За ким плачуть високі гори?

За кілька місяців у мене, педіатра, склалися нормальні стосунки з жінками (а в кожній саклі 3—7 дітей). Проте чоловіки мене впритул не помічали — такий, знаєте, відчуваєш на собі погляд, наче ти пеньок чи цеглина. Там, у Казахстані, я вдруге після шкільних років прочитав повість Л.Толстого «Хаджі-Мурат». Сьогодні читаю її утретє. Цитую: «Вернувшись в свой аул, Садо нашел свою саклю разрушенной: крыша была провалена, дверь и столбы галерейки сожжены, и внутренность огажена. Сын его (...) был привезен мертвым к мечети на покрытой буркой лошади. Он был проткнут штыком в спину. (...) Два стожка сена были сожжены; и, главное, сожжены все ульи с пчелами. Фонтан был загажен, очевидно, нарочно, так что воды нельзя было брать из него. Так же была загажена и мечеть, и мулла с муталимами очищал ее.

О ненависти к русским никто не говорил. Чувство, которое испытывали все чеченцы, было сильнее ненависти. Это была не ненависть, а непризнание этих русских собак людьми... желание истреблять их, как желание истребления крыс, ядовитых пауков и волков, было таким же естественным чувством, как чувство самосохранения. Старики помолились и единогласно решили послать к Шамилю послов, прося его о помощи».

Що ж, для казахстанських чеченців я був «русским», і їх не важко зрозуміти. А Шаміль, після довгих років боротьби змушений здатися у почесний полон, деякий час жив у Калузі, потім у Києві — звідки й поїхав помирати в мусульманську столицю Медіну.

Повернімося до повісті Л. Толстого, до епізоду про височайшу аудієнцію військового міністра Чернишова у Миколи Першого.

«Фельдъегерь с Кавказа, — сказал Чернышев и стал докладывать, — план, составленный вашим величеством, начинает приносить свои плоды... Понимаю так, что если бы давно следовали плану вашего величества — постепенно подвигаться вперед, вырубая леса, истребляя запасы, то Кавказ уже давно был бы покорен.

— Правда, — сказал Николай».

Далі прошу звернути увагу на стратегічний мотив, назвавши який у наведеному вище діалозі, Л. Толстой повторює його — мало турбуючись про художню досконалість тексту.

«Не смотря на то, что план медленного движения в область неприятеля посредством вырубки лесов и истребления продовольствия был план Ермолова и Вельяминова, ...Николай приписывал план медленного движения, последовательной вырубки лесов и истребления продовольствия тоже себе. Казалось, что, для того чтобы верить в то, что план медленного движения, вырубки лесов и истребления продовольствия был его план, надо скрывать, что именно он настаивал на противоположном военном предприятии 45-го года». Стратегію «спаленої землі» американці — свідомо чи ні — запозичили в Росії, хоча ліси у В’єтнамі не вирубали сокирами, а засівали з повітря дефоліантами. Що стосується «продовольствия», то варто послатися на один дуже виразний текст: «Сообщаю рецептуру отдельных видов отравляющих веществ, разработанных компетентными учреждениями применительно к продуктовым и пищевым сюрпризам для спецмероприятий по ликвидации чеченских бандитов: 1. Белый мышьяк, 2. Мышьяковонатриевая соль, 3. Фтористый натр, 4. Гексан. Генерал-майор Прошин. МВД СССР, 30 марта 1949 г.». Йдеться про кілька тисяч чеченців, котрим пощастило уникнути депортації 1944 року, а це був достатній аргумент, щоб труїти їх миш’яком. У царя Миколи «компетентных учреждений» не було, але чеченський досвід Російської імперії став у пригоді Російській Федерації — ось іще один документ: «Службове. Персональне. Голові Державної Думи Г. Селезньову. (...) Члени Ради Безпеки РФ обговорили ситуацію, що склалася під час виконання другого етапу антитерористочної операції з ліквідації бандформувань на території Чеченської республіки. (...) Учасники наради дійшли висновку, що гірські селища чеченців не мають якоїсь економічної або іншої цінності ані для даного суб’єкту федерації, ані для Росії в цілому й підлягають повному знищенню в секторі Бамут-Зандак-Ітумкале (...) Одночасно тут мають бути створені умови, абсолютно непридатні для проживання. (...) З найкращими побажаннями Секретар РБ РФ С.Іванов» (цит. за газетою «Українське слово» №3001, 6 січня ц.р.). Коло замкнулося; війна Росії проти Чечні розпочалася 1804 року, начебто закінчилася 1864 року, але — як бачимо сьогодні — триватиме до смерті останнього чеченця.

