Як відродити дієздатність держави

Відповідно до закономірностей економічного циклу, після кризи (а це втрата державою більшої частини свого економічного потенціалу) має настати фаза піднесення. Однак у цьому випадку йдеться про закономірність ринкової економіки, якої в нас поки що не існує. Ми отримали не лише безпрецедентне за світовими стандартами падіння виробництва, а й глибоко деформовану віртуальну за своїм змістом економіку. В умовах класичного циклу криза виконує конструктивну функцію. На її основі долаються структурні диспропорції, банкрутують нежиттєздатні економічні форми. Економіка виходить із кризи відновленою. Її перехід у фазу зростання формується на такій основі. У нас же маємо протилежний результат: накопичення глибоких відтворювальних диспропорцій.

Нерозв’язаною лишається і проблема конкурентоспроможності. За винятком окремих підприємств, вона базується на штучно сформованій основі: собівартість виробів зменшується не за рахунок удосконалення менеджменту та інноваційних нововведень, а за рахунок хронічної заборгованості, яка продовжує зростати. Це заборгованість із заробітної плати, яка перевищує нині 6,5 млрд. грн., 43 млрд. грн. сягає перевищення простроченої кредиторської заборгованості над дебіторськими боргами і майже 14 млрд. грн. — заборгованість підприємств та організацій перед бюджетом.

Ці та інші чинники не дають підстав для оптимістичних оцінок. Надійних передумов сталого зростання поки що не існує. Такі передумови потрібно ще створити. А без цього найімовірнішим є сценарій депресивного розвитку. Його потенціал визначається динамікою плюс-мінус 2% ВВП. Певна річ, залежно від зовнішньої кон’юнктури, не виключається й певне прискорення. Однак, із погляду довготермінової перспективи (оскільки немає суттєвих змін в економічній політиці), саме такий перебіг подій є найімовірнішим.

Зазначене зобов’язує нас бути у всьому, що стосується оцінки здійснюваних у попередні роки економічних перетворень, максимально критичними та виваженими. Важливо позбутися ілюзії насамперед щодо того, наскільки коректною була політика, здійснювана в попередні роки, навіть у своїй концептуальній основі. Ми ніколи не зможемо впевнено стати на ноги, якщо будемо ухилятися від аргументованих відповідей на ці запитання.

Вагоме слово має сказати економічна наука. Для цього необхідно припинити політизацію проблем, пов’язаних з аналізом здійснюваних у попередні роки перетворень. Майже десятирічний термін реформ — це період, достатній для конче необхідних наукових узагальнень. Таких узагальнень поки що немає. Це з особливою гостротою відчувалося в процесі роботи над текстом Послання Президента. Саме через цю причину окремі питання економічної стратегії представлено в ньому лише у постановочному плані. Вони потребують подальшого осмислення та доопрацювання.

Однією із центральних проблем є переосмислення місця і ролі держави. Потрібно позбутися до краю примітивної уяви, на зразок «багато держави — мало ринку» і навпаки. Протиставлення за принципом «або — або» ніколи не було і не може бути основою серйозної політики. Демонтуючи основні підвалини адміністративної економіки, ми порушили золоте правило: держава може залишити економіку тільки там і тоді, де і коли буде сформовано та будуть ефективно діяти повноцінні ринкові механізми. На це звертає увагу і Світовий банк. «Низький рівень дієздатності держави в багатьох країнах СНД, — підкреслюється у спеціальному дослідженні банку «Держава у світі, що змінюється», — серйозна та зростаюча перешкода для досягнення прогресу в більшості сфер економічної та соціальної політики». Нас же весь час «штовхають» до відтворення принципів ринкової економіки першої половини ХIХ ст., коли державі була відведена пасивна роль «нічного сторожа».

Слід враховувати й інше. Світовий досвід незаперечно доводить зростання ролі держави в найскладніші, переломні етапи розвитку. Це і період подолання наслідків «Великої депресії», і здійснювані перетворення у повоєнний період, включаючи 60-ті та 70-ті роки. Основи сучасної економічної системи країн Заходу сформовано саме в цей період. Вони утвердилися на основі кейнсіанських постулатів державного стимулювання економічного попиту, активної взаємодії держави із приватним капіталом.

