Як використати нестабільність?

За останніми соціологічними даними групи «Рейтинг», 75% опитаних громадян України вважають, що справи в нашій країні йдуть у неправильному напрямку, майже 70% переконані, що країні потрібні радикальні перетворення, а 46% висловили готовність підтримати нові політичні проекти. Люди втомилися від постійної брехні політиків і хочуть реальних змін. Але рейтинги свідчать, що жоден політик в Україні не має на сьогодні більше ніж 10% підтримки виборців. І це менше ніж за рік до виборів. Це вирок усій українській політичній еліті. Як виправити ситуацію? Чи є ознаки появи справжніх політичних сил і лідерів? Що необхідно змінювати інституційно? Відповіді — в інтерв’ю з політологом Вікторією ПОДГОРНОЮ.

«В УКРАЇНІ ДЕ-ФАКТО ФУНКЦІОНУЄ НАПІВПРЕЗИДЕНТСЬКА РЕСПУБЛІКА»

 — За нинішніх доволі критичних умов, у яких перебуває наша країна — війна, стагнація економіки, еміграція населення, деградація поличної системи, слабка дипломатія тощо, — яка нам потрібна платформа для розвитку?

— Нещодавно в Києві проходив круглий стіл, на якому було представлено звіт «Напівпрезиденціалізм та інклюзивне врядування в Україні: пропозиції для конституційної реформи». У заході брали участь як українські, так і західні експерти, зокрема одним із головних спікерів був Томас Маркерт, секретар Венеційської комісії Ради Європи. Були також представлені український Центр політико-правових реформ, Міжнародний інститут демократії та сприяння виборам (International IDEA), Програма USAID «РАДА». Звіт фактично став серйозним сигналом західних структур українським елітам. Вони хочуть сказати, що пора вже припинити займатися політичними перегонами із застосуванням політтехнологій, слід нарешті повернутися до змісту, тобто побудови стабільних інституцій. І зробити це можливо через конституційні зміни. Представлена доповідь фактично ставить головний діагноз український політичній системі і пропонує реалістичний шлях. Звісно, краще написати нову Конституцію, але, як зазначають конституціоналісти, зробити це буде дуже складно, бо потрібно буде провести два референдуми. А для цього потрібна політична воля керівників держави, якої немає.

Однак це не означає, що немає інших шляхів. У звіті йшлося про те, що в Україні де-факто функціонує напівпрезидентська республіка, хоч за Конституцією, у нас парламентсько-президентська форма правління. За словами експертів, усі президенти завжди тяжітимуть до автократичності, тому необхідно обрізати повноваження президента і створити парламентську республіку. Звичайно, це питання дизайну, оформлення, але факт у тому, що вони вважають президентську форму правління для України не дієвою. Це цікава пропозиція, з огляду на те, що вже через рік в Україні мають відбутися президентські вибори, а отже, це є певною альтернативою президентській позиції.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

«НА ПОЛІТИЧНОМУ ПОЛІ ПЕРЕВАЖАЮТЬ ГРАВЦІ, ЯКІ БУДУЮТЬ ЛОЯЛЬНІ КЛУБИ, А НЕ ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ»

 — Які на сьогодні є гравці, зокрема перед виборами, які можуть реально вплинути на ситуацію?

— Зроблена міжнародними експертами пропозиція, можливо, не оптимальна, але вона реалістична, оскільки Конституційний Суд ухвалив рішення про те, що сесії, на яких вносяться зміни до Основного закону, можуть проводитися через день чи два, — головне, щоб це була окрема сесія.

Альтернативні еліти після Євромайдану не сформувалися й інституційно не оформилися. Відповідно сьогодні ми бачимо, що на політичному полі переважають гравці, які будують лояльні клуби, а не політичні партії. Цих гравців є кілька. Перший — це Порошенко як чинний президент, другий — міністр внутрішній справ Аваков, який має реальний вплив, і третій — Тимошенко, яка, за актуальними соціологічними даними, має лідируючі позиції у президентському рейтингу. Ці політичні гравці не зацікавлені в появі справжньої еліти і альтернативних політиків. Є й інші політичні партії або лідери, але всі вони ведуть несамостійну гру: за ними стоять певні ляльководи.

