«Заморожені партії» та «гнилі містечка»

353 політичні партії станом на сьогодні зареєстровані Міністерством юстиції в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Насправді цих партій незрівнянно менше. Адже приблизно лише 3/4 партій торік регулярно подавали фінансові звіти, а з тих, що подавали, 2/3 проставляли у графі «витрати» нулі. Це означає, що реально хоч якось подає ознаки існування від 80 до 90 організацій, які звуть себе «партіями» та юридично вважаються такими — бо ж без жодних витрат не може діяти жодна організація, хіба що «горизонтальна», мережева, створена на незначний час для вирішення цілком конкретної локальної проблеми. Тим часом юридично чинні, проте «заморожені» численні політичні проекти, — це ще одна з тих небезпек, які чатують на українську демократію.

Іноді, втім, кажуть: нічого погано в такій кількості партії немає, он у Швеції ледь не 800 партій, і нічого, катастрофи не сталося, більше партій — більше ідей, більше програм дій, нехай громадяни самі вибирають! Але ж ось яка заковика: у Швеції абсолютна більшість із цих партій — суто локальні, вони працюють у межах якогось регіону чи навіть міста, натомість в Україні за законом може бути зареєстрована лише загальнодержавна політична сила. За чинних геополітичних обставин це глибоко правильний підхід, бо інакше би країну почали цілком легально дерти на шматки, причому не тільки зі сходу, а й із заходу. Втім, і за чинного законодавства існують де-факто суто етнічні партії, які прагнуть перетворення України на механічну суму регіонів...

Але повернімося до питання про небезпеку (точніше, небезпеки, у множині), породжувану надвисоким числом «заморожених» (і не тільки заморожених) політичних партій. Перша з них самоочевидна — це використання їх тими чи іншими олігархічними кланами як знаряддя дезорієнтації частини виборців. Згадаймо лише створений у 2001 році блок «За Ющенка», який до Віктора Андрійовича не мав жодного стосунку, чи цілу плеяду фальшивих «зелених» партій, які зірвали наприкінці 1999-х консолідацію екологістів-опонентів переродженої за правління Кучми Партії зелених України. Сюди ж можна віднести й реєстрацію таких партій на виборах для обливання опонентів чи то влади, чи то певних кланів брудом та про відбирання чистини голосів у небезпечних для когось політичних сил за допомогою фейкових партій (а часом і половина відсотку визначає проходження чи не проходження партії до Верховної Ради). Друга небезпека очевидна, проте не настільки. Йдеться про виведення фейкових партій на міжнародний рівень для дезорієнтації західного політикуму; ясна річ, там розберуться, що до чого, але час буде виграно, та й галасу можна здійняти чимало. Третя ж небезпека полягає у використанні «розморожених» у потрібний момент партій для висунення — в інтересах «третьої сторони», ясна річ — своїх представників у виборчі комісії різних рівнів з метою встановлення контролю за цими комісіями. Нарешті, було би бажання та гроші — й активізується бодай сотня фейкових партій, яка реєструється для виборів до Верховної Ради... Ви можете уявити собі розмір такого виборчого бюлетеня, в якому реальні партії губитимуться серед сотні фальшивих? Самим цим «простирадлом» вибори будуть поставлені на межу клоунади, що й потрібно буде тим, хто «малюватиме» потрібні цифри...

Ситуація з українською багатопартійністю чимось нагадує мені ситуацію з британським парламентаризмом на початку ХІХ століття. Виборче право тоді не було ані загальним, ані рівним, ані таємним. Особливо негативну роль грали фейкові виборчі округи, які звалися «гнилі містечка» (rotten borough). Це були квітучі за часів Середньовіччя, але вже занепалі населені пункти, де проживали іноді кілька сотень, а іноді навіть кілька десятків виборців, які разом із тим за традицією мали право послати до Палати громад по два депутати, так само, як великі промислові та торговельні центри з сотнями тисяч виборців. При цьому лендлорди контролювали більшість «гнилих містечок», де-факто просто призначаючи депутатів, за яких слухняно голосували жителі. При цьому представники «гнилих містечок» становили приблизно чверть Палати громад і помітно гальмували прискорений розвиток Британії. У 1832 році загроза революційних потрясінь змусила чинну на той час владу, за якою стояла промислова буржуазія, здійснити парламентську реформу; 144 місця членів Палати громад були відібрані у «гнилих містечок» і розподілені між великими містами (деякі з них узагалі до цього не мали депутатів). І хоча право голосу після реформи все одно мала тільки шоста частина британців чоловічої статі, розвиток держави прискорився; остаточно ж «гнилі містечка» зліквідувала парламентська реформа 1867 року.

Як бачимо, класична британська демократія не завжди була досконалою та некорумпованою (у «гнилих містечках» електорат лендлорди могли легко залякати та підкупити, що дуже нагадує ситуацію в мажоритарних округах, передусім сільських, деяких регіонів України, а тодішні фейкові виборчі округи мають спільні риси з нашими фейковими партіями). Проте британці у ХІХ ст. і на початку ХХ століття виправили ситуацію, буквально вистраждавши загальне виборче право та ліквідацію «гнилих містечок». Україна також має провести рішучу парламентську реформу, позбувшись «заморожених партій» і запровадивши той чи інший варіант виборів до Верховної Ради виключно за партійними списками, в якому будуть враховані інтереси регіонів і великих міст. Це різко знизить імовірність проходження до парламенту представників «п’ятої колони» та сепаратистів різного ґатунку, а разом із тим — радикально знизить рівень політичної корупції (яка буяє у значному числі мажоритарних округів). Теоретично змішана чи мажоритарна системи не такі вже й погані, проте не за чинних вітчизняних умов, не за домінування в політичному житті олігархії та традиційної «роздачі гречки» в одномандатних округах. Але чи вистачить у чинної політичної еліти розуму, щоб зробити необхідні речі (як британці у 1832 році), чи вона дочекається, що її змете революційна хвиля?

ГОЛОС  ІЗ «ФЕЙСБУКУ»