У цьому зв’язку підтримую основні положення статті Є.Марчука («День», 10. 03. 2000 р.) із приводу того, що для ситуації, в якій ми перебуваємо, єдино можливою моделлю економічної політики є «розвиток на випередження». У класичній економічній теорії концепція випереджального розвитку була обгрунтована ще в ХIХ ст. Один з її авторів — Ф.Ліст виходив із того, що визначальна роль у її реалізації має належати державі, яка повинна активно сприяти реалізації конкурентних переваг національного виробництва, захищати його. У кінці ХIХ ст. на цих принципах розбудовувалася економіка Німеччини та Росії. Ідеологом такої політики в Росії був граф С.Ю.Вітте.

Після Другої світової війни політика випереджального розвитку активно втілювалася в Японії. Особливо показовим є повоєнний розвиток країн Південно-Східної Азії. На початок 60-х років валовий прибуток на душу населення більшості із цих країн був на рівні країн Африканського континенту. Нині цей показник перевершено більше як у 5 разів. У період 1985—1995 рр., коли середньосвітові темпи зростання ВВП на душу населення становили 1,9%, у країнах Південно-Східної Азії зростання відповідного показника здійснювалося темпами, що перевищували 7,2%. Ідеться про країни знову ж таки із сильною дієздатною державою, з розвинутими механізмами її впливу на весь комплекс відтворювальних процесів. Зазнавши відчутних ударів світової фінансової кризи 1997—1998 рр., ці країни змогли за допомогою налагодженого апарату державного регулювання дуже швидко виправити не тільки накопичені в попередні роки деформації, а й надати економічній динаміці нових відчутних імпульсів. 1999 року зростання ВВП у Південній Кореї досягло 11%, в Індонезії, Таїланді та Малазії воно перевищило 6%.

Ці та інші приклади підтверджують необхідність принципових змін у нашій політиці. Для демонтажу командної економіки радикальний лібералізм ще якоюсь мірою був виправданим. Нині, коли на перше місце ставлять завдання економічного зростання, структурної та інноваційної політики, проблема зміцнення регулювальної функції держави стає ключовою. Це ж стосується і політики реформ. Будь-які намагання забезпечити їхнє реальне поглиблення за умови збереження неефективної держави приречені на провал. Цю незаперечну істину підтверджує насамперед наш власний досвід попередніх років. Лише упереджені політики можуть не розуміти цього.

Як відновити дієздатність нашої держави, зробити її силою, спроможною радикально змінити економічну, а відтак — і соціальну ситуацію, забезпечити реальне поглиблення реформ, швидке економічне зростання та збалансований розвиток? Будемо відвертими: чітких відповідей на це запитання в нас не існує; воно достатньою мірою лишається неосмисленим навіть теоретично. Зовсім невипадковим у зв’язку із цим є те, що визначальну тезу Послання Президента щодо посилення дієздатності держави в урядовій Програмі замінено на принципово інше визначення — посилення дієздатності уряду. Думаю, що це не прикра стилістична неточність. У цьому разі має місце вияв двох різних ідеологічних конструкцій, двох моделей економічних перетворень. Не потрібно «ховати голову в пісок» і замовчувати зазначені розбіжності. Суспільство має право на відповідну інформованість. Це стосується не лише розбіжностей між урядовою Програмою та президентським Посланням, а й питань взаємодії уряду та Верховної Ради. Якою буде логіка такої взаємодії? Чи залишатиметься вона й далі в межах старих схем та постулатів, що не виправдали себе, чи буде зроблено ставку на критичне переосмислення основних принципів економічної політики, її адаптацію до існуючих реалій вітчизняної економіки?