Стосовно Порошенка. Із тієї інформації, яку я маю, в Адміністрації Президента вже понад рік обговорюють варіант парламентської системи. Тобто якщо рейтинг Президента не буде підвищуватися, то команда Порошенка може погодитися на зміни до Конституції для того, щоб він потім став сильним прем’єром. Такий варіант розглядався ще Кучмою на початку 2000-х, але не пройшов. У Вірменії, наприклад, це пройшло, але наслідки ми бачимо. У нас може бути так само, адже робити непопулярну людину прем’єром — ризиковано. Втім, на сьогодні Порошенко все ще розглядає можливість балотуватися в президенти на другий термін. Для цього він використовує три речі: націонал-популізм, тобто гра з націоналістичними символами, тему НАТО, яку він хоче записати навіть в Конституцію, і третій напрямок — релігія. Але, на жаль, все це гра, тому що немає ґрунтовних системних кроків. До речі, багатьох експертів, які раніше могли проаналізувати ситуацію і щось путнє порадити, Порошенко фактично зробив своїми ботами. Взагалі все, що він робить, — це здебільшого картинка без суті. І більшість людей це вже зрозуміли, про що свідчать останні соціологічні опитування. А тому його бажання балотуватися вдруге — це ризиковий крок, шанси невеликі. Довіри дедалі менше, плюс не треба забувати про «плівки Онищенка», тут ми поки побачили лише перший крок у подальшій руйнації іміджу Президента.

Що найгірше зробив Порошенко? Він зруйнував ідею Майдану як суспільний запит на зміни. Він просто заморозив будь-які системні зміни. Для мене це було прогнозовано, тому що свого часу я стикалася з ним під час роботи в «Нашій Україні», так що трохи знаю його характер і мислення. Відповідно у мене немає розчарування щодо нього, а є розчарування з приводу втрати часу та людей. За останні роки у нас колосальний «витік мізків» і трудових ресурсів із країни. У час, коли прогресивний світ рухається вперед, ми в багатьох напрямках залишаємося сировинною країною. Цинічний прагматизм, який сповідує Порошенко, витискає людей із країни. У мене багато знайомих виїжджають, тому що не можуть себе реалізувати. Безвізовий режим, до речі, спровокував цей процес ще більше. Це дуже небезпечно, тому що довготривале перебування в такому стані може призвести до втрати не тільки економіки, а й політичної незалежності, тобто держави як такої. Представники влади розповідають, що вони проводять реформи, але повільні реформи — це не реформи. Справжні реформи здійснюються швидко, а потім їх можна доопрацьовувати. До того ж, якщо реформи здійснюються, то де результат, де економічне зростання? Отже, якби Порошенко тверезо дивився на всю цю ситуацію, то він не балотувався би на другий термін.

Тепер Аваков. Цікаво, що в одному з останніх інтерв’ю він публічно заявив про те, що вони готові змінювати Конституцію в бік парламентської системи (раніше про це заявляли в «Народному фронті»). Саме з такою пропозицією він звернувся до Президента. Причому зробити це, за його словами, потрібно до виборів, адже потім жоден новообраний президент змінювати Конституцію вже не захоче. Щоправда, поки незрозуміло, яким бачить Аваков «Народний фронт» у зміненій системі, адже парламентська республіка — це сильні партії. Себе ж він бачить як частину балансу в системі. На жаль, наша реальність така, що окремі персони, користуючись неформальними підходами, впливають на політику. По суті, прогалини в політичній системі використовуються для того, щоб будувати власну систему впливу. Іноді ці впливи навіть сильніші, аніж формальні інститути. Такі традиції були закладені ще за часів президентства Кучми й підтримуються досі.

У свою чергу Тимошенко ніколи не погодиться на парламентську систему, тому що вона мріє про реванш (після її прем’єрства минуло вже вісім років) і бачить себе повноцінним президентом. Вона знає, як керувати, але навряд чи з неї вийде кращий президент, аніж Порошенко. Тимошенко — людина старої формації, причому за останні роки вона фактично не змінюється: це стосується риторики, поведінки, стилю. Поки Тимошенко поводить себе дуже обережно і намагається залишатися в межах того іміджу, який у неї був у найкращі часи її кар’єри. Тобто у неї немає нових змістів — таке враження, що вона заморозилася.

Отже, стане у нас президентом Тимошенко чи Порошенко, це погано для країни. Тому хотілося б, щоб ми пішли шляхом внесення змін до Конституції.

