Як виховати державників?

«Нам не вистачає справжнього лідера» — одна з найпопулярніших фраз в суспільстві. Варто просто проїхатися в громадському транспорті чи побувати на якомусь круглому столі за участю знаних експертів, і ви про це точно почуєте. Справді, верхівка, правлячий клас, істеблішмент чи навіть еліта — так по-різному називають людей, які керують Україною, проте справжніх лідерів із державницьким мисленням у нас немає. І люди це відчувають. Саме з відсутністю державників на політичному небосхилі сьогодні пов’язують основні проблеми в Україні.

«Країна відчуває гостру елітну недостатність. Ні, тих, хто намагається нами керувати, відчувається явний надлишок, особливо якщо врахувати, у що їхнє утримання і наслідки управління нам обходяться. Всі вони вивчили слова Гімну, ревно хрестяться на дванадцять зірок євросоюзного прапора, але очам відпочити практично нема на кому. Адже це — все той же дерибанський клас, там-сям прикрашений, як стразиками, вчорашніми героями опору. Ситуація вражаюча: сцена готова, публіка чекає, а грати нікому. Є спрагла до змін країна, є історичний виклик, а ніхто не відгукується», — пише публіцист Леонід Швець у колонці «Порожня сцена. Де взяти еліту?» (focus.ua).

Насамперед — у чому причина вакууму державників в управлінні Україною? Одна з найпоширеніших відповідей — відсутність української державності протягом багатьох століть. Безумовно, це не може не даватися взнаки. Другий момент (пов’язаний із першим) — знищення еліти через перебування українських земель під різними імперіями, головним чином — під Російською.

Про третю причину говорять мало, але вона має не меншу силу. В 90-х, коли наша держава здобула незалежність, українські політики, власне, зайнялися не виправленням помилок і будуванням держави, а паразитуванням на країні та задоволенням особистих інтересів. Подібна система, яка сформувалася за часів президентства Кучми, призвела нас до війни і втрати територій. До речі, до певної міри подібну ситуацію можна було спостерігати сто років тому — під час Української революції 1917—1921 рр. Тоді також більшість лідерів виявилися нездатними позбутися внутрішніх чвар і збудувати сильну державу (всі спроби зазнали поразки — Українська Народна Республіка, Українська держава).

«Навесні 2014-го ми також мали шанс змінити правила гри, а не тільки кілька облич на владному Олімпі, — пише у ФБ правник, керівник ПДМШ ім. М Пирогова Геннадій Друзенко. — Але наше відчайдушне повстання проти тиранії за результатами набагато більше нагадує повстання Кромвеля 1642—1651 рр. (що закінчилося реставрацією монархії), а не Славетну революцію 1688 — 1689 рр. (що суттєво обмежила вплив короля). Напевно, навесні 2014-го слід було продовжувати тиснути на нову-стару владу, що тоді була перелякана, непевна й набагато більш відкрита та схильна до компромісів, сідати з нею за стіл і домовлятись, як нам жити далі. Але для того, щоб про щось домовлятися, потрібно було мати суб’єкта перемовин. У нас — слід визнати чесно — такого суб’єкта не було ані серед політичної еліти, ані серед громадянського суспільства».

Отже, де взяти державників?

«НОВА ЕЛІТА В УКРАЇНІ НАРОДИТЬСЯ ІЗ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА»

Андрій IВАНЕЦЬ, історик:

— Еліти формуються довгими роками. Те, що у нас тривалий час не було власної незалежної державності, наклало негативний відбиток на формування сучасних елітарних прошарків. По суті, у нас це істеблішмент, а не справжня еліта, яка здатна ефективно реалізовувати національні інтереси. Нова еліта в Україні народиться із громадянського суспільства. Окремі такі представники є, але ще не накопичилася критична маса, а отже, немає їхнього відчутного впливу на суспільні процеси. Громадянське суспільство не здатне поки що вплинути на те, щоб максимально бути присутнім при владі.

Порівнювати нинішній період з часом існування УНР дуже важко, тому що абсолютно різними є істеблішменти нині й тоді. В них різні і походження, і мотивація, і вміння вирішувати деякі стратегічні питання. Сучасний істеблішмент мав набагато більше часу, ніж еліта за часів УНР, щоб набратися досвіду і діяти ефективно в національних інтересах, а не лише у власних. Якщо сто років тому значна частина еліти була патріотично налаштована, але не мала досвіду, і політичні ідеї її були не завжди адекватні для вирішення складних завдань, то в сучасному істеблішменту не проглядається ідеалістичність. Сто років тому все ж таки більше було бажання саме створювати державу, при цьому не маючи можливості навіть опертися на підготовлений народ та на існуючі державні структури після імперії Романових.  1991-го ж року в Україні були державні механізми та народ, який абсолютною більшістю проголосував за власну незалежність. Також треба усвідомлювати, що й зовнішня ситуація в Україні кінця XX століття була набагато сприятливішою, ніж на його початку. Тому й шанси на захист незалежності України зараз є набагато більшими. Якщо цього не станеться,  це буде повністю на совісті нашого істеблішменту. 

Безумовно, сучасний істеблішмент не відповідає належним чином на виклики, які є зараз для України. Існує великий розрив між очікуваннями в суспільстві від дій влади та реальним станом речей. Тому є шанс того, що ті еліти, які є ними не за формальним статусом, все ж таки дістануться до влади.

