За що нам слід сказати «спасибі» Вікторові Федоровичу...

Тенденції, з якими Україна підійшла до половини каденції Віктора Януковича на президентському посту, чітко фіксуються в опитуванні, проведеному з 27 липня по 9 серпня 2012 року Центром економічних і політичних досліджень ім. Олександра Разумкова спільно з Центром соціальних і політичних досліджень «Социс», дослідницькою компанією GFK Ukraine і соціологічною групою «Рейтинг». Згідно з цим опитуванням, діяльність Президента підтримує 13% респондентів. При цьому 65% вважає його незалежним від інших гілок влади, тобто фактично відповідальним за все, що відбувається в країні.

ЧИ ЗМІНИВСЯ ГАРАНТ?

Дії Віктора Януковича за останні два з половиною роки свідчать про менталітет локального лідера. Він продовжує розраховувати на електорат південного сходу. Гречка, мовний закон, адмінресурс, прояви «непохитної твердості», невеликі підвищення зарплати бюджетникам — і більше робити нічого не треба. Віктор Янукович, схоже, не дуже боїться народного вибору в жовтні 2012-го. Він упевнений: нічого страшного для нього немає. Страх і розрахунок на чергові преференції змусять усіх проголосувати як треба. Спочатку виборців, а потім і обраних ними парламентарів.

Лаяти главу держави за невиконані обіцянки якось банально. Врешті-решт, його передвиборну програму визнали рекламним продуктом, тож із нього не візьмеш нічого. Перша половина каденції нашого четвертого гаранта показала ціну не лише йому, а й нам передусім. Надто терплячим виявився наш народ. Надто прибитим до землі виживанням. Стало модно говорити про можливий соціальний вибух, але при цьому не враховується ступінь виживаності широких верств суспільства. Село завжди годувалося з присадибних ділянок, а їх ніхто відбирати у селян не планує. Пролетаріат, як і раніше, голосує за «свого» і «своїх», а якщо не за них, то за комуністів. А ті — пристосуванці відомі. Пенсіонери та інші бюджетозалежні верстви вчинять аналогічно. Соціального вибуху широких народних мас тим самим можна не боятись. А решта — підприємницький прошарок, офісний планктон, інтелігенція — самі по собі країну розворушити не може. Адже Майдану не очікується — це влада вже зрозуміла. Хоча теоретики третього виходу на Майдан вважають за краще розповідати, що влада боїться повторення 2004 року. Та не боїться вона його!

ПОЧАТОК ВЕЛИКОГО ШЛЯХУ

Можна багато говорити про розвал інфраструктури, про безперервне збільшення числа чиновників, про знекровлення української економіки, про непосильне податкове навантаження на бізнес тощо. Але важливо вловити, як уявляється, іншу, причому позитивну тенденцію — єдину, яку можна виділити за минулий період і яка надалі тільки зміцнюватиметься. Це — тенденція до усвідомлення нашими громадянами своєї відповідальності за долю держави. Саме жаданий прихід «сильної руки» і її подальша самодискредитація стали точкою відліку для Сходу і Півдня України — районів із традиційно найсильнішою патерналістською і найнижчою національно орієнтованою ментальністю. Окрім Компартії, у них тепер більше надій на справедливість не залишилось. І тому на виборах через 2,5 року сценарій «Симоненко проти Януковича» бачиться менш імовірним, ніж сценарій «Янукович проти Тягнибока». Тому що в першому випадку Януковичу доведеться йти шляхом Кучми кінця 1990-х, а свою популярність у центрі країни, не говорячи про її західну частину, він уже знищив. Виведення ж Тягнибока в суперники Януковичу знову мобілізує весь південний схід, тим більше, що представники «Свободи» в майбутньому парламенті будуть надзвичайно помітною «могутньою купкою», доволі збуреною, щоб налякати жителів пролетарських русофільських регіонів.

І все-таки обиватель, причому по всій країні, вже стає розумнішим. Двоє невдалих «рятівників нації» поспіль — прекрасний урок, але від остаточних ілюзій наше населення ще не позбавилось. І поки що, за всього розчарування в можновладцях, готове голосувати на чергових виборах, щоб спробувати змінити ситуацію законним шляхом. І ця тенденція — свідчення водночас певної наївності виборця і його готовності, як і раніше, сприймати демократичну процедуру ротації влади. Україна — єдина з трьох слов’янських республік колишнього СРСР, де кожні вибори змінюють конфігурацію політичного стану, розстановку сил і курс держави.

СПАСИБІ, ВІКТОРЕ ФЕДОРОВИЧУ!

Отож Віктору Януковичу треба сказати «спасибі» — за те, що він не хотів і не планував зробити з державою, главою якої він став, але, втім, зробив. Йому треба сказати «спасибі» за наше розчарування, за показову демонстрацію неефективності суміші відверто бандитських, архаїчно радянських і неоліберальних методів управління країною. Народ усе ще вірить у можливість приведення у владу такої собі «команди суперпрофесіоналів», але дедалі менше. Ті з нас, хто не виїхав, хто не влаштувався в обслуговуючий персонал чиновницького стану, що розплодився до непристойності, хто розуміє більш ніж реальну загрозу для європейського вибору України і для її національної ідентичності — ці люди точно будуть політично активними в період 2012—2015 років. Їм не залишили вибору.