Потрібно враховувати багатоаспектність проблеми, яка розглядається. Посилення дієздатності держави має оцінюватися, по-перше, з позицій вирішення основного завдання системних перетворень — поглиблення ринкової трансформації економіки. Визначальним у цьому є інституціональне забезпечення політики реформ, завершення процесу формування розгалуженої ринкової інфраструктури, утвердження ефективного законодавчого поля та стабільних правил, що лежать в основі економічної діяльності. Гостро стоїть і інша проблема — виправлення наявних деформацій у відносинах власності, забезпечення на ділі легалізації її основних форм, політичної підтримки та надійного державного захисту приватної власності, інтересів ділових партнерів та кредиторів, національного капіталу загалом. Дуже важливо у зв’язку із цим забезпечити впровадження цивілізованих механізмів державного регулювання земельного ринку, який уже фактично діє. Однак діє хаотично. Потребує невідкладного вирішення і питання захисту дрібних акціонерів. У нас їх майже 15 млн. Нині відбувається інтенсивний переділ власності. Держава не може кинути і цей процес напризволяще, має взяти на себе основний тягар у його вирішенні. Ідеться, зрештою, про формування в стислі строки необхідної критичної маси реформ, що дозволить у перспективі розвиватися українській економіці на самодостатній ринковій основі.

По-друге, дієздатність держави має оцінюватися і з позицій її спроможності забезпечити (всіма доступними інструментами, в т. ч. і засобами регуляторної політики) створення економічних, політичних та соціальних передумов реалізації наявних (в т. ч. потенційних) конкурентних переваг української економіки. У ситуації, коли такі переваги не можуть бути реалізованими на основі ринкових саморегуляторів через те, що останніх немає, держава повинна виступати в ролі суб’єкта, який посилює ринкові механізми, що лише формуються, доопрацьовувати те, чого ринок поки що сам зробити не в змозі.

Реалізація конкурентних переваг має втілитися в зміцненні позицій внутрішнього ринку, утвердженні інноваційної моделі розвитку української економіки, освоєнні механізмів енергозбереження та структурної політики, подолання накопичених за роки реформ відтворювальних деформацій. Такого інструментарію в нас поки що не існує.

Визначальним у цьому є активна державна політика щодо зміцнення наших позицій у розвитку високих технологій, примноження інтелектуального потенціалу суспільства. Його відтворення дає найвищу економічну віддачу. У сучасному світі — це основний ресурс економічного прогресу. За науковими оцінками, серед існуючих чинників економічного зростання країн Заходу майже 90 відсотків відносяться до сфери інноваційних нововведень, з-поміж них майже 50 відсотків — нарощування інтелектуального потенціалу.

Ми довели світові, що володіємо достатньо вагомим технічним потенціалом, новітніми технологіями, сучасною багатосегментною системою відтворення знань. Добре відомо, з якою повагою ставляться за кордоном до людини з дипломом українського вузу, який авторитет мають наші конструктори, фізики, кібернетики, фахівці військової справи, інші спеціалісти. Усе це — складові нашого національного багатства, наші (ще далеко не повною мірою використані) конкурентні переваги, і ми зобов’язані, визначаючи стратегію подальшого розвитку, розраховувати насамперед на ефективну віддачу цього потенціалу, за будь-яких умов утвердити надійні підвалини його примноження.

Можна відносно швидко відновити втрату частини економічного потенціалу, однак не можна розраховувати на це, коли йдеться про фундаментальну науку, систему освіти, відтворення кадрового потенціалу.

Роблю на цьому особливий наголос і тому, що навіть останніми роками, в період глибокої економічної кризи, ми знаходили фінансові та матеріальні можливості для підтримки літако- та суднобудування, ракетно-космічної галузі, високотехнологічних підприємств військово-промислового комплексу. Багато зроблено і для оновлення вітчизняного виробництва сільськогосподарської техніки, інших стратегічних галузей. Тож у нинішніх умовах, коли досягнуто певних ознак стабілізації економічних процесів, конструктивна позиція держави в зазначеному напрямі має бути чітко визначеною. Дотримуватися іншої політики ми не маємо права. Історія нам цього не пробачить.

Потребують державної підтримки, також і фінансово-кредитної, нові економічні відносини, що формуються на селі. Ми можемо дискредитувати цей процес, якщо цього не станеться. Практика державного стимулювання АПК використовується практично у всіх без винятку країнах Заходу. Лише 1998 року прямі бюджетні субсидії фермерським господарствам США становили 15 млрд. дол. Ми ж хочемо без належної державної підтримки забезпечити конкурентоспроможність АПК, зробити його локомотивною галуззю в реалізації політики зростання. Такі сподівання навряд чи є виправданими.

