З антиноменклатурною революцією доведеться зачекати
через відсутність понятьДва тижні тому Дмитро Корчинський у своїй статті «антиноменклатурна революція» як у воду дивився, коли писав «...тексти — це дзеркала, кожний читає себе, а не автора» (що, втім, є тезою Борхеса. — Ред.). Як засвідчила подальша дискусія за його статтею на сторінках газети, сам він саме так і був прочитаний.
Якимсь дивним чином у млявому постмодерністському тексті статті один із читачів із захопленням виявив пасіонарність і стиль, а інший з обуренням побачив ніцшеанство й коричневу загрозу.
Перший із захватом звеличує самого Дмитра Корчинського та УНА-УНСО, другий з високим громадянським пафосом розвінчує Заратустру, для більшої переконливості поріднивши його з військами СС і душогубом Онопрієнком. Але ні адепт, ні критик не обтяжують себе аналізом і розбором авторського дискурсу, взагалі впритул не помічаючи власне тексту статті таким, яким він є. Корчинський-літератор (а саме так підписав він рік тому своє зречення від лідерства в УНА-УНСО) має бути відверто засмучений таким результатом своєї творчості й такими читачами.
З моєї ж точки зору, стержнева ідея тексту (саме вищезазначеного конкретного тексту, а не революційного іміджу Корчинського або діяльності УНА-УНСО) сформульована в таких словах: «Революція починається з революції назв. Якщо ти хочеш зламати явище, ти маєш назвати його по-новому». Можна лише солідаризуватися з таким методологічним підходом до антиноменклатурної революції. Але вся заковика полягає в тому, що сьогодні в Україні немає ні номенклатури в радянському значенні (за Гаврилом Поповим і Авторхановим), ні бюрократії в західному (за Максом Вебером), ні навіть чиновництва російського зразка XVII—XIX ст. А є, якщо мислити образно, певна невідома науці популяція полінезійських поліпів, що динамічно мутують під впливом малих доз радіації.
І весь трагізм сучасної соціокультурної і, насамперед, інтелектуальної ситуації в Україні полягає в тому, що в цього монстра взагалі ще немає імені й опису, а безіменний він невразливий.
У своїй статті пан Корчинський пропонує й такий хід: «Сучасні бюрократичні механізми, сучасні форми суспільного відчуження можуть бути осмислені й названі лише в процесі їх руйнування. Для того, щоб зрозуміти, їх треба зламати».
Проте, по-перше, зламати можна лише те, що своїм ім’ям відокремлено від інших соціальних феноменів, інакше доведеться провести тотальне зачищення території (всі соціальні хвороби помруть разом із їхніми носіями, але зате каналізація залишиться незайманою). А по-друге, доки триватиме процес осмислення та називання, нібито зруйнований соціальний механізм встигне відтворити себе в іншому камуфляжі, та ще й з додатковим імунітетом до свого реформування, і все повернеться на круги своя.
Ми взагалі живемо сьогодні в соціумі, де в нових явищ і процесів майже немає імен. У суспільній свідомості немає чіткої сітки нових соціальних координат, на пiдставі якої кожний індивідуум міг би себе й інших ідентифікувати з певними соціальними групами, цінностями та інтересами.
І проблема тут не в тому, щоб знайти красиві слова-ярлички (олігархія, клептократія, «колумбійський варіант» тощо), а в тому, щоб системно описати сьогоднішнє суспільство, а це означає, не багато не мало, побудувати пострадянську соціологію й нову політекономію, а потім дати проект нової соціальної стратифікації, не зводячи її лише до майнової диференціації. А це, вибачте, роботи років на п’ять.
Звичайно, офіційні суспільні науки ніколи цього не зроблять і залишається тільки сподіватися на відкриття аспірантури в цих напрямах при Інституті країн Кавказу.