Що стосується електорату ПР, який відхилився від неї до комуністів або поповнив лави тих, хто не збирається йти на вибори, то й це за нинішніх умов можна вважати позитивною тенденцією. Вже зрозуміло, що Партія регіонів не планує створювати на південному сході певної альтернативної сили, аналогічної «Свободі», для обслуговування інтересів тієї частини електорату, яка тяжіє до «руського миру». А раз так, то основними пропагандистами «руського миру» залишаються комуністи і дрібні партії «російської спрямованості», що дискредитує й цю, найнебезпечнішу для української незалежності, ідею докорінно. Комуністи ніколи не зможуть завоювати більшість навіть у цих регіонах, а функція прирученої опозиції ПР уже в межах трьох-п’яти років зупинить розширення їхнього електорату, знову звівши Компартію до «партії пенсіонерів». Південному сходу доведеться шукати чергової альтернативи.

ІСТИНА — В ЦЕНТРІ

І ось тут нашу країну підстерігає пастка. Запит на третю силу залишився, і половина терміну Віктора Януковича лише підтвердила цю тенденцію. Україна шукає центристів. Партії Королевської і Кличка теоретично покликані такий запит задовольняти. Але ціну їхнім гаслам покажуть дії в новому парламенті. При цьому на центристському полі можна створювати дедалі нові партії, і тому якщо проекти Королевської і Кличка зійдуть у небуття, на їхньому місці можуть виникнути нові. І фінансуватимуть їх ті олігархи, які не збираються подовжувати правління особисто Віктора Федоровича. Минулі 2,5 року показали, що він надто вже прихильний до «родинних» цінностей. Владу у спадок в Україні передано не буде. Не буде й варіанту Медведєва — з формальною передачею влади і подальшим поверненням: вік у Віктора Федоровича на той час буде вже доволі похилий. Тепер може йтися лише про те, як олігархи коригуватимуть свої дії з народом — тобто чи використовуватимуть народну невдоволеність, як 2004-го, чи обмежаться такою собі формою верхівкового перевороту.

ЗМІНИ ПОЧНУТЬСЯ З КОЖНОГО З НАС

Тим часом з кожним днем, місяцем і роком зростатиме ступінь відповідальності наших громадян за власне життя. Поки що ми вважаємо, що можемо змінити ситуацію, знову змінивши команду «зверху». Але «сильної руки» в сталінському або лукашенковському розумінні в Україні не може бути. Крім того, є ще дві проблеми, окрім «поганої» центральної влади — це влада місцевих «князьків», яка часом страшніша за центральну, і ступінь внутрішнього самообмеження нашого народу.

Ці компоненти пов’язані між собою. Ми лаємо владу здебільшого тільки через те, що самі не маємо можливості жити так само нахабно і зухвало, гноблячи собі подібних. Ми намагаємось реалізуватись хоча б на локальному рівні, відіграючись на співгромадянах за неможливість створити своє Межигір’я. Тим часом зміни треба починати не зі зміни «царя», а зі зміни «бояр». І самим не прагнути в такі тимчасові «бояри», а виділяти зі свого середовища нову меритократію — владу гідних, справжню еліту.

І ось тут ми підходимо до найголовнішої революції, яку ми повинні здійснити всередині самих себе — озброїтися самообмеженням, не «хапати» і не «вирішувати питання», а почати наводити порядок із себе. Виховувати себе і дітей у дусі європейських цінностей. Повільно і послідовно викорінювати в собі страх, об’єднуючись один з одним заради відстоювання конкретних інтересів — від екологічних і культурних до фінансових і податкових. Вилікувати ситуацію може лише зустрічний рух зверху і знизу: ослаблення податкового тягаря у поєднанні із суворим контролем над сплатою податків, що залишилися, посилення покарання за корупцію поруч з урізанням повноважень бюрократичного стану, амністія капіталів і посилення покарань за економічні злочини.

Страх держави має бути замінено страхом відчуження з боку громадянського суспільства, а толерантність до всіх видів вираження протесту — поєднуватися із суворими контролюючими заходами. Нічого нового, все вигадано до нас, і вже здійснено як мінімум у Сінгапурі і в Грузії. А нам, які отримали незалежність фактично випадково і ось уже два десятиліття намагаються влаштувати свій маленький обивательський маленький світ, у який тепер важкою ходою вторглася загребуща влада ПР, слід по краплинах вичавлювати із себе «совка». І нинішній Президент, як ніхто інший, своїм правлінням допомагає нам це робити.

Отже, варто йому подякувати і зрозуміти, що він був неминучим для нашої країни. Його президентство показало кожному з нас ступінь і можливість відповідальності за себе — і це вже величезне досягнення. Далі починається повільне, болісне, але неухильне визрівання громадянського суспільства з «низів», позиціонування кожного з громадян і визначення громадянами свого ставлення до майбутнього України. До 2015 року найбільш бойова, свідома і стратегічно мисляча частина цього суспільства може змінити курс держави. А Віктор Янукович залишиться в історії як останній Президент України, на якого покладались месіанські надії. І який не виніс такого тягаря — адже нести й не збирався.