«Є НАБАГАТО ПРОФЕСІЙНІШІ Й МОРАЛЬНІШІ ЛЮДИ, НІЖ ПОРОШЕНКО ЧИ ТИМОШЕНКО»

— Здається, в Україні не припиняються розмови про необхідність внесення змін, або взагалі прийняття нової Конституції, при цьому хтось виступає за парламентську, а хтось за президентську республіку. Можливо, у нас все-таки більше проблем із тим, що за багато років політикум так і не навчився дотримуватися чинної Конституції і законів, не створені соціальні ліфти, не виховуються лідери, не залучаються професіонали?.. З іншого боку, можливо, нам досі просто не щастило з президентами? Де гарантії, що при парламентській республіці прем’єр, маючи повноваження, не використовуватиме старі підходи і методи? 

— Звичайно, парламентська система не є панацеєю від усіх бід. У Європі, перш ніж вона нормально запрацювала, потрібен був час. Необхідно було постійно вносити зміни до законодавства, щоб вибудувати баланс. Є країни, де свого часу вибори відбувалися раз на один чи два роки. Звичайно, це певна нестабільність, ризик нових виборів і фінансових витрат, але що підкреслюють експерти: парламентські системи призводять до результату, коли певна нестабільність дозволяє змінювати політичну еліту. За умови, що зміни до Конституції писатимуть не десь там в Адміністрації Президента, а це буде реальний компроміс еліт. Приклад: коли після виборів створена коаліція не голосує за стратегічні рішення, зокрема бюджет країни, то парламент іде на нові вибори, потім — формування нової коаліції, обрання прем’єра... І от в умовах, коли кожен рік або два відбуватимуться вибори, багатим людям вже не буде сенсу витрачати великі суми, щоб купити округ чи місце в списку. Вони десять разів перед цим подумають. Тоді в парламент будуть висуватися більш професійні люди, яких влаштовує існуюча зарплата депутата і яким буде цікаво працювати у Верховній Раді. Відповідно якість законодавчого органу і депутатів підвищиться.

Якщо ми хочемо стабільності й дуже швидких реформ, тоді на певний час потрібен освічений авторитаризм, тобто президентська, або напівпрезидентська форма правління. Якщо ж ми хочемо змін еліт, то потрібна парламентська республіка. При цьому дуже важливо змінити закон про політичні партії, адже нинішні політичні партії не є партіями, вони зовсім не представляють суспільство. Вони навіть не мають у своїй структурі напрямки, які б проводили постійну роботу з групами суспільства, на які вони орієнтуються. Ще один необхідний крок — це зміна виборчого законодавства.

— До речі, депутати прийняли в першому читанні Виборчий кодекс.    

— З ним також ще потрібно працювати, але це однозначно краще, ніж зараз є. На жаль, у нас політична корупція настільки вкорінена, в тому числі й у виборців, що в новому законодавстві потрібно продумати багато моментів. В нинішній системі, де передбачено мажоритарну систему — це великий ризик скупки округів, і якщо її зберегти, оновлення політичного класу не буде. А його потрібно змінювати за допомогою інституційних змін. Є набагато професійніші й моральніші люди, ніж ті ж Порошенко чи Тимошенко, але вони туди не потраплять, тому що у нас поки головну роль відіграють гроші, зв’язки, домовленості й т.ін. 

«У ПОЛІТИЦІ ПОТРІБНІ ЛЮДИ, ЯКІ ГОВОРИТИМУТЬ ПРО ЦІННОСТІ, А НЕ ЛИШЕ ПРО ФОРМУ»

— Це і є той олігархічний сценарій, в якому ми живемо вже тривалий час і від якого країна втрачає все більше й більше. Але так далі тривати не може. Нещодавно ми провели круглий стіл, під час якого запропонували експертам відповісти на запитання: «Олігархічний сценарій вичерпався? Що далі?» Як би ви відповіли на це запитання?

— Якщо говорити про зміну форми правління, то парламентська система олігархів якраз влаштовує. З її допомогою вони захочуть повернути собі вплив, адже над ними сьогодні стоїть арбітр — Порошенко. Він цього ніколи публічно не визнає, але мені здається, що тут він хоче бути схожим на Путіна. Нинішній Президент опанував український олігархат: з кимось він у долі, як, наприклад, з Ахметовим, когось витиснув за кордон, як Коломойського, особлива історія з Фірташем і т.д. Тобто він не руйнує систему, і це точно не деолігархізація, він її просто «осідлав». З точки зору економічної теорії рентозбирачів — а це у нас не тільки великі олігархи, а й немало багатіїв, нижчих за рангом, — потрібно змусити працювати за законами капіталізму. Бо на сьогодні вони нічого не створюють, а лише паразитують на державі, використовуючи її можливості й ресурси. Тим часом середній і малий бізнес в Україні придушується, відповідно наша економіка падає.