У статті є ще один надзвичайно важливий момент. Дмитро Корчинський пише: «Якщо зараз наш народ розчарується в доларі — останній опорі його непохитності — з’явиться місце для нас. На чистому, сніжно-білому аркуші народної свідомості ми зможемо написати нові ієрогліфи. Треба тільки навчитися писати». Але на цьому шляху його підстерігає жорстока невдача, оскільки в доларі розчаруватися неможливо. По-перше, чим слабкіше віра в гривню, тим автоматично сильніше віра в долар, а світова доларова інфляція в десятки на рік сьогодні — недосяжна мрія радикала.
По-друге, долар сьогодні є синонімом слова «гроші». А як люди можуть розчаруватися в грошах? Адже це базова структура повсякденності, найважливіша й наймасовіша знакова система людської цивілізації. Так що народна свідомість ніколи не буде чистою від грошових знаків. Хто хоче на ній щось писати — повинен це враховувати, або ж навчитися... писати ними.
До речі, дехто здається вже навчився. Вчитайтеся в останню агітку Геннадія Балашова, вкладену в безкоштовну газету «Киев на ладони» (наклад — 700 тис. екз.). Вона вся — про гроші та їх значення для життя, про просте й інстинктивне бажання людей їх мати. «І ми повинні зрозуміти: сьогодні гроші стали більшим, ніж вони були раніше. Вони стали мірилом наших здібностей, таланту, суспільного значення та нових можливостей. В Україні гроші справді стали священним символом». Уперше в Україні відбувається чітко усвідомлена апеляція до грошей як до символу, як до ключового елемента свідомого, підсвідомого, несвідомого й надсвідомого практично будь-якої людини. Й апеляція до цього символу в країні з ідеологічною сферою, що відмирає, із залізною необхідністю приведе людей до виборчих урн і примусить проголосувати за відповідного проповідника.
А «Економікс» і «Кількісну теорію грошей» Мілтона Фрідмана абсолютно заслужено треба викинути на інтелектуальний смітник, а замість них будувати «Якісну теорію грошей» як культурного, політичного, соціального і навіть релігійного феномена. Але про це ми напишемо окрему сагу.
№251 30.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
Два тижні тому Дмитро Корчинський у своїй статті «антиноменклатурна революція» як у воду дивився, коли писав «...тексти — це дзеркала, кожний читає себе, а не автора» (що, втім, є тезою Борхеса. — Ред.). Як засвідчила подальша дискусія за його статтею на сторінках газети, сам він саме так і був прочитаний.
Якимсь дивним чином у млявому постмодерністському тексті статті один із читачів із захопленням виявив пасіонарність і стиль, а інший з обуренням побачив ніцшеанство й коричневу загрозу.
Перший із захватом звеличує самого Дмитра Корчинського та УНА-УНСО, другий з високим громадянським пафосом розвінчує Заратустру, для більшої переконливості поріднивши його з військами СС і душогубом Онопрієнком. Але ні адепт, ні критик не обтяжують себе аналізом і розбором авторського дискурсу, взагалі впритул не помічаючи власне тексту статті таким, яким він є. Корчинський-літератор (а саме так підписав він рік тому своє зречення від лідерства в УНА-УНСО) має бути відверто засмучений таким результатом своєї творчості й такими читачами.
З моєї ж точки зору, стержнева ідея тексту (саме вищезазначеного конкретного тексту, а не революційного іміджу Корчинського або діяльності УНА-УНСО) сформульована в таких словах: «Революція починається з революції назв. Якщо ти хочеш зламати явище, ти маєш назвати його по-новому». Можна лише солідаризуватися з таким методологічним підходом до антиноменклатурної революції. Але вся заковика полягає в тому, що сьогодні в Україні немає ні номенклатури в радянському значенні (за Гаврилом Поповим і Авторхановим), ні бюрократії в західному (за Максом Вебером), ні навіть чиновництва російського зразка XVII—XIX ст. А є, якщо мислити образно, певна невідома науці популяція полінезійських поліпів, що динамічно мутують під впливом малих доз радіації.