«ПАТРІОТИЗМ МАЄ БУТИ ДЕРЖАВОТВОРЧИМ»

Андрій НОВАК, голова Комітету економістів України:

— Еліта не може формуватися штучно, за командою. Це —  процес еволюційний і органічний, який стосується будь-якого суспільства. Суспільство фактично природно відокремлює лідерів, авторитетів думки, і від того, наскільки зрілим є це суспільство, залежить і якість еліти. Вона є віддзеркаленням нашого суспільства. Еліта сама по собі не може бути однорідною, адже йдеться і про культуру, і про науку, і про бізнес, і про політику. Тому, якщо ми хочемо мати більш якісну еліту в будь-яких сферах, ми повинні говорити вже про рівень самого суспільства. Необхідно формувати політичну націю, громадянське суспільство, яке обиратиме лідерів не на основі солодкого популізму чи підкупу, а на базі ґрунтовного аналізу, здатності мислити державницькі. Таке державницьке мислення має бути у свідомості більшості українців. Відповідно, й вимоги до лідерів у такого суспільства матимуть державницькі критерії.

Те, що українці з інтервалом в дев’ять років здійснили те, що прийнято називати революціями або великим суспільним протестом, говорить про те, що частина українського суспільства досить активна і здатна до спротиву. Проблема в іншому. Саме ця частина суспільства швидко розчаровується і «перегорає». Вони — патріоти і ходять на Майдан, але потім не ходять на вибори. Тобто вони не спроможні системно та наполегливо будувати державу. Але патріотизм має бути державотворчим. Натомість інша частина суспільства, до якої здебільшого належить старше покоління, яке живе минулим і є інертним до еволюції поглядів, навпаки, досить дисципліновано ходить на вибори і, відповідно, формує іншої якості політичну еліту, яка стає українською владою. Як правило, це люди прорадянські й часто — проросійські.

Тому необхідно констатувати, що в Україні зараз політичне суспільство неоднорідне, дволике, й від того, яке з цих облич стане домінуючим, залежатиме, чи буде здатна і політична еліта до якісної еволюції. Отже, активну та інтелектуальну частину суспільства треба не лише заохочувати до революційних дій, а й до утворюючої дисципліни в наполегливій державотворчості через участь у виборах. У цьому плані дуже важливою є робота засобів масової інформації, які далеко не завжди усвідомлюють свою роль. ЗМІ формують орієнтири для суспільства. Переконаний, що нинішня політична еліта має бути повністю замінена новою. Це дуже складний шлях, але він вкрай необхідний для виживання самої держави Україна.

«КУЧМА ФАКТИЧНО ЗНИЩИВ В УКРАЇНІ ТЕХНОКРАТИЧНИЙ ТИП ЛІДЕРСТВА»

Вікторія ПОДГОРНА, політолог:

— Проблема формування політичної еліти в Україна є історичною. Вона полягає ще й у тому, що ці еліти завжди займали позицію, відмінну від позиції більшості народу. Тобто вони воліли спиратися не на народ, а на зовнішні сфери в пошуках хазяїна чи то від Литви, чи то від Польщі, чи то від Росії, чи то, як зараз, від Заходу. Я не бачу в наших політичних еліт державницького стрижня. Більше того, наші еліти не можуть бути названі такими в абсолютно дефініційному сенсі. Це — не еліти, а правлячий клас, тобто це — ті люди, які опинилися за кермом держави внаслідок якихось ігор. Щоб накопичити капітал в 90-ті роки, треба було мати доступ до державних інструментів. Це — люди, які створюють соціальні піраміди, й вони просто правлять нами, але в основі цих пірамід немає інституту лідерства.

Колись ми мали ще технократів. Але Леонід Кучма фактично знищив в Україні цей тип лідерства. Технократія в нормальному сенсі була просто зруйнована. Сам Кучма не був технократом. Насправді він вийшов не із заводу, а з партійних керівників. Тобто він не був технічно обізнаною людиною, а був типовим партфункціонером.

Ще Макс Вебер говорив, що дуже добре було б, якби можна було побудувати технократичну бюрократію. Тепер ми маємо конгломерат залишків пострадянських бюрократів. Маємо специфічний тип бізнесу, який є рентним, тобто експлуатує те, що є, а не створює додану вартість. Також ми маємо у владі представників кримінальних кіл, які легалізувалися. Зрозуміло, що цей конгломерат взагалі робитиме все, щоб не допустити формування нових політичних еліт, які б були незалежні та ефективні. Незалежними ці еліти можуть стати лише тоді, коли будуть незалежними економічно, адже політика — це та сфера, яка потребує коштів. Тобто потрібен середній клас, із якого й вийшли б самостійні,  повноцінні лідери. Фактично за останні роки після Майдану ми так само бачимо боротьбу правлячого класу проти формування середнього класу і нових політичних еліт. Ця боротьба триває на всіх фронтах, починаючи з економічного. Повністю витісняються найбільш успішні сектори економіки, і передусім IT-сектори. На жаль, ми не скористалися ситуацією Майдану й не створили інституційного суб’єкта, умовно кажучи, партію Майдану, який би відмежувався від правлячого домінуючого синдикату. Таким чином, в парламенті представлено партії, які фактично фінансуються олігархами. Виходить замкнуте коло. Для того щоб розірвати це коло, вирішення фінансового питання замало. Потрібна політична реформа. Її не можна реалізувати штучно, але створити умови для неї можна. Нам необхідне повне обнуління чинної партійної системи. Наявність 350 партій — це абсурд і повна дискредитація довіри до партій.