Як відповісти на виклик трьох імперій?
Рік, що минає, безумовно, віховий, знаковий і симптоматичний із погляду радикальної зміни системи світовідносин. Ще до початку іракської війни та до 11 вересня 2001 р. «світ тріснув» — і крізь цю тріщину, то тут, то там, просочуються процеси некерованості, держави, які падають і не відбуваються, тероризм і бідність, особливо на глобальній периферії, радикальні екстремістські рухи, розповзання зброї масового знищення. Сподіванням на загальну лібералізацію, демократизацію, економічне процвітання, що виникли після історичної поразки комунізму і розпаду біполярного світу, не судилося здійснитися. Загалом, майже як у Лейбніца: «Я думав, що заходжу в гавань, але мене віднесло назад у відкрите море».
Основне протиріччя сучасної епохи — це протиріччя між своєрідним прагненням до нових форм імперської суверенності, з допомогою яких глобальні і регіональні лідери сподіваються впорядкувати глобальний хаос, та дедалі більшим впливом несистемних, недержавних сил, які намагаються підірвати основи «державницькоцентристського» світу. Але в будь-якому випадку і за будь-яких розкладів — ми перебуваємо в фіналі державницькоцентристської системи міжнародних відносин і на старті формування нових імперських проектів.
КРИЗА НАЦІЙ-ДЕРЖАВ
Сьогодні в світі ми спостерігаємо розмивання національних (вестфальських) суверенітетів, але це не означає, що не з’являються нові організовані суверенності у формі постнаціональних глобальних держав, наднаціональних регіонів, регіональних наддержав. Події в Іраку, на Близькому і Середньому Сході, східне розширення ЄС та інституційна реформа Європи, зміна позиційного статусу Росії, її претензії на статус пострадянського суверена — все це основні свідчення входження у фазу імпероглобалізації — відновлення ієрархічної організованості міжнародної системи як відповідь на некеровану глобалізацію 1990-х років.
«Імперіум» у перекладі з латинської означає упорядкування, порядок. Способом вийти на режим керованої глобалізації є формування великих імперських утворень. Глобальні імперії упорядковують процеси, які відбуваються передусім на периферії сучасного світу та які несуть загрозу тероризму, ядерного поширення, міграційних потоків, наростаючої бідності, екстремізму та ксенофобії.
Майкл Хардт та Антоніо Негрі в своєму бестселері «Імперія» (Harodt, Michael and Negri, Antonio Empire. Cambrige, 2000 y. Moss. Harvard University Press) підсумовують: глобалізація економічних і культурних обмінів підірвала суверенність національних держав. Але вони заперечують, що це означає зникнення суверенності взагалі. Навпаки, виникла нова форма суверенності, або, швидше, була пожвавлена імперська суверенність. «На відміну від імперіалізму, — зазначають ці автори, — імперія не встановлює жодного територіального центра влади і не покладається на фіксовані кордони чи бар’єри. Це децентралізований і детериторіалізований апарат влади, який включає всю глобальну реальність у свої відкриті, дедалі ширші межі».
Передчасно лякатися, а тим більше лякати інших терміном «імперія», якщо вся система міжнародних відносин стає наднаціональною, наддержавною й імперською. Не «імперіалістичною» — як за часів колоніальних імперій кінця ХIХ та першої половини ХХ століття, а імперською, «інтегристською». Колишні імперії були завойовницькими. А до нових імперій просяться — до глобальної імперії Сполучених Штатів, до Євросоюзу як колективного імперського центра. Тому поняття імперії, імперського суверенітету й імперських суверенів потребують раціонального довизначення.
ПРО ЛIБЕРАЛIЗМ
Для того, щоб під впливом необхідності переходу до імпероглобалізації й імперської суверенності не сталося банального пожвавлення імперської гегемонії, тобто класичного імперіалізму, необхідно внести ясність у питання про типи імперії. Тим більше, що в Росії, де наявні синдроми радянського постімперіалізму надзвичайно пожвавлено зустріли настання «нової імперської доби», зокрема ідею Чубайса про Росію як ліберальну імперію.
Необхідно розрізнювати імперії справді ліберальні, які називають проникаючими імперіями, й імперії старого типу — герметичні і закриті. Герметичні імперії не для сьогоднішнього світу. Вони не тільки несуть небезпеку сусідам, а й надто неефективні і їхній час буде надто обмежений.
Західні політологи давно вже висунули тезу, що Атлантична система часів холодної війни була таким собі імперським утворенням. В чому полягала її особливість? Чи в чому особливість сьогоднішньої американської імперії? Передусім, у їхній відкритості, проникненні. У чому полягає проникнення? Американська політична система відкрита, в ній можуть лобіювати свої інтереси різні етнічні діаспори й общини, різноманітні групи інтересів, неурядові організації, ТНК, наприклад, японський бізнес, французький бізнес тощо. І це істотно впливає на рішення, які приймають в американській політичній системі.