Утретє повернімося до «Хаджі-Мурата»: до державницьких турбот імператора: «После Чернышова был принят генерал-губернатор Западного края Бибиков. Одобрив принятые Бибиковым меры против бунтующих крестьян, не хотевших переходить в православие, Николай приказал ему судить всех неповинующихся военным судом. Это значило приговаривать к прогнанию сквозь строй. (...) Бибиков понимал всю жестокость распоряжения об униатах...» Не дуже віриться, що «понимал». Бібіков (як назвав його Шевченко, «Капрал Гаврилович») з усіма проявами українства боровся так завзято, як з Наполеоном на Бородинському полі. Його особлива заслуга перед «единой и неделимой» — розгром Кирило-Мефодіївського братства, який започаткував скорботний шлях Кобзаря через казарму в могилу.

Дивні трапляються збіги: єдине українське прізвище, яке бачимо в «Хаджі-Мураті», це Шевченко. Випадково чи ні? Бог знає. За 52 роки до того, як Л.Толстой (...) писав свою повість, Т.Шевченко віршував поему «Кавказ»: «Ми Християне; храми, школи// Усе добро, сам бог у нас!// Нам тільки сакля очі коле:// Чого вона стоїть у вас,// Не нами дана; чом ми вам// Чурек же ваш та вам не кинем,// Як тій собаці! Чом ви нам// Платить за сонце не повинні!» Писалося це 1845 року — якраз тоді, коли Микола тупав ногою на своїх кавказьких поплічників і вимагав не «рубки леса», а блискавичної перемоги. Масивний наступ привів російську армію в Даргинську ущелину, де кавказці зробили з неї все, що хотіли. У цій кампанії загинув художник Яков де Бальмен, якому присвячений «Кавказ». Можемо відстежити кавказьку тему у Пушкіна, Лермонтова, Бестужева (Марлінського), Толстого — але марно шукати в них тієї пристрасної та однозначної оцінки загарбницької війни, яку бачимо у Шевченка. Чому? А чому в ефіопській мові нема слова «сніг»? Імперське мислення було й лишається суттєвим складником світогляду російської інтелігенції. (...) Геніїв не судять, але чому Толстой не хотів публікувати «Хаджі-Мурата» за свого життя?

Коли йдеться про нинішню війну в Чечні, не можна уникнути розмови про вибухи в Москві та інших містах, які стали приводом для її початку. Тероризм є огидний, незалежно від його мотивацій. Це правда, але правда й те, що агресивна імперська державність породжує в її підлеглих різноманітні паскудства у діапазоні від лизоблюдства до кровожерства. Чи подобається комусь те, що Казбич проміняв сестру на жеребця? Чи подобається комусь злодій Беслан Гантаміров, якого терміново випустили з московської тюрми, щоб очолив «чеченську» міліцію? Чи подобається комусь чеченська мафія, присутність якої дається взнаки в багатьох містах? Чи подобається комусь екстремістська течія ісламу — ваххабізм — під прапорами якої воюють нині Шаміль Басаєв і Хаттаб? Відповідь зрозуміла. Мусимо, одначе, пам’ятати, що через кілька років Росія зможе святкувати двохсоту річницю своїх звитяг на Кавказі. А 23 лютого — чергова річниця масової депортації чеченців у Киргизію й Казахстан, під час якої в скотинячих товарняках загинув щонайменше кожний четвертий. «Злой чечен» — так писав Лермонтов. А яким іще чеченові бути — доброму чи веселому? Лермонтов (разом з Печоріним) на Кавказі нудьгував — і тільки...

«За горами гори, хмарою повиті,// Засіяні горем, кровію политі»... Свого часу я був причетний до наукової роботи чеченського лікаря п. Барона Кіндарова. Не певен, що я раніше зустрічав чи ще зустріну людину такої внутрішньої стриманості й культури. Вивчав чеченських довгожителів, спираючись на родоводи, котрі писалися олівцем на полях Корану — такий здавна був там звичай. У його дисертації, звичайно, ні слова не було про війни та депортацію, які мали всі ознаки геноциду. Проте не маю сумнівів, що особливий вираз обличчя — поєднання ненависті та зневаги, котрий я помічав у нього, коли йшлося про Москву чи Росію, віддзеркалював усе, що нині чекає «федералів» на Кавказі. Не люблю я імперію... «Одна Сибір неісходима», а ще — виконувач обов’язків вождя, котрий органічно послуговується блатним жаргоном («будем мочить в сортире»), за що народ обдаровує його високим рейтингом довіри. Суміш візантійства та ординства робила й робить Росію божевільною. «Борітеся — поборете, вам Бог помагає!» — цими словами Шевченко звертався до кавказьких повстанців. Нині, як і раніше, вони воюють на своїй землі, і в цьому полягає їх історична легітимація: вони не «бойовики» і не «бандити».

...Від Б.Кіндарова я почув і записав у свій нотатник слова, якими чеченці відгукуються на звістку про чиюсь смерть: «Делхалда вайн духьа лекха ламнаш» — хай плачуть за нами високі гори.