ПРОЦЕС

Стратегія євроатлантичної інтеграції за допомогою реалізації конкретних програм має право на існування. В такому форматі все одно можна спробувати реформувати пострадянський оборонно-безпековий сектор, перетворити армію і спецслужби на сучасні структури, виконати інші вимоги — щодо розвитку демократії, наприклад, і стати повністю готовими до приєднання до блоку. Втім, будемо відверті — навіть досягнення стовідсоткової відповідності натівським стандартам не є гарантією вступу до Альянсу. Забезпечення сумісності з НАТО, а також наявність офіційної заявки та підтримка населенням євроатлантичної інтеграції необхідні, але недостатні аргументи для Північноатлантичного блоку. Двері НАТО можна відкрити лише з середини, і єдиним ключом для цього є одностайне бажання країн-членів бачити в своєму колі нового учасника. Не буде консенсусу — не буде і згоди на початок офіційної процедури приєднання, зокрема надання ПДЧ. Будь-які євроантлантично-інтеграційні зусилля не можуть завершитися вступом до НАТО, аж поки сам Північноатлантичний альянс не буде готовий сказати «так».

Складність цієї ситуації, по-перше, в тому, що якщо Альянс буде й надалі «тягнути» з наданням ПДЧ, тобто не давати добро на старт офіційної процедури вступу, розчарування та «відкат» нинішніх симпатій до блоку не змусять себе чекати. Українцям у цих умовах доведеться розглядати євроатлантичну інтеграцію не лише як послідовність кроків до приєднання до Альянсу, а й як процес, важливий та потрібний сам по собі для реформування безпеково-оборонного сектору. Для цього як важливий результат запровадження стандартів НАТО має сприйматися не лише старт офіційної процедури вступу а й... запровадження стандартів НАТО як таке.

Утім, набагато більш складним викликом є не те, що люди можуть розчаруватися в Північноатлантичному блоці, якщо Альянс демонструватиме небажання відкривати двері Україні. Проблема в тому, що за процесом євроатлантичної інтеграції за особливою, а не за стандартною схемою, без реального наближення до офіційного членства в НАТО, можна без проблем сховати «тупцювання на місті», тобто імітацію приєднання до Альянсу. І слід сказати, що такий варіант — нескінченна євроатлантична інтеграція без вступу до НАТО — цілком може влаштувати не лише нашого східного сусіда, а й наших західних партнерів, і наших політиків, налаштованих на компроміс, щоб «не злити Росію».

ДОВІДКА «Дня»

Ще до 2000 року в України була достатньо послідовна і змістовна співпраця з Альянсом. Згадаємо, що наша країна брала участь у програмі «Партнерство заради миру» (ПЗМ), потім була «Хартія про особливе партнерство Україна — НАТО 1997 року», діяв Комітет Україна — НАТО (КУН), також відбувалося багато різних зустрічей і робочих контактів. Формувалась атмосфера довіри між Україною і НАТО. Головою Державної комісії зі співпраці з НАТО в грудні 1999 року було призначено Секретаря РНБО Євгена Марчука. Далі відбулася кардинальна зміна вектору від простої співпраці до узаконення курсу на вступ України в майбутньому до НАТО.

Про намір України приєднатися до Північноатлантичного альянсу вперше на офіційному рівні було заявлено 23 травня 2002 року на засіданні Ради національної безпеки і оборони країни. «У зв’язку зі змінами ситуації в Європі подальше дотримання Україною політики позаблоковості безперспективне. А в окремих випадках і шкідливе», — заявив тоді Євген Марчук. Ну і дуже важливо наголосити на позиції тодішнього президента Леоніда Кучми, бо за деякий час вона зміниться: «Ми знаємо, що всередині НАТО ніхто ніколи не воював. І я хочу, щоб ми ніколи не воювали — ось головна мета нашої політики. Це прагматична мета. Це в інтересах усіх українців, бо європейську безпеку без України не побудуєш».

Уже в жовтні 2002 року у Верховній Раді відбулися парламентські слухання щодо НАТО. В результаті великих дискусій було ухвалено рішення: «Визначальним чинником успішного просування України цим курсом є підготовка України до членства в НАТО згідно з рішенням Ради національної безпеки та оборони України від 23 травня 2002 року «Про Стратегію України щодо Організації Північноатлантичного договору (НАТО) та відповідного Указу Президента України від 8 липня 2002 року». 

Наміри України щодо інтеграції в структури Північноатлантичного альянсу підтвердив Закон України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 року, який було ухвалено конституційною більшістю. Проголосувала тоді навіть фракція «Партії регіонів». У статті 8 Основних напрямів державної політики з питань національної безпеки було проголошено, що в зовнішньополітичній сфері Україна провадить активну міжнародну політику з метою «...набуття членства в Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору при збереженні добросусідських відносин і стратегічного партнерства з Російською Федерацією, іншими країнами Співдружності Незалежних Держав, а також іншими державами світу».

Створював основу, представляв, доповідав і відповідав на запитання на всіх етапах цього процесу Євген Марчук. До літа 2003 року вже була створена вся необхідна правова база для реалізації цього курсу. Але і це ще не все. Більш конкретно наміри України щодо приєднання до НАТО було викладено у новій редакції «Воєнної доктрини України», яка була схвалена РНБО. Потім вона була введена в дію указом президента 15 червня 2004 року. У II розділі «Воєнно-політичні засади Воєнної доктрини», у першому абзаці пункту 9-го «Умови забезпечення воєнної безпеки України» було викладено так: «Зміцнення довіри між державами, послідовне зниження загрози використання військової сили, проведення політики євроатлантичної інтеграції, кінцевою метою якої є вступ до НАТО як основи загальноєвропейської системи безпеки».

Серйозна налаштованість України на членство в Альянсі змінила ставлення самого НАТО до нашої країни. На Празькому саміті організації було введено новий більш високий режим відносин України з НАТО — «План дій». «Це вже погоджений обома сторонами не просто план співпраці, а щорічний план внутрішньої трансформації України до стандартів НАТО і не тільки у військовій сфері, а й реформування судової та правоохоронної систем, економіки, свободи слова, прав людини та інше, — пише на своїй сторінці у «Фейсбуці» Євген Марчук. — В Україні була введена указом президента система державних координаторів співпраці з НАТО на рівні заступників міністра. Вдалося підняти рівень підтримки серед населення ідеї вступу до НАТО до 32—33%. З’явилися нові громадські організації на підтримку цього курсу. Весь процес почав набувати наростаючого динамізму. НАТО також почав проявляти в цьому активність. І тоді Росія почала хвилюватися і діяти».

Робота Кремля одразу проявилася. Вже влітку 2004 року — після Стамбульського саміту НАТО — Леонід Кучма робить розворот на 180 градусів від Альянсу. Коли стало зрозуміло, що Україна дуже близька до підписання ПДЧ (Плану дій з членства в НАТО), і саме в цей час Леонід Кучма на 1-2 дні разом із Володимиром Путіним зникли з поля зору преси десь на Азовському морі. Повернувшись, Кучма дає команду негайно виключити з військової доктрини згадану формулу про співпрацю з НАТО... Далі, прийшовши до влади, команда Януковича вилучила цю формулу через парламент і зі згаданого Закону «Про основи національної безпеки України».