Важливо враховувати й інше. Як проголошується в Посланні Президента, Україна і далі дотримуватиметься принципу відкритої економіки, прагнутиме до вступу у Світову організацію торгівлі. Однак і в цьому питанні слід діяти достатньо виважено. Існує світова практика, яка доводить очевидну істину: відкритість може бути ефективною, якщо забезпечується реалізація конкурентних переваг національної економіки. В іншому випадку вона деструктивна. Не випадково Німеччина та Японія запровадили конвертованість національної грошової одиниці лише в середині 60-х років, лише після того, коли повністю було подолано наслідки воєнної розрухи. Ми ж поспішили це зробити в умовах глибокої економічної кризи, стовідсоткової збитковості цілих галузей виробництва. Узбекистан, який має найвищі економічні показники серед країн СНД, поки що утримується від цього кроку.

Не ставлю питання щодо повернення назад до закритої економіки. Це повністю виключається. Ідеться про інше — про реалізацію напрацьованого світовою практикою арсеналу всебічної підтримки національного виробника в межах відкритої економіки. З урахуванням саме таких підходів маємо опрацювати грунтовну програму стимулювання внутрішнього ринку, здійснення політики виваженого протекціонізму — захисту насамперед високотехнологічного потенціалу та інвестиційного комплексу держави.

По-третє, має бути переосмисленою і логіка макроекономічної стабілізації. Це також один із визначальних чинників дієздатності держави. У попередні роки функцію першості в цьому відігравала монетарна політика. Тим часом наш власний досвід, як і досвід інших постсоціалістичних країн, засвідчує обмеженість можливостей надійної стабілізації грошей суто монетарними інструментами. Не можна заплющувати очі на те, що навіть за умови «класної» (як про це весь час мовилося) грошово-кредитної політики курс гривні за час її існування впав більш як утричі. Різке падіння ВВП в доларовому обчисленні пояснюється насамперед цією причиною. Сьогодні в нас середня заробітна плата становить майже 200 грн. За старого валютного курсу (1 дол. — 1,8 грн.) це рівнозначне 111 дол., а за чинного (1 дол. — 5,4 грн.) — всього 37 грн. Це вагомі докази того, що не може бути сильної валюти, коли нестабільна економіка, що лише інструментів монетарної політики тут недостатньо.

Таким же чином має змінитися і логіка зміцнення державних фінансів. Потрібно виходити з того, що головною передумовою вирішення фінансових проблем держави є першочергове зміцнення фінансів суб’єктів господарювання, юридичних осіб та домашніх господарств. І тут досвід усіх попередніх років переконливо доводить, що без цього будь-які дії правового, економічного або адміністративного характеру, спрямовані на вирішення бюджетних проблем, залишатимуться безрезультатними. Без цього неможливим є і такий необхідний нам реальний державний бюджет. Зміцнити фінансову систему лише заходами «згори» неможливо. Це також не чиста теорія, а наша реальна практика, наш досвід, яким не можна нехтувати.

По-четверте, необхідність зміцнення дієвості держави пов’язана і з потребою істотного посилення її впливу на розвиток соціальної сфери. Першоосновою цього є надійний захист і державна підтримка соціально незахищених верств населення. Це аксіома, яку не можна заперечувати.

Водночас хочу привернути увагу і до іншого. Знову ж таки досвід попередніх років засвідчує, що соціальна політика не може обмежуватися лише державною підтримкою соціально незахищених верств населення. Вирішення цього завдання перебуває в прямій залежності від оплати праці працюючого населення. За умови збереження існуючої тенденції — невпинного зниження частки оплати праці в структурі ВВП — розв’язати проблему стабільного пенсійного забезпечення, як і інших соціальних витрат, неможливо. Нині падіння заробітної плати досягло критичної межі. Привертає увагу така динаміка: якщо 1994 року середньомісячна заробітна плата в доларовому еквіваленті становила 24 дол., на кінець 1997 р. — 89 дол., то нині — 35 дол. Це майже у 12 разів менше, аніж у Польщі і в 1,8 раза — ніж у Росії. За такого рівня заробітна плата цілком утрачає стимулюючу функцію, також і в питаннях продуктивності праці, науково-технічного прогресу.