І весь трагізм сучасної соціокультурної і, насамперед, інтелектуальної ситуації в Україні полягає в тому, що в цього монстра взагалі ще немає імені й опису, а безіменний він невразливий.
У своїй статті пан Корчинський пропонує й такий хід: «Сучасні бюрократичні механізми, сучасні форми суспільного відчуження можуть бути осмислені й названі лише в процесі їх руйнування. Для того, щоб зрозуміти, їх треба зламати».
Проте, по-перше, зламати можна лише те, що своїм ім’ям відокремлено від інших соціальних феноменів, інакше доведеться провести тотальне зачищення території (всі соціальні хвороби помруть разом із їхніми носіями, але зате каналізація залишиться незайманою). А по-друге, доки триватиме процес осмислення та називання, нібито зруйнований соціальний механізм встигне відтворити себе в іншому камуфляжі, та ще й з додатковим імунітетом до свого реформування, і все повернеться на круги своя.
Ми взагалі живемо сьогодні в соціумі, де в нових явищ і процесів майже немає імен. У суспільній свідомості немає чіткої сітки нових соціальних координат, на пiдставі якої кожний індивідуум міг би себе й інших ідентифікувати з певними соціальними групами, цінностями та інтересами.
І проблема тут не в тому, щоб знайти красиві слова-ярлички (олігархія, клептократія, «колумбійський варіант» тощо), а в тому, щоб системно описати сьогоднішнє суспільство, а це означає, не багато не мало, побудувати пострадянську соціологію й нову політекономію, а потім дати проект нової соціальної стратифікації, не зводячи її лише до майнової диференціації. А це, вибачте, роботи років на п’ять.
Звичайно, офіційні суспільні науки ніколи цього не зроблять і залишається тільки сподіватися на відкриття аспірантури в цих напрямах при Інституті країн Кавказу.
У статті є ще один надзвичайно важливий момент. Дмитро Корчинський пише: «Якщо зараз наш народ розчарується в доларі — останній опорі його непохитності — з’явиться місце для нас. На чистому, сніжно-білому аркуші народної свідомості ми зможемо написати нові ієрогліфи. Треба тільки навчитися писати». Але на цьому шляху його підстерігає жорстока невдача, оскільки в доларі розчаруватися неможливо. По-перше, чим слабкіше віра в гривню, тим автоматично сильніше віра в долар, а світова доларова інфляція в десятки на рік сьогодні — недосяжна мрія радикала.
По-друге, долар сьогодні є синонімом слова «гроші». А як люди можуть розчаруватися в грошах? Адже це базова структура повсякденності, найважливіша й наймасовіша знакова система людської цивілізації. Так що народна свідомість ніколи не буде чистою від грошових знаків. Хто хоче на ній щось писати — повинен це враховувати, або ж навчитися... писати ними.
До речі, дехто здається вже навчився. Вчитайтеся в останню агітку Геннадія Балашова, вкладену в безкоштовну газету «Киев на ладони» (наклад — 700 тис. екз.). Вона вся — про гроші та їх значення для життя, про просте й інстинктивне бажання людей їх мати. «І ми повинні зрозуміти: сьогодні гроші стали більшим, ніж вони були раніше. Вони стали мірилом наших здібностей, таланту, суспільного значення та нових можливостей. В Україні гроші справді стали священним символом». Уперше в Україні відбувається чітко усвідомлена апеляція до грошей як до символу, як до ключового елемента свідомого, підсвідомого, несвідомого й надсвідомого практично будь-якої людини. Й апеляція до цього символу в країні з ідеологічною сферою, що відмирає, із залізною необхідністю приведе людей до виборчих урн і примусить проголосувати за відповідного проповідника.
А «Економікс» і «Кількісну теорію грошей» Мілтона Фрідмана абсолютно заслужено треба викинути на інтелектуальний смітник, а замість них будувати «Якісну теорію грошей» як культурного, політичного, соціального і навіть релігійного феномена. Але про це ми напишемо окрему сагу.
№251 30.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