Отже, українські олігархи будуть зацікавлені прибрати арбітра і грати в парламентську республіку. Але політична теорія говорить про те, що без арбітра вони будуть сваритися, і чим менше їх буде, тим більше ризиків, що хтось із них захоче стати першим. Я не вірю в те, що вони зможуть домовитися, тому що у них зовсім різні інтереси. Якраз ця ситуація і є дуже важливою для розвитку демократії, бо тоді з’явиться політична конкуренція. Так, є ризики нестабільності, але ті країни, які тяжіють тільки до стабільності, не розвиваються. Це найбідніші країни, і вони все одно приходять до нестабільності. Звичайно, немає гарантій, що після конституційних змін олігархічна система зламається, але у суспільства з’являться шанси проявити себе в тих нішах, які виникнуть у результаті конкуренції олігархів.         

Також ми повинні повернутися до тих завдань, які ми ставили на круглих столах у «Дні» під час і після Євромайдану, — це необхідність створення справжніх політичних суб’єктів, партій. Для цього потрібні люди, які будуть говорити про зміст і цінності, а не лише про форму. В нашій політиці взагалі дефіцит змісту. Технології важливі, але справжні партії будуть тоді, коли буде реальна робота партій із людьми, цінностями, стратегіями.

«ПРОЕКТ «НОВІ ЛІДЕРИ» НА ICTV — ЦЕ ІМІТАЦІЯ ПРОЦЕСУ»

— І хто у нас подає ознаки живучості серед політичних сил?

— У нас поки триває стадія такого собі коктейлю, з якого поступово будуть викристалізовуватися сутнісні громадські організації й партії. Є той же «Реанімаційний пакет реформ», але вони свого часу відмовилися залучати «стейкхолдерів» із різних сфер. У результаті залишилися лише експертною спільнотою, яка має свій вплив і продукує певний зміст. Євромайдан породив велику кількість громадських організацій, які, можливо, ще слабкі й недозрілі, але вони все одно роблять свою роботу. І тому потрібно брати все, що більш-менш живе, і з ними працювати.

Плюс є ще один суттєвий ресурс, з яким можна працювати, — це територіальні громади. На жаль, у нас проходить обрізана реформа місцевого самоврядування, де регіональний рівень фактично випав. У тих же облрад стало менше ресурсів та інструментів впливу. Тобто місцевий рівень став ресурснішим і впливовішим, а регіональний втратив. Отже місцевий рівень дає можливість виділяти активних людей. І саме там потрібно шукати реальні ініціативи. Якщо на них не звертати уваги, тоді їх підбиратимуть «місцеві князьки». Потрібно створювати відкриту платформу громад, що може потім слугувати майданчиком для створення справжніх політичних сил. Крім цього, у нас, як показують соціологічні опитування, безпрецедентно низька довіра до партій. І цей факт також змушуватиме їх змінюватися, працювати більш якісно і завойовувати довіру людей.

Позитивні ознаки показує «Сила людей», яка системно працює з суспільством. Єдине, що їм не вистачає, — це ресурсів, тому вони і не дуже помітні. Але я впевнена, що за ними майбутнє. Якщо та ж Аграрна партія здатна трансформуватися і за нею не стоять олігархи, тоді вона також має шанс. Паралельно, до речі, має відбуватися структуризація суспільства, тобто поки у нас не буде потужного класу середніх і малих підприємців, важко говорити про справжні партії.

Це утопічна гра, коли ми штучно хочемо створити нового лідера. Він навчається в Стенфорді, збирає мільйони на стадіонах, проводить лекції — я маю на увазі Вакарчука, — але де його команда? «Нові лідери» з телевізійного проекту на ICTV? Коли я написала про це пост, то отримала велику критику. Політична еліта не формується через механізм телебачення, тому що це популізм, в якому криється велика небезпека. Весь проект «Нові лідери» — це, по суті, імітація процесу. І навіть якщо учасники, молоді люди мають певний капітал і задатки, то їх просто «зливають» і використовують у своїх цілях. Тобто під красивими гаслами у нас спеціально не дають можливості сформувати справжню еліту. Тому статус незалежності для політика потрібно берегти. Справжні політики мають проходити різні етапи підготовки як у теорії, так і на практиці. І тільки тоді в Україні почнуться реальні реформи.