Це водночас і питання розширення масштабів внутрішнього ринку, росту нагромадження, а також проблема якісного відтворення висококваліфікованої робочої сили, її міграції. Якщо в Польщі висококваліфікований програміст одержує понад 8 тис. дол. за рік, то в нас — 700—800 дол. Іще більша різниця в оплаті праці фахівців військових спеціальностей. Коментарі тут зайві. У зазначеній вище динаміці відображаються в першу чергу кризові процеси в економіці, а також відповідні коливання валютного курсу національної грошової одиниці. Дається взнаки і значна тінізація оплати праці в різних структурах. Однак причина криється не лише в цьому. Не може не непокоїти те, що держава повністю втратила регулювальну функцію у сфері оплати праці. Такого немає в жодній державі. І в цьому мають статися відчутні зміни. Важливо, врешті-решт, зрозуміти: політика «затягування пасків» не пройде. Соціальна ціна реформ є настільки високою, що населення навряд чи погодиться на нові жертви в питаннях добробуту.

Важливо враховувати і ще один аспект порушеної проблеми. Зміцнення дієздатності держави передбачає утвердження в суспільстві надійних противаг бюрократизації управлінського апарату, подолання його корумпованості. Такими противагами може бути лише реальна демократизація всіх сфер суспільного життя і насамперед економічних відносин, забезпечення їхньої прозорості, утвердження дієвих інститутів громадянського суспільства. Політика держави має зосереджуватися і на обмеженні впливу олігархічних структур, їхнього зрощування з державним апаратом. Держава ніколи не зможе реалізувати свою конструктивну місію за умови, коли зацікавлені групи мають можливість визначати її політику, впливати на законодавчі органи, судову практику, центральні та місцеві управлінські інституції. Основним підгрунтям відповідного зрощення стала офіційна політика прискореної приватизації, яка здійснювалася, починаючи з 1992 р. І в цьому питанні має бути повна ясність: коли немає достатніх нагромаджень національного капіталу, альтернативи корумпованості та олігархізації приватизаційного процесу практично не існувало. Треба усвідомлювати й таке: в умовах неефективних противаг діє закономірність розширеного самовідтворення олігархічного капіталу. Переступивши певну межу, він стає всесильним — зупинити його зростаючі посилення стає неможливим. Це світова практика: багато країн назавжди опинилися на узбіччі сучасної цивілізації, своєчасно не відчувши загрози олігархічного розвитку.

Водночас і в цьому питанні не можна припускатися крайнощів, штучно стримувати процес концентрації національного капіталу, його державної підтримки. Малий бізнес, про який сьогодні так багато мовиться (і це справедливо), добре почувається за умови достатньо високої концентрації капіталу. У цьому зв’язку різнобічне співробітництво з національним капіталом задля максимальної концентрації його зусиль на вирішенні пріоритетних завдань економічного розвитку є однією з важливих функцій держави. Підхід у цьому має бути двоєдиним: з одного боку, національний капітал, як і бізнес у цілому, мають бути прозорими для суспільства. Із другого — держава має гарантувати для всіх без винятку суб’єктів господарської діяльності єдині «правила гри». Це також одна з ознак дієздатності держави.

* * *

В обгрунтованій Посланням Президента стратегії економічного та соціального розвитку на 2000— 2004 рр. досягнення щорічних темпів зростання на рівні, не нижчому за 6—7%, розглядається як безальтернативне завдання. Основна передумова цього — забезпечення не на словах, а на ділі високої дієздатності нашої держави. Без цього будь-яка риторика із приводу політики зростання зводитиметься до справжнісінького словоблуддя. Доведення до логічного завершення ринкових реформ, виправлення припущених на попередньому етапі викривлень та деформацій також повною мірою залежить від успішної реалізації цього завдання. Це ж стосується і логіки політичних перетворень. Упевнений, що результати проведеного за народною ініціативою референдуму мають розглядатися в цьому ж контексті. «Сильна держава — сильна економіка» — таким вбачається мені основне гасло сьогодення.