Другий момент. Відкриті системи виникають у системі співіснування. До таких імперій просяться. ЄС — це економічна імперія, і ми туди просимося. Чому? Тому що це вигідно для країни та комфортно для громадян. Більш того, сьогодні, коли розвинений світ замикається у собі в так званий золотий мільярд, прирікаючи інші п’ять мільярдів на бідність, з’явився термін — виключаючий імперіалізм (ostracizing imperialismus): система процвітаючих держав виключає інші із зони стабільності і благополуччя. Відкриті імперії — імперії, які пропонують країнам взаємовигідні умови. Тим більше, що в сучасному світі національні інтереси дедалі більше глобалізуються. Тому участь у різноманітних і преференційних коаліціях, проникнення до штабів сучасних глобальних або імперських центрів, які приймають рішення, що впливають на союзників по Альянсах тощо, стає орієнтирами для менш розвинених держав. Відкриті імперії дають можливість, з одного боку, дещо упорядкувати процес подальшої глобалізації, з іншого — «підняти» деякі країни через приєднання до наднаціональних утворень та інститутів. Відмінність старих територіальних імперій від нинішніх імперій полягає в тому, що до завдання нових входить не розширення територій, а освоєння майбутнього. Не освоєння територій, а освоєння майбутнього — ось у чому смислова домінанта імпероглобалізації.
Попри своєрідну новизну чубайсівської ідеї ліберальної імперії, у чому полягає її небезпека в практичному, прикладному значенні? У тому, що Росія поки що є герметичним, закритим суспільством. Вона має не відкриту політичну систему. До неї важко «проникнути» своїм громадянам, не кажучи вже про глобальні, космополітичні або іншонаціональні групи інтересів. Рішення замикаються в принципі на невеликій громаді, на президентові. До такої імперії важко проникнути.
Те, що сьогодні відбувається в Росії, багато в чому визначатиме, чи буде це справді ліберальна імперія, чи все-таки «вдасться» герметична імперія, для якої важливе тільки територіальне розширення і регіональний гегемонізм. Останнє — це повернення, так би мовити, вже до імперіалізму, а не до «імперськості».
УКРАЇНСЬКИЙ РЕЦЕПТ
Вищенаведені констатації — нагода подумати про зовнішньополітичне і дипломатичне «перезавантаження» України.
Подобається комусь чи ні, але ми починаємо жити в імперському світі. І три великі імперські гравці мають стосунок до України — глобальна імперія США, економічна імперія Євросоюз та євразійська регіональна імперія — Росія. Стріли впливу цих імперських утворень спрямовані й у наш бік. Якщо нові імперські суверени будуть закритими або прочиненими, якщо Європа зупиниться на наших кордонах, а Росія демонструватиме регіональне «сюзеренство», Україні буде скрутно. З одного боку, може бути перекритий рух до наднаціоналізації й інтегрованості, з іншого, — є ризик замкнутися в ізоляціонізмі. Але сьогодні політика не може бути ізоляціоністською. Країна не може бути нерухомою, держава — не пам’ятник, що нерухомо стоїть на п’єдесталі. Повинен бути сильний, інтенсивний рух у різні сторони. Не горезвісна багатовекторність, балансування між гравцями, а здатність проникати до всіх великих утворень та ставати значущим партнером і «вкладником» великих проектів, міждержавних, у тому числі імперських.
Важко погодитися з деякими експертами в тім, що в умовах формування нових об’єднань імперського типу національні держави приречені і нездатні відстояти свою суверенність — ні політично, ні економічно. Глобалізація призводить до того, що держави продовжуються нібито зовні, розсуваються, розширюють свої інтереси. Вони втрачають свою автономію, але не втрачають свій суверенітет і не відмовляються від експансії. Наприклад, ми можемо в чомусь бути обмежені, але присутні в Іраку в складі глобальної коаліції.
Як казав Талейран, політика — це мистецтво співпрацювати з неминучістю. Тому завдання полягає в тому, щоб завжди ставати обличчям до всіх. У тому числі і до Росії. Доля Росії та її політика на пострадянському просторі залежатиме і від позиції України. Потрібно шукати взаємоприйнятні форми приєднання і до російських проектів, і до європейських, і до американських. Багато держав так і робили, наприклад, Японія — військово-політичний союзник США й одночасно їхній жорсткий економічний конкурент. Хоч би в який бік не еволюціонував новий світ імперій, Україні доведеться заново переосмислювати свою місію, довизначатися як держава, з «додержави» стати державою.
Українська дипломатія, як і зовнішньополітичні еліти, повинна пропрацьовувати розуміння того, що в сучасному світі формою просування національних інтересів є інтеграція. На виклик імперії слід відповісти ідеєю внутрішньої і зовнішньої інтеграції, які є сьогодні найефективнішими способами збереження влади національної еліти та приросту державного суверенітету.
Новим зовнішньополітичним орієнтиром могло б стати активне проникнення до глобальних проектів, фронтальне інтегрування як форма своєрідного динамічного нейтралітету. Не замкненого, ізоляціоністського, а динамічного, проникаючого нейтралітету, і комплементарної зовнішньої політики. Загалом, якщо пригадати Тоїнбі, чим сильніший виклик, тим сильніший